Наша планета має унікальне «магнітне поле», яке притягує до себе матеріальні речі та є чи не головною запорукою життя на Землі. Але поряд з цим існує ще одне, не менш важливе для людини «поле», яке, «працюючи» в духовному вимірі, притягуючи уже нашу свідомість.
Кожному з нас ще з шкільних років відомо, що Земля має унікальне «магнітне поле», яке спрямовує свою дію на усі без винятку матеріальні речі, тобто речі видимого характеру. Більше того, власне, існування цього поля є чи не головною запорукою самої можливості життя на нашій планеті. Кожна матерія, як тільки но з’явившись, відразу потрапляє під його дію і перебуває там до того часу допоки фізично існує. В даному випадку людина, як фізичне тіло, позбавлена вибору: підкоритися цій силі чи боротися з нею. Зрештою, безглуздою і недоцільною видається навіть сама ідея подібного роду боротьби.
Проте, поряд з своїм магнітним аналогом, нашу планету огортає ще одне невидиме, але не менш важливе «поле», дія якого лежить уже в площині нематеріального характеру. Мова йде про «ментальне поле землі». Те поле, яке «працює» у величезному невидимому для людського ока «духовному спектрі», притягуючи до своєї орбіти уже нашу свідомість. Ментальне поле формується і динамічно змінюється в процесі «культурної» життєдіяльності людини зокрема та людством загалом. В силу своєї природи, не маючи змоги сповна осягнути світ духовний людина, як правило, стає заручником світу матеріального, програмуючи відповідним чином і власну свідомість.
«Принцип роботи» ментального поля землі дещо відрізняється від його магнітного аналога. По-перше, кожний індивідуум народжується абсолютно вільним від його впливу, а узалежнення відбувається поступово: по мірі дорослішання і «навчання». До часу свого повноліття людина стає уже, так би мовити, повноцінним членом соціуму, ще однією ниточкою міцно вплетеною в давно сформовану сітку ментального поля сім’ї, родини, общини чи людства. Людство ж, в свою чергу, в певній позиції хронологічної шкали, перебравши «життєвий досвід» батьків і дідів, перетворюється на чергову ланку такого собі витягнутого у часі культурного ланцюга поколінь.
По-друге, і що саме головне, людина, як духовна субстанція в даному випадку має можливість вибору: вона може не лише «мандрувати» між різновидами ментального поля землі, але й, дистанціювавшись від давно усталених стандартів, стати творцем свого власного унікального «пагінця в царстві духу». Зрозуміло, що відсторонення від «стандартного» світу, неодмінно перетворить кожного індивідуума на такого собі ментального ізгоя або ж дивака в очах «нормального» соціуму. Зрештою, шлях «відірваний» від світу – це, як правило, шлях боротьби. Проте, на відміну від магнітного поля, в даному випадку все ж таки існує величезний сенс цієї самої боротьби…
А тепер спробуємо побіжно (інакше це зробити в рамках невеликої статті просто неможливо) розглянути різні етапи розвитку ментального поля землі через призму Біблійної розповіді. Чому саме Біблія? Напевно тому, що по-перше формування цього поля безпосередньо пов’язано з першими людьми на планеті, про яких ми можемо знати лише з Біблії. По-друге, ментальне поле землі стало тією єдиною субстанцією, яка була створена так само, як і Бог творив світ – СЛОВОМ. Тут теж «Спочатку було Слово», але слово це було уже не у Бога і, відповідно, було не Богом. І по-третє практично вся Біблійна історія зводиться до розповіді про ту саму «одвічну боротьбу», яка має місце у невидимому для людського ока «царстві духа»: боротьбу в наших головах.
Отже, згідно Біблії, джерелом першого ментального поля землі були Адам з Євою та їх нащадки. Поширювалося це поле разом з розмноженням та розселенням людей на планеті. Після вавилонських подій раніше єдине ментальне поле землі за кількістю мов розділилося на 72 «народи» і розійшлося по світу. Проте в цілому на відміну від творінь Божих, дітище людини не стало добрим:
«І бачив Господь, що велике розбещення людини на землі, і весь нахил думки серця її (в біблійній мові серцем часто позначають розум) – тільки зло повсякденно. І пожалкував Господь, що людину створив на землі. і засмутився Він у серці своїм».
