Немає жодного сумніву, що якби сьогодні скласти рейтинг найбільших історичних загадок Європи (а можливо і світу), то цілком заслужено на першому місці маємо розмістити проблему походження найчисельнішого народу «старого континенту» – того самого народу, який тепер відомий усьому світу під «слов’янським ім’ям».
Зазначу, що історичні джерела вперше згадують слов’ян лише після середини першого тисячоліття нашої ери. Що ж стосується попереднього періоду, то за відсутності письмових джерел численні дослідники намагались знайти слов’ян за допомогою суміжних історичних дисциплін: археології, антропології чи порівняльного мовознавства (лінгвістики). Масив цих досліджень на сьогодні настільки величезний, що охопити його практично неможливо. Зрештою, немає і такої необхідності, адже, не дивлячись на зусилля тисяч інтелектуалів на протязі сотень років, жодної менш-більш переконливої гіпотези ми так і не отримали. Причину такого стану справ сьогодні вбачаю не стільки в складності проблеми, скільки в хибному напрямку руху, який обрали дослідники на самому початку шляху. Підсумок пошуків прабатьківщини слов’ян досить вдало описав історик В. Кобичев:
«З роками вченими різних країн та спеціальностей – істориками, археологами, лінгвістами, антропологами, етнографами – був зібраний величезний матеріал, ними було виказано безліч різних гіпотез, але, тим не менше, проблема в цілому і по сьогодні залишається майже такою ж далекою від свого остаточного вирішення, як і дев’ять століть тому»[1].
Відомий чеський славіст Л. Нідерле додає, що «Слов’яни з’являються на історичній сцені несподівано, як великий і уже сформований народ»[2]. Як бачимо, ні лінгвістика, ні антропологія, ні археологія разом узяті до сьогодні так і не змогли дати відповіді на запитання, яке сотні років турбує вчених усього світу. «В уявленнях археологів про слов’янську давнину до V ст. н. е. царює повна плутанина» – зазначає Л. Нідерле[3]. Я ж додам, що не менша плутанина царює і в суміжних історичних дисциплінах.
За великим рахунком, дослідники, «заплутавшись у власних гіпотезах», не змогли розв’язати за своєю суттю не дуже то і складної загадки аби усвідомити речі, які тисячу років тому прекрасно знав простий чернець Києво-Печерської лаври:
НАРОДИВСЯ НЕ НАРОД – НАРОДИЛОСЯ ІМ’Я!
В даному контексті важливим є усвідомити два моменти, описані мною в статті «Нехай пізнаю я ім’я твоє. Історичний контекст»:
- Зрозуміти природу того чи іншого імені означає не що інше, як усвідомити сутність його носія. Проте, оскільки в наших реаліях ім’я відображає не об’єктивну реальність, а лише суб’єктивний погляд людини або ж групи людей в певний історичний момент на те чи інше явище, то розуміння істини через ім’я є можливим лише через ментальний зв’язок з людиною (чи групою людей), яка ініціювала те чи інше ім’я.
- Сформоване в далекому минулому ім’я за сотні чи навіть тисячі років під впливом різних факторів може неодноразово змінюватися. В такому випадку для усвідомлення суті його носія необхідно «пройти» цей складний шлях, що називається, в зворотному напрямку та зв’язати в єдине штучно «народжені» декілька разів історичні процеси чи явища на шкалі часу. Оскільки дуже часто появу нового імені в минулому ми сприймаємо не інакше, як «нове народження», то маємо зрозуміти чи це «народження» дійсно мало місце, чи причиною зміни імені став банально «інший погляд» певного суб’єкта на історичний предмет, процес чи явище.
А тепер, повертаючись до нашої проблеми, маємо чітко усвідомити, що однією з прерогатив культурно-освітнього осередку того часу, яким була імперія Ромеїв стало «роздавання» і, що саме головне, записування імен різним народам та землям. Незадовго до середини І тисячоліття н. е. у Візантії з’являється нове слово на позначення раба – SCLAVUS (на даному етапі важко сказати, яким чином це слово з’явилося у самій Візантії, зрештою, в нашому випадку це й немає вагомого значення). Закономірно, що згодом «освідченні греки» почали так само позначати і території звідки вони масово діставали цих самих рабів. Саме тому «слов’янськими» спочатку називалися лише прилеглі до імперії варварські території і саме тому згодом слова похідні від «Sclavus» позначатимуть невільників практично для всієї тодішньої ойкумени.
