52 р. до н. е. В той час коли класична «Історія України» розповідає нам про життя етнічно чужих кочових орд Надчорномор’я, наші предки вели важку боротьбу за виживання в самому серці Європи. Ця «сутичка цивілізацій» сколихнула весь континент і виявилася визначальною, для подальшої його історії на наступні дві тисячі років. Кульмінацією подій, про які йде мова стала відома сьогодні усьому світу битва під Алезією…
В попередній статті «Слов’яни – прямі нащадки древньої цивілізації кельтів» я розповів про справжнє коріння українського народу, яке тягнеться далеко в минуле до складного історичного феномену відомого нам, як «цивілізація кельтів».
«Не можна виключати того, що слов’янські народи здавна входили складовою частиною в гігантський конгломерат кельтської цивілізації, яка не була етнічно єдиною. Про це свідчать такі етноніми, як венети, анти, і навіть русь, що зустрічаються головно на периферії кельтського світу» – делікатно натякає історик С. Цвєтков[1].
Очевидно, що зрозуміти сьогодні самих себе, зрозуміти генетичний «код нації» ми можемо не інакше, як через усвідомлення того складного лабіринту подій, через які довелося пройти нашим предкам. Адже, Справжня Історія України – це зовсім не «мертва» історія території, а жива історія українського народу.
Кожен історик, який досліджує «кельтський феномен» просто не може обійти увагою той факт, що «величезна цивілізація кельтів», яка колись займала «три четверті Європи»[2] так і не створила власної держави. Проте, продовжуючи цю тезу, маємо чітко сказати, що під поняттям «держави» ми сьогодні розуміємо римську модель суспільно-політичної організації, яка «опанувала» середньовіччям саме через поразку кельтів у їх тривалій боротьбі з ромеями. Насправді ж кельти створили власний унікальний політичний організм. Проблема лише в тому, що цей “організм” не вписується в рамки нашого уявлення про державу, яке багато в чому ще й досі базуються на римській спадщині середньовіччя.
«Кельтське res publica – це вірність людині, сім’ї, місту, але не поняттю державності… Імперія була більше всього чужа кельтському менталітету» – пише відомий бретонський кельтолог Крістіан Ж. Гюйонварх[3].
Із записок Юлія Цезаря «про гальську війну» важко не помітити, що авторитарна влада була абсолютно неприйнятною для кельтського суспільства. Лідерами численних общин, на відміну від римлян, тут постійно виступає знать (члени общини, які користуються найбільшим авторитетом). Якщо під час процесу перемовин з римської сторони рішення приймає виключно особа диктатора Ю. Цезаря, то кельтів представляють «знатні люди свого племені»[4]. Жодного разу ми не бачимо, щоб перемовини між римлянами та кельтами відбувалися у форматі діалогу двох авторитарних лідерів. Посли кельтів (яких Ю. Цезар за римським взірцем дуже часто називає князями) постійно виступають не інакше, як виразниками волі общини. Очевидно, що саме для того, аби зберегти звичний стиль життя, забезпечити «народовладдя» та не допустити народження диктатури «цивілізація кельтів» і змушена була ділитися на «племена» в межах одного етносу. Адже той «щабель розвитку», на якому стояло суспільство напередодні нашої ери ще не дозволяв одночасно об’єднати величезну етнічну групу в рамки єдиного політичного організму і в той же час зберегти колегіальний принцип управляння, тобто забезпечити нормальну роботу органу, що фігурує в наших літописах, як інститут «віче».
Таким чином, сутичку між римлянами і кельтами, яка досягла свого апогею в І ст. до н. е. сьогодні можемо сміливо назвати «битвою цивілізацій». Ця боротьба, без перебільшення, вирішувала подальшу історію людства. Яка модель політичної організації стане пануючою на Європейському континенті: етнічна (національна) чи імперська? Що переможе в кінцевому результаті: сила чи мудрість, народовладдя чи диктатура за великим рахунком було вирішено в битві під Алезією у 52 р. до н. е. Результат цієї битви сьогодні відомий: кельти потерпіли поразку та змушені були зійти з анналів історії.
«Європейська цивілізація пішла б іншим, кельтським шляхом, якби не Рим… Але Рубікон був перейденим…» – зазначає С. Цвєтков[5].
Сила перемогла правду і, як наслідок світ на довгі століття занурився у «темне середньовіччя», де влада перейшла до жорстоких ватажків військових загонів, які, звісно ж самі собі були законом. Чогось досягнути в такому світі можна було лише якщо ти воїн, якщо ти досконало оволодів мистецтвом вбивства, грабунку, приниження, підступності та хитрості.
