У своїх попередніх статтях я уже розповідав про те, що слов’яни є прямими нащадками древньої цивілізації кельтів, більшості з яких свого часу довелося покинути батьківщину та заселити величезні простори Східної і Центральної Європи. Відповідно і слов’янські волхви з їх практично необмеженим впливом на суспільство були тією невеликою частиною кельтських друїдів, яким вдалося вижити після «римської м’ясорубки» та до певного часу продовжити свою суспільну місію уже в умовах нової батьківщини.
«І нащадками цієї могутньої корпорації жреців (кельтських друїдів – К. М.) стали волхви – язичницькі жреці давніх слов’ян» – делікатно натякають історики[1].
Виходячи з вище сказаного, закономірно, що багато речей нашого минулого ми зможемо зрозуміти лише, якщо зв’яжемо в єдине древній «світ кельтів» та сучасний «український світ». Як відомо, у кельтському суспільстві численні представники касти друїдів володіли практично необмеженою владою.
«… друїди були не лише носіями таємного знання, але знання технічного і навіть побутового… Друїди були суддями і лікарями, вченими і містиками, музикантами і поетами, істориками і міфотворцями. Їх влада була вищою ніж влада племінних вождів, а вплив на суспільне життя безпрецедентним»[2].
Таким чином абсолютно очевидно, що «соціальний статус кельтських друїдів був надзвичайно високий і добре захищений численними привілеями та пільгами»[3]. Це, безумовно, був статус, якого прагнув кожен член суспільства для себе і своїх нащадків. В даному контексті варто згадати, що сама поява “волхва” серед народу для християнського літописця була подією надзвичайної ваги (вартої фіксації на сторінках літопису). Але, що ж служило тим ключиком, який відкривав двері до заповітного «кола обраних». Відповідь однозначна – це знання! В цьому плані не існувало жодної містики – теоретично будь-хто, оволодівши певним об’ємом знань міг піднятися на вершину суспільства: «…таке навчання могло тривати до 20 років, а його змістом було вивчення на пам’ять сакральних текстів, запис яких був заборонений»[4]. В цьому світлі, стає зрозумілою причина відмови кельтів від письма: аби контролювати поповнення касти друїдів новими членами потрібно було контролювати знання. Іншими словами, жодна людина не могла стати членом «священної касти» допоки якийсь інший представник цієї касти не прийме рішення про передачу цій людині власних знань. Тих знань, які колись таким же чином отримав і він сам. Наші предки прекрасно розуміли, що будь-яка інформація в момент її запису отримує власне незалежне життя і, впливаючи на ту чи іншу свідомість, може змінювати реальність. Очевидно, що використовувана століттями «схема» контрольованої передачі знань в першу чергу служила для забезпечення доволі прагматичних цілей – зберегти владу та високий статус за вузьким колом обраних (інша справа, що ці «обранні» повинні були мати неабиякий хист до навчання). Тим, що відмовившись від «мистецтва письма» кельтська еліта позбавляє права на знання про минуле власних нащадків, звичайно ж в той час ніхто не переймався.
Зрозуміло, що друїди, як носії доволі значного масиву знань, в очах «широких мас» простого люду були кастою «світлих», тобто навчених людей. Звідси і сучасне українське слово «освічений» (чи народні «просвітлений», «просвіщатися») на позначення грамотної людини і на противагу йому «темний», як неосвічений. Можливо, саме тому і кельтські друїди і слов’янські волхви постійно були одягнутими в білу одежу. Як бачимо, у традиційному світі наших предків античної епохи такі поняття, як «мудрість-святість-влада» в значній мірі були нероздільними та зливалися в одному слові «світлий».
Цю виплекану століттями «гармонію» в історії нашого народу назавжди зруйнувала складна а багато в чому і фатальна епоха середньовіччя з її всеосяжним «царством сили». Спочатку розірвалася зв’язка «мудрість – влада», адже остання діставалася уже головно «правом меча». І хоч наші предки ще, що називається, «за інерцією» і називали князів середньовіччя «світлими», проте під цим терміном розуміли уже виключно владу.
Зв’язка «мудрий-святий» у свідомості наших предків в деякій мірі розмежувалися з прийняттям християнства. Цікаво, що окремого слова «святий» в його сучасному християнському розумінні наші предки взагалі не знали. Таким став болгарський варіант того ж слова «світлий». Болгарське позначення «світлості» (в дохристиянську епоху мало те ж саме значення “володаря знань”, що й в інших слов’ян), яке звучало приблизно, як «свєтл – свєтлий» прийшло на терени сучасної України разом з християнством і його «священною мовою». Саме через зміну світоглядних принципів нової релігії наші предки не змогли розпізнати «свого світлого», увівши натомість адаптований до власної вимови його болгарський дублікат – «святий».
Термін «Святий» в уяві наших далеких предків християнської епохи уже міцно «прив’язався» до нової релігії і її розуміння святості. «Святий – це особа, особливо шанована в різних релігіях за святість, благочестя, праведність» – каже нам вікіпедія. Відтак, і символічне право належати до «служителів нової релігії» уже передавалося головно через здійснення певного містичного обряду. Цікаво, що з приходом нової релігії «освяченими» стали і неживі предмети, в той час, як «освіченими» могли бути лише люди. Святість стала характеристикою «речей, істот та явищ», пише та ж вікіпедія…
Європейська доба відродження в значній мірі ознаменувала собою поступове повернення до тих цінностей, які дуже давно сповідували наші предки і які були практично повністю нівельовані пануванням численних окупаційних режимів. Хоч і значно пізніше, але Україна теж обрала для себе шлях «європейського відродження» та побудову національної держави, проте «темні віки» зробили свою справу. Епоха середньовіччя, немов та призма розділила в ментальності українців такі поняття, як «мудрість-святість (справедливість)-влада». Ті самі ключові поняття, які і в свідомості, і в мові, і в політичному устрої суспільства наших далеких предків античного часу були практично нероздільними. Мудрість була головною запорукою входження до «священної еліти» тодішнього соціуму з практично необмеженою владою. Тієї самої еліти, до якої закономірно «з усієї країни сходилися шукачі справедливості»[5]. І ще одне: як бачимо лише завдяки нашій мові ми сьогодні маємо можливість відкрити для себе чимало «сторінок минулого». І це лише одна з причин, чому мова має значення… і значення набагато більше ніж ми іноді навіть можемо собі уявити!
ПРИЄДНУЙСЯ ДО СПІЛЬНОТИ ШАНУВАЛЬНИКІВ
СПРАВЖНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
[1] Цвєтков С. В. Славяне и кельты. – СПб.: Издательство «Русско-Балтийский информацилнный центр «БЛИЦ», 2005. с. 4.
[2] Цвєтков С. В. Славяне и кельты. – СПб.: Издательство «Русско-Балтийский информацилнный центр «БЛИЦ», 2005. с. 4.
[3] Г. Казакевич. Кельти на землях України: археологічна, мовна та культурна спадщина. Нац. ун-т. ім. Т. Шевченка. – Київ: Сергій Наливайко, 2010. с. 111.
[4] Г. Казакевич. Кельти на землях України: археологічна, мовна та культурна спадщина. Нац. ун-т. ім. Т. Шевченка. – Київ: Сергій Наливайко, 2010. с. 111.
[5] Г. Казакевич. Кельти на землях України: археологічна, мовна та культурна спадщина. Нац. ун-т. ім. Т. Шевченка. – Київ: Сергій Наливайко, 2010. с. 112.