Як відомо, історична спадщина поділяється на дві величезні складові: матеріальну та нематеріальну. При цьому саме нематеріальна культурна спадщина кожного народу, його історія (історія саме народу, а не території, як у нас) є основою основ, є тим єдиним надійним фундаментом на якому і закладаються міцні мури національної держави.
На жаль, в силу об’єктивних історичних обставин (сотні років окупації, просто неймовірне фальшування минулого і т. д.) історія українського народу ще дуже далека від свого остаточного довершеного вигляду. Ми приступили до зведення «мурів державності» не маючи стійкої візії минулого, не маючи (і це ще дуже м’яко сказано) отого міцного духовного фундаменту. Іншими словами, у нас відсутня чітка ідентифікації за параметром: свій-чужий, з точки зору національної української історії. Помилкова інтерпретація вітчизняного минулого, як історії території закономірно призвела до ситуації коли практично все, що будувалося чи відбувалося на тернах сучасної України залежно від політичної кон’юнктури може отримати тенденцію до героїзації. Говорячи по простому: хто що досліджує, той те і хвалить, а цілісної картинки минулого українського народу, як не було так і немає. В багатьох випадках доходить просто до абсурду, коли, скажімо, героями нашого минулого є і збірний образ козака (як борця за волю) і княжого стану, що за звичай були затятими ворогами, ми шануємо візантійську традицію Покрови і називаємо себе нащадками тих русів, кораблі яких ця «Покрова» потопила і т. д.
Показовим для мене в цьому плані є приклад наших західних сусідів. Як відомо, під час московського панування над Польщею на Саксонській площі Варшави у 1912 р. було завершено будівництво собору Олександра Невського. Так ось, як тільки поляки повернули собі незалежність у 20-х р. ХХ ст. символ чужої окупаційної влади відразу було знесено. Просто неможливо уявити того поляка, який би став на захист цієї пам’ятки. Жодна архітектурна цінність (а вона, безумовно, була неабиякою. Варто лише нагадати, що собор зводили майже 20 років за особистого сприяння імператора Олександра ІІІ і він став найвищою спорудою Варшави.) не стала на заваді історичній справедливості (звичайно ж з точки зору польської національної історії). Задумаймося: чому ж поляки, народ, який відомий своїм надзвичайно бережливим ставленням до пам’яток прийняв таке рішення? Відповідь очевидна – народна пам’ять недвозначно розглядала цю споруду, як німий символ окупації. Цей елемент матеріальної культурної спадщини польської території з точки зору національного бачення минулого чітко ідентифікувався, як «чужорідний» на «духовному тілі» польського народу і, щоб уникнути зараження, був негайно відторгненим. Міцний тисячолітній духовний імунітет нації спрацював відразу і без жодних вагань. Матеріальна цінність в даному випадку взагалі нікого не цікавила.
А що ж Кременецький замок? Скільки тих “пошкоджених культурних шарів” було закладено українцями чи в інтересах українців? Хтось сьогодні зможе відповісти? Як виміряти їх “національну вартість”, коли головного “мірила” немає? Питання, на жаль, риторичні. Тож, чи варто нам керуватись ілюзіями, чи все ж таки потрібно набратись сміливості, прийняти істину та бути чесними? Чесними в першу чергу перед пам’яттю предків. Я, звичайно ж, в жодному разі не закликаю до знищення чи пошкодження будь-якої пам’ятки. Боже збав. Український народ заплатив надзвичайно дорогу ціну щоб врешті решт запанувати над усіма цими «матеріальними свідками давнини». Шлях до перемоги в даному випадку був особливим, надзвичайно довгим і, на жаль, жертовним. Особливість нашої перемоги в тому, що вона не була одномоментною. Це не сталося внаслідок якоїсь однієї тріумфальної битви, а тому і не отримало чіткої фіксації на хронологічній шкалі. Але розтягнутість в часі аж ніяк не повинна применшити величезне значення цієї самої перемоги. А що ж в усі часи вважалося універсальним, усім зрозумілим символом перемоги? Звичайно ж підняття знамена переможця! І таким українським знаменом якраз і є сьогодні синьо-жовтий стяг.
Пригадую собі ще один випадок, який трапився уже зі мною на тій же горі Боні у Кременці. Під час однієї з мандрівок довелося почути як «наш» екскурсовод аби догодити польській групі наприкінці своєї розповіді вирішив заспівати пісню на польській мові. Одна фраза з цієї пісні врізалася мені в пам’ять: «Jak powiadał stary góral, Będzie Polska aż po Ural…». Скажу відверто, мені тоді хотілося помістити синьо-жовтий прапор в кожну щілинку того старого муру щоб його просто неможливо було ігнорувати, щоб усі розуміли хто тут сьогодні власник!
Ще раз. Будучи зведеними на українській землі більшість наших пам’яток м’яко кажучи не завжди належали українському народу. Сьогодні справедливість все ж таки взяла гору. Проте, маємо розуміти, що за цю справедливість український народ заплатив дуже дорогу ціну. І величезний синьо-жовтий прапор це найкращий символ цієї самої історичної справедливості, символ перемоги українського народу над усіма чужинцями, що в різний час приходили на наші землі. Скажу більше. Пам’ятки історії це ті місця куди в першу чергу їдуть іноземні туристи і щоб не виникало жодних запитань зустрічати їх там ще з далеку обов’язково повинен величезний прапор України… як у Кременці. Але замість того, щоб підхопити естафету… Українська держава карає українського чиновника за встановлення українського символу над руїнами колись чужого замку! Щось тут явно не так: або з самим суспільством, або ж з його духовними поводирями…