Так тривало більш, ніж півтора тисячоліття, аж поки не почалася епоха відродження і людство дуже повільно стало на шлях повернення до того суспільно-політично устрою, який уже був колись у давніх кельтів і який ми сьогодні називаємо «демократією». Наука та мудрість крок за кроком почали виходити на головні позиції, а з ними і розуміння людини та її свободи, як головної і найвищої цінності. Починаючи з XVIII ст. у Європі поступово утверджується модель національної держави. Науково-технічний прогрес, якого досягло людство на цей час уже дозволив організувати «владу знизу» в розрізі цілої етнічної групи…
Але, що ж насправді сталося з кельтами? Чому історія «мовчить» про подальшу долю древньої цивілізації Європи? Невже величезний свободолюбивий народ покірно одягнув «ярмо неволі» та погодився із німим статусом раба? Звичайно, що ні. Це в принципі неможливо, і виглядало б просто неймовірним. Зрештою, як і твердження істориків про те, що кельти практично миттєво зріклися власної тисячолітньої ідентичності (мови, культури, релігії та ін.) в угоду завойовникам, залишивши після себе лише «120 слів в сучасній французькій мові»![6] Натомість,
«ті факти, які нам вдалося знайти і співставити, спираючись на античні, візантійські, арабські, середньовічні західноєвропейські джерела, а також на останні дані етнолінгвістики, археології, етнографії і фольклору, говорять про те, що історичне становлення слов’янського етносу напряму зв’язане з величезними впливами кельтської культури»[7].
Воно й не дивно: адже мова іде про один і той самий народ та банальну зміну імені на хронологічній шкалі. Саме тому “культурними” нащадками кельтів стали не римляни чи германці, які захопили галію, а слов’яни.
Очевидно, що фатальним в історії кельтів стало їх принципове ігнорування мистецтвом письма (причина цьому – це окрема тема). Мусимо констатувати той факт, що станом на сьогодні немає жодного письмового документу, який розповів би нам про кельтів, залишеного самими кельтами. Все, що ми знаємо про цей народ записано германцями, римлянами чи греками. Зрозуміло, що як тільки кельти «зникли» з поля зору «грамотних сусідів», вони стали невидимими і для дослідників. А коли знову потрапили до цього «поля зору», то через зміну імені стали просто непізнаваними. Більше того, саме цей «великий народ» в майбутньому неодноразово стане «головною біллю» багатьох дослідників, адже, «заховавшись» (через відмову від письма) від класичної історичної школи, він, тим не менш, брав саму активну участь у всіх історичних процесах в межах величезного хронологічного і територіального масиву. Зрозуміло, що пояснити роботу цілісної системи без розуміння одного з її головних механізмів в багатьох аспектах практично неможливо.
Таким чином, після остаточної поразки у битві під Алезією, кельти постали перед надзвичайно складним вибором:
- продовжити боротьбу без найменшої надії на перемогу (що в обставинах, які склалися було рівнозначним самогубству);
- підкоритися та стати рабами на власній землі (що могло забезпечити фізичне виживання, але духовно теж прирівнювалося до самогубства);
- залишити рідні краї (рятуватися втечею) аби уже на новій території зберегти волю та відтворити звичний «демократичний» суспільно-політичний устрій.
За великим рахунком, це був вибір без вибору. Тим більше, що (як відомо з розповідей Ю. Цезаря) спонукати до переселення величезні кельтські общини дуже часто могли причини значно банальніші, ніж перспектива поневолення. Таким чином, на «світанку» нашої ери мав місце масовий вихід кельтів із «старої прабатьківщини».
На превеликий жаль, через уже згадане повне ігнорування кельтами «мистецтва письма», дослідники, які проголосили письмовий документ «альфою і омегою історії» в силу об’єктивних причин не змогли розгледіти цього виходу. Вийшло так, що в часи просто небаченої «турбулентності» у Європі лише кельти практично «нікуди не ходили» і лише слов’яни «з’явилися нізвідки». На жаль, археологи та лінгвісти без документальних підтверджень також не ризикнули взяти на себе відповідальності аби констатувати очевидні речі, хоч мали (і мають) для цього всі підстави. «У І ст. до. н. е. майже по всій території континентальної Європи, що була заселена кельтами, зникли могильники» – кажуть археологи.[8] Додаючи, при цьому що саме кельтський «культурний імпульс» став «визначальним» в розвитку західних і східних слов’ян[9]. «Мови рідко міняються без зміни населення» – кажуть лінгвісти, констатуючи при цьому мало не миттєве зникнення кельтських мов на усьому Європейському континенті. Невже не зрозуміло, що і мова і матеріальна культура могли залишити терени Західної Європи не інакше, як разом із самим народом. Проте замість логічного в таких випадках «великого виходу», дослідники змушені були констатувати, що «Галія швидко романізувалася і дуже швидко стала прихильною до традицій завойовника»[10].
Насправді ж після розгрому власного війська, величезний народ опинився у пастці: за Рейном ворожі германські племена, за Дунаєм та Альпами – римляни, із заходу – безмежний океан. Для відступу залишалося лише два можливі шляхи, але обидва надзвичайно складні і небезпечні: гори і море. Саме цими шляхами і скористалися кельтські племена. Одна їх частина вирушила через «південні ворота» важкопрохідним, але разом з тим добре захищеним природою «гірським ланцюгом». Через Альпи вони увійшли до долини притоків Дунаю – Драви та Сави, де, змішавшись з місцевими Іллірійськими племенами (та своїми одноплемінниками, які прийшли сюди раніше), і поселилися на наступні півтисячоліття під ім’ям «Спорів»[11]. Згодом, після нашестя гунів, їх далеких нащадків знову врятують гори, але тепер уже Карпати, на схід від яких вони і побачать землю, що тече «медом і молоком» та оселяться тут на тисячі років, але тепер уже під «слов’янським ім’ям». Із середині І тисячоліття н. е. в не легкій долі наших предків розпочнеться новий етап: той самий, який пізніше М. Грушевський назве «початком історичного життя українського народу».