«Від римлян ця загальна назва західних слов’ян перейшла до інших народів і від римлян же перейняли свою назву самі слов’яни… Як назва загальна для всього племені ім’я це поширилося між іншими слов’янами шляхом літератури і ерудиції. Воно у них книжного походження…»[4] –
абсолютно правильно зазначає текст енциклопедичного словника ще далекого 1900 р. Таким чином, очевидно, що «слов’янське ім’я» було чужим для наших далеких предків, а його подібність до терміну «слово» є простою випадковістю, яка стала хибним дороговказом для істориків. Отже, з’являється та закарбовується на папері «слов’янське ім’я» біля середини І тисячоліття н. е. в римському середовищі на позначення виключно прилеглих до Дунаю племен Венедів, які служили головним джерелом постачання невільників. Серед самих Венедських племен це ім’я поширюється значно пізніше і не інакше, як через поширення «книжної писемності» з того ж таки «цивілізованого світу». Проте, перш, ніж стати загальноприйнятим усіма майбутніми слов’янами це саме «слов’янське ім’я» за посередництвом торгівлі потрапляє в середовище вікінгів, які «дарують» його суміжному племені північних Венедів. Таким чином, «Слов’яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем».[5]
Поява в певній точці хронологічної шкали серед масиву складних і динамічних історичних процесів того чи іншого імені та поширення його в майбутнє є явищем логічним і закономірним. Однак в даному випадку,
працюючи з часовим виміром історики зробили неприпустиму помилку – замість того, щоб констатувати факт зміни імені в часі та зробити прив’язку до попереднього імені, вони створили паралельну реальність, спроектувавши «слов’янське ім’я» далеко в минуле, де його насправді ніколи не було та, що найважливіше, «прив’язали» до цього неіснуючого імені і історію неіснуючого народу (див. схему).
Саме тому у фіналі практично кожного дослідження з’являється «абсурдний висновок, що в Європі взагалі не існує області, яку можна було б вважати слов’янською прабатьківщиною».[6] З цієї ж причини дослідники не в змозі побачити «ні одного історичного факту, ні одної достовірної традиції, ні навіть міфологічної генеалогії, які могли б відповісти на запитання про походження слов’ян»[7]. Зрозуміло, що батьківщину для неіснуючого народу знайти неможливо, адже практично весь «старий континент» зайнятий своїми реальними мешканцями. А, оскільки, так само неможливо виявилося і знайти якихось слідів приходу «численних слов’ян» на терени Європи, то довелося піти методом найменшого опору – знайти якесь малозаселене місце і помістити туди віртуальне «праслов’янське плем’я». Що, власне, і було зроблено. Хоч з точки зору реальності все виглядає закономірно та правильно: для неіснуючого народу не може існувати ні місця проживання, ні історії, ні традиції. Саме тому, мусимо погодитися з тезою чеського історика Л. Нідерле про те, що безкорисність усіх теорій прабатьківщини слов’ян є «абсолютно очевидною».
Усі відомі сьогодні письмові джерела дуже чітко демонструють нам той факт, що станом на середину І тисячоліття н. е. «слов’янське ім’я» не було загальним, а стосувалося виключно тієї частини Венедів, які межували з імперією Ромеїв. Готський історик VI ст. Йордан недвозначно говорить про поділ Венедів на Антів та Слов’ян:
«Починаючи від місця народження Вістули, на неозорих просторах оселилося багатолюдне плем’я венетів. Хоча їхні найменування зараз змінюються відповідно до різних родів та місцевостей, усе ж таки вони переважно звуться слов’янами і антами»[8].
Зрештою з однієї сторони це ніби розуміють і сучасні історики. Той же М. Грушевський пише: «Слов’яни виступають у авторів І – ІІ віку по Хр. Під назвою Венедів» [9]. Здавалося б, дана ситуація має просте і єдино можливе трактування: від початку н. е. «найчисленніший народ Європи» був відомий античному світу під загальною назвою венедів. Згодом, після середини І тисячоліття з’являється і поступово витісняє стару назву нова – слов’яни. Проте замість цього простого пояснення, ми бачимо доволі не хитру маніпуляцію (навмисну чи ні – важко сказати) свідомістю читача. Стежимо уважно за Грушевським:
«Найбільш ясний сей поділ (на слов’ян і антів – К. М) у Йордана: до всіх (!) слов’ян взагалі він прикладає, як загальне ім’я стару німецьку назву Венетів, Sclaveni – то західня частина їх, на захід від Дністра, Анти – східня, за Дністром»[10].
В І та ІІ ст. «слов’яни з’являються під ім’ям Венедів» – пише чеський дослідник Ф. Нідерле. Легким «розчерком пера» історики закидають «слов’янську групу племен» далеко в минуле, створивши таким чином уже згадану паралельну реальність, якої насправді ніколи не існувало. Адже в історичній реальності слов’яни – це лише невелика частина Венедів і то, починаючи з середини І тисячоліття н. е., а не їх “давнє загальне ім’я”. Анти, як і більшість венедських племен слов’янами ніколи не були! Цікаво, що для того, аби уникнути ефекту «масло масляне» термін «слов’яни» М. Грушевський прописує латинськими літерами та на грецький манер – Sclaveni.
Таким чином, відступивши від істини, М. Грушевський (а за ним і інші історики) усі свої інтелектуальні зусилля концентрують виключно на штучно створеній «паралельній реальності». Крок за кроком вони намагаються знайти прабатьківщину та історичне минуле для народу, який немає нічого спільного з реальністю, а існує лише в їх (а через них і нашій) уяві. Аби закріпити цю «паралельну реальність» в свідомості довірливого читача М. Грушевський та інші дослідники разом з терміном «Венеди» постійно, як тотожний йому вживають і термін «слов’яни»: «На схід від Висли і на північний схід від Готів сидів «превеликий» нарід Венедів – Слов’ян».[11] Розповідаючи за Йорданом в одному місці про боротьбу Германаріха з Венетами, в іншому – на місце венедів М. Грушевський ставить уже слов’ян[12]. Подібних прикладів у вітчизняній та зарубіжній літературі – безліч.
Проте, якщо за допомогою «прив’язки» до Венедів історики ще хоч якось змогли продовжити «слов’янське життя» до початку нашої ери, то на її рубежі знову стають на ті ж самі граблі. Замість прослідкувати чергову зміну імені «найчисельнішого європейського племені», дослідники, загубивши тепер уже «венедське ім’я» остаточно загубили і історію однойменного народу, увівши натомість до паралельної реальності міфічних праслов’ян. Важко не помітити, що аналогічно до того, як на початку V ст. на теренах Європи нізвідки з’являється величезний народ слов’ян, на початку нашої ери з’являється величезний народ Венедів. Якщо і в цьому випадку ми усвідомимо, що мова йде виключно про появу нового імені, то маємо просто знайти інший, як його ідентифікує відомий чеський славіст П. Шафарик: «древній і великий народ в історії Європи»[13], ім’я, якого зникло незадовго до появи Венедів. Відповідь тут очевидна – до нашої ери венеди заховані за кельтським ім’ям. «Народ цей, колись великий і сильний, протягом короткого часу майже повністю зник»[14] – зазначає по відношенню до кельтів той же П. Шафарик, забувши власне твердження, що народи (до того ж величезні) просто так не зникають. Його колега Л. Нідерле не може зрозуміти яким чином на локалізованій ним прабатьківщині слов’ян (східна Польща, південна Білорусь і північна Україна) більшість назв водяних шляхів мають чітко виражене кельтське походження (за А. Шахматовим). Історик пробує розташувати тут кельтів та слов’ян почергово, не розуміючи тієї простої істини, що мова йде про один і той самий народ.
«Якщо Венеди і були кельтського походження, то їх слов’янізація відбулася задовго до І ст. н. е.»,
змішавши все докупи, пише Л. Нідерле. Зрештою, не менш красномовним є і той факт, що давні назви деяких слов’янських племен (анти, сіверяни, тиверці, бойки і т.д.) збереглися ще з кельтських часів, а францисканець Варфоломій Англійський, спираючись на авторитет І. Севільського (бл. 560-636 рр.) ототожнює мешканців Західної України з “давніми галлами” [14а]. “У кельтських і слов’янських віруваннях можна побачити дуже багато спільного. Іноді важко відповісти на запитання, хто в кого запозичив ті чи інші культурні елементи” – говорить нам навчальний посібник з історії релігії в Україні. І додає, що “Подібно до кельтів, слов’яни мали священні гаї, що заміняли їм храми. І в слов’ян і в кельтів навколишня природа є живою…Предметами особливого поклоніння були в них ліси”. Я свого часу теж звертав увагу на кельтський слід в с. Дзвиняча та про сучасну традицію “Хеловіну” збережену в цьому ж селі, що називається “в оригіналі”. Зрештою подібного роду свідчень – безліч.