Іншу частину кельтів рятуватиме море. Як відомо, останні були неперевершеними мореплавцями:
«Венети (кельти – К. М.) мають у своєму розпорядженні найбільше кораблів, на яких вони ходять в Британію, а також перевершують інших галів знанням морської справи і досвідом в ній» – зазначає Ю. Цезар[12].
Таким чином, через «північні ворота» після поразки, кельти увійшли до Ла-Маншу. Деяка їх частина заселила Британські острови, інші ж поплили прибережними водами Північного моря аж поки не «вперлися» в Ютландський півострів. А вже далі через Ельбу увійшли на континент, заселивши величезні малозаселені (уже залишені готами) простори південного узбережжя Балтійського моря. Саме ці народи пізніше і стануть відомі в історії, як Пруси та Балти.
Згодом, «через роки і відстані» далекі нащадки колись одного народу знову зустрінуться… в прип’ятських болотах Полісся. Та навряд чи «впізнають» одне одного, адже далося взнаки не лише пів тисячолітнє розлучення, а й той факт, що перші уже містили чималу домішку іллірійських племен, а другі – германських та угро-фінських народів. Цікаво, що дослідники сьогодні не можуть не помітити просто разючої схожості «балтів та слов’ян», схожості культурної, мовної, релігійної. Вони постійно називатимуть ці племена «близькими родичами», однак природу цієї близькості пояснити так і не зможуть.
P.S. Як одноголосно твердять історики, кельтські народи ніколи не мали власного слова на позначення батьківщини… На запитання «звідкіля Ви будете»? Наші прадіди завжди відповідали: «місцевий, тутейший, ВКРАЇНЕЦЬ». Таким чином, з величезного масиву давніх «племен і народів» лише сучасні українці, що називається «у фоновому режимі» аж до часу настання власної «письмової ери» постійно зберігали давнє «примітивне» і разом з тим унікальне позначення великого європейського народу – Українці! Протягом тисяч років їх власні назви змінювалися «в залежності від різних родів і місцевостей», але де б вони не «сіли» та як би «офіційно» не назвалися усюди і завжди залишалися «вкраїнцями» (тобто людьми місцевими, які живуть в тім краю). З іншої сторони, поняття «Вкраїна-Україна» у свідомості наших предків зародилося задовго до уявлення про державу (в класичному розумінні цього слова) і тисячі років використовувалося на позначення «рідної землі». Звідси і «на Україну», як на свою землю (ну не «в землю» ж). І це зовсім не свідчення якоїсь меншовартості, як дехто думає, а навпаки прямий і неспростовний доказ древності, як нашої цивілізації, так і нашої мови. Саме тому, коли «спрацьовує» генетична пам’ять ми, забуваючи, як правильно промовляти в сучасних реаліях, і самі говоримо «на Україні», «на нашій рідній землі»!
Приєднуйся до спільноти шанувальників
Справжньої Історії України
[1] Цветков С. В. Славяне и кельты. – СПб.: Издательство «Русско-Балтийский информационный центр «БЛИЦ». – 5005. с. 4.
[2] Гюйонварх Кристиан-Жак, Франсуаза Леру. Кельтская цивилизация / Пер. с франц. Г. В. Бондаренко, Ю. Н. Стефанова. — СПб.: Культурная Инициатива, 2001. с. 92.
[3] Гюйонварх Кристиан-Жак, Франсуаза Леру. Кельтская цивилизация / Пер. с франц. Г. В. Бондаренко, Ю. Н. Стефанова. — СПб.: Культурная Инициатива, 2001. с. 105.
[4] 31.
[5] Цветков С. В. Славяне и кельты. – СПб.: Издательство «Русско-Балтийский информационный центр «БЛИЦ». – 5005. с. 32.
[6] Коллис Джон. Кельты: истоки, история, миф/Д. Коллис. – М.: Вече, 2007. – с. 153.
[7] Цветков С. В. Славяне и кельты. – СПб.: Издательство «Русско-Балтийский информационный центр «БЛИЦ». – 5005. с. 4.
[8] Казакевич Г. Кельти на землях України: археологічна, мовна та культурна спадщина. – К.: Видавець Сергій Наливайко, 2010. с. 91.
[9] Цветков С. В. Славяне и кельты. – СПб.: Издательство «Русско-Балтийский информационный центр «БЛИЦ». – 5005. с. 10.
[10] Цветков С. В. Славяне и кельты. – СПб.: Издательство «Русско-Балтийский информационный центр «БЛИЦ». – 5005. с. 57.
[11] Саме це ім’я називає і фігурує у Прокопія Кесарійського, як давня загальна назва слов’ян.
[12] Цезар Ю. Записки о гальской войне.