Таким чином, якщо б історики вирушили в минуле по історичній реальності, то їх розповідь в дуже спрощеному варіанті мала б виглядати наступним чином.
Внаслідок тривалих власних загарбницьких походів, а пізніше через постійні напади сусідніх римлян та германців, більшість кельтських племен аби уникнути поневолення, змушена була залишити батьківщину. Значна їх частина оселилася в землях іллірійців, частково витіснивши цих самих іллірійців на Балкани та в Карпати, а частково асимілювавши. Як зазначає П. Шафарик групи кельтів
«увірвались в Іллірію і Панонію і, після багаторічних завзятих війн, частково перемогли, а частково витіснили в Карпати і далі тамтешніх слов’ян (насправді Іллірійців – К. М.), а самі під іменем Скордисків, поселилися в краю, що лежав на Драві, Саві і Дрині»[15].
Очевидно, що на тривалий період саме це латинізоване ім’я похідне від гори «Scardus» і закріпилося за кельтськими племенами середнього Дунаю (як тут не згадати такий знайомий нам звичай називатися залежно «від родів та місцевостей»). Немає жодного сумніву, що саме це давнє ім’я вихідців із середнього Дунаю вказав, як попередню назву слов’ян візантійський історик Прокопій Кесарійський:
«Тай ім’я у слов’ян і антів здавна було єдиним: і тих, і інших називали в давнину спорами…»[16].
Очевидно, що подібно до того, як кельтське плем’я «Бої» згадувалося під ім’ям «Боїсків»,[17] так і «Скори» в латинізованому варіанті мали б називатися «Скордисками». Невдала спроба поєднати таємничих Скорів-Спорів із Сербами у П. Шафарика, М. Грушевського та ін. ще більше заплутала і так не просту історію.
«Період мандрівок турецьких та турецько-фінських орд, від походу Гунів почавши – се час розвою слов’янської колонізації на наших землях»[18] – пише М. Грушевський.
Очевидно, що після жорстокого удару гунів та їх наступного поселення на придунайських землях усі ці кельто-ілірійці середнього Дунаю з новою силою змушені були «розсипатися» в різних напрямках (а не залишити свої безпечні місця на теренах сучасної України і з незрозумілих причин долучитися до походу чужинців-кочівників на південний захід, як думає Грушевський). Одна їх частина вирушила на Балкани. Інша ж перейшла гірський масив та заселила величезні простори на схід від Карпат, долучившись до інших поодиноких кельтських племен (Неври, Будини), які осіли на цих теренах раніше. Саме цей момент, як зазначено в моїй статті «Камінь, котрий відкинули будівничі…», і «впіймав» М. Грушевський, ідентифікувавши його, як «початок історичного життя українського народу». Ось тільки в минуле від цієї по справжньому доленосної віхи в житті наших предків історик «пішов» (і повів за собою іших) не в напрямку Дунаю за народом, а по території майбутньої батьківщини – аж до “льодовикового періоду”. Розповідаючи при цьому, про «більш цивілізоване Надчорномор’я» та тих кочівників, які в різний час займали степові простори майбутньої України.
«Кельтські народи цілих п’ять століть постійно рухалися на схід (рухатися на захід їм не дозволяв безмежний океан) і мало-помалу дісталися від Піренейських гір до Дніпра та Галатії»[19] – пише П. Шафарик.
Дослідник вважав, що десь за Карпатами кельти обов’язково мали б зіткнутися в боротьбі із слов’янами, не усвідомлюючи тієї простої істини, що усі ці «кельтські народи» і є майбутні слов’яни, а реальність просто не може “зіткнутися” з пізнішою фантазією істриків. Зрозуміло, що в такому випадку питання локалізації батьківщини наших далеких предків вирішується, що називається, автоматично. Значна частина їх історичного життя протікала саме серед м’якого клімату на берегах середнього Дунаю – «на Драві, Саві і Дрині». Звідси і маємо стійку народну пам’ять про Дунай (в українському фольклорі термін «Дунай» взагалі часто вживається, як загальна назва річки), теплі краї в Іллірії (Ірії – Вирії), безліч Савчуків (прізвище) і т. д.
Звичайно, що викладена вище картинка подій була добре відома Київському книжнику Х ст., який у своїй праці описав саме «Дунайський сценарій» локалізації прабатьківщини слов’ян. Те, що його не змогли зрозуміти «цивілізовані історики» сучасного світу зовсім не проблема Нестора (чи когось іншого). Вписавши слов’ян поряд з іллірійцями літописець зовсім не об’єднав два народи, а чітко показав одне із «слов’янських імен» в минулому та місце проживання наших предків до приходу на терени сучасної України. Для автора «Повісті минулих літ», на відміну від сучасних істориків, було абсолютно зрозумілим, чому «у відповідних місцях Візантійських хронік немає ні одної згадки про слов’ян»[20], але тим не менш є розповідь про їх справжнє історичне минуле. Аби не створити «паралельної реальності» монах і «включив слов’ян в історію, не змінивши традиційне число 72 народів», і, що найголовніше, не змінивши одного з їх древніх «ідентифікаторів».
P. S. Я цілком свідомий того, що подолати фальшиву традицію, яка пустила глибоке коріння у нашу свідомість зовсім не просто. Однак, рано чи пізно істина все ж таки має стати в центрі нашого усвідомлення минулого. Разом з тим, знищивши паралельну реальність, ми будемо змушені кардинально змінити і уявлення про минуле, відкривши для себе величезний масив яскравих, раніше не бачених горизонтів нашої історії. Зрозумівши істину, ми отримуємо унікальну можливість, що називається «прив’язатися» до власного життєдайного коріння, аби, як сказав класик, «зачерпнути у ньому не зневіру, а силу». Маємо чітко усвідомити, що ми прямі нащадки “головнних дійових осіб протоісторії усієї Західної і Центральної Європи”, нащадки того народу, для якого воля людини завжди була першою і найвищою цінністю. Адже Справжня Історія України – це не історія території по обох берегах Дніпра, не історія степових кочівників скіфів чи сарматів, і, тим більше, не історія грецьких колоній в Криму, а історія героїчної тисячолітньої боротьби наших справжніх предків – свободолюбивих кельто-іллірійських племен за власне місце під сонцем… А це, як прийнято говорити, уже зовсім інша історія!
Приєднуйся до спільноти шанувальників Справжньої історії УКРАЇНИ!
[1] Кобычев В. В поисках прародины славян. – М., 1973. с. 2.
[2] Нідерле Л. Славянские древности. М.: Алетейа. с. 6.
[3] Нідерле Л. Славянские древности. М.: Алетейа. с. 14.
[4] Енциклопедическій словарь. Т. ХХХ. С. Петербргь. 1900. с. 316.
[5] Літопис руський/ Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1989. с. 3.
[6] Нідерле Л. Славянские древности. М.: Алетейа. с. 24.
[7] Нідерле Л. Славянские древности. М.: Алетейа. с. 6.
[8] Хрестоматія з історії західних та південних слов’ян. За ред. д-ра іст. наук, проф. В. І. Ярового. К.: «Либідь», 2011. с. 16.
[9] Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. До початку ХІ віка. Видавниче товариство «Книгоспілка». Нью-Йорк. 1954. с. 77.
[10] Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. До початку ХІ віка. Видавниче товариство «Книгоспілка». Нью-Йорк. 1954. с. 172.
[11] Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. До початку ХІ віка. Видавниче товариство «Книгоспілка». Нью-Йорк. 1954. с. 71.
[12] Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. До початку ХІ віка. Видавниче товариство «Книгоспілка». Нью-Йорк. 1954. с. 148,149.
[13] Шафарик П. І. Славянскія древности. Перевод с Чешскаго О. Бодянскаго. Т. І, Кн. І. Москва. 1847. с. 1.
[14] Шафарик П. І. Славянскія древности. Перевод с Чешскаго О. Бодянскаго. Т. І, Кн. ІІ. Москва. 1847. с. 61.
[14а] Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). – Т. 1. К.: АТ “Обереги”, 1997. с. 51.
[15] Шафарик П. І. Славянскія древности. Перевод с Чешскаго О. Бодянскаго. Т. І, Кн. ІІ. Москва. 1847. с. 177.
[16] Хрестоматія з історії західних та південних слов’ян. За ред. д-ра іст. наук, проф. В. І. Ярового. К.: «Либідь», 2011. с. 12.
[17] Шафарик П. І. Славянскія древности. Перевод с Чешскаго О. Бодянскаго. Т. І, Кн. ІІ. Москва. 1847. с. 182.
[18] Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. До початку ХІ віка. Видавниче товариство «Книгоспілка». Нью-Йорк. 1954. с. 162.
[19] Шафарик П. І. Славянскія древности. Перевод с Чешскаго О. Бодянскаго. Т. І, Кн. ІІ. Москва. 1847. с. 205.
[20] Нідерле Л. Славянские древности. М.: Алетейа. с. 7.