Як бачимо до часів Ноя ментальне поле землі уже було повністю сформованим і функціональним. На жаль, сформованим неправильно. Таким чином, кожне наступне покоління, переймаючи «життєвий досвід» батьків і дідів продовжувало «розвиток» зіпсованого ментального поля землі. Це був свого роду водяний вир, який затягував в холодну морську глибину кожну новонароджену людину. Не потрапити в його круговорот було практично неможливо, а потрапивши, не залишалося жодного шансу на зміну напрямку руху. Очевидно, що цей вир рано чи пізно мав бути зупиненим.
На якомусь етапі для Творця стало очевидним, що єдиним шляхом порятунку людства є тотальне «перезавантаження» цього самого ментального поля землі. Стара його версія мала бути повністю знищена (не інакше, як через знищення фізичних носіїв), а нова поширена уже від «здорового пагона». На роль такого пагона, як ми уже знаємо, було обрано Ноя. Саме праведний Ной за задумом Творця мав стати джерелом нового «правильного» ментального поля землі, розмноживши його через власних нащадків. Була обережна надія, що відсутність впливу «старого світу» і правильне навчання Ноя спрямують ментальний розвиток людства у зовсім інше русло. Таким чином, «почувши голос Бога», дивак для сучасного йому світу, який незрозуміло для чого десятки років будував величезний корабель та розповідав «байки» про світовий потоп, раптом вийшов переможцем в боротьбі з цілим світом.
Проте, як ми уже знаємо, нащадки Ноя не виправдали покладеної на них надважливої місії. Розвиток нового ментального поля землі пішов за старим сценарієм. Величезна жертва заради спасіння майбутнього людства виявилася марною. Напевно, саме тому Бог і пожалкував про потоп:
«Я вже більше не буду землі проклинати за людину, бо нахил людського серця (читай розуму – К. М.) лихий від віку його молодого. І вже більше не вбиватиму всього живого, як то Я вчинив був. Надалі по всі дні землі, сівба та жнива, і холоднеча та спека, і літо й зима, і день та ніч не припиняться» – промовив Творець, даючи людству новий символ цього завіту «поміж Мною і кожним тілом, що на землі» – яскраву веселку на фоні темних дощових хмар.
Важко уявити скільки разів цей кольоровий символ, що поєднав небо і землю рятував людство від неминучого знищення, адже той самий «нахил серця» так і не зазнав змін. Бо, якщо з плином часу веселка в небі для людини перетворилася на хоч і красиве, але ще одне «природне явище», то для Творця вона так і залишилася символом колись даної людині обіцянки – по всі дні… жнива не припиняться! А, коли чергова спроба направити розвиток ментального поля землі виявилася неминучою, то знищення «усього живого» вона уже не передбачала. Задум Творця тепер був абсолютно іншим: створити та виплекати окреме «правильне» ментальне поле в межах уже існуючого. З тим, щоб в майбутньому це поле поглинуло свій негативний аналог та повністю огорнуло земну кулю. Цю місію, як ми уже знаємо, мав виконати народ Ізраїлю. На роль же нового «зеленого паростка» було обрано «слухняного» Аврама.
Очевидно, що для майбутнього успіху потрібно було спочатку створити «царствене священство», а тоді, максимально ізолювавши його від решти світу, зростити, навчити та розмножити.
«І промовив Господь до Аврама: «Вийди зо своєї землі і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу… І народом великим тебе я вчиню… І благословляться в тобі всі племена земні».
Таким чином, почувши «голос Бога», новий дивак для світу раптом залишає безпечний і багатий центр цивілізації (яким на той час був Ур Халдейський), залишає родину та друзів і з незрозумілих для «нормальних людей» причин переселяється в чужу сповнену загроз бідну периферію.
Починається тривала реалізація нового плану порятунку людства. Того плану, який постійно супроводжується максимальною турботою, ментальною ізоляцією від «зіпсованого світу» та демонстрацією Божої сили через численні дива. Очевидно, що саме відокремленням нового «ментального плоду» був зумовлений вихід Аврама з батьківщини. З тієї ж причини і два покоління його нащадків (Ісаак та Яків) мусили брати дружин із «свого племені» не повертаючись при цьому додому. Коли ж «посудина» була уже вирощена, то настала пора наповнити її «зернами істини», сповна наситивши Божою присутністю. Найкраще зробити це можна було через дива у царині видимого світу. «І сказав Господь Мойсею: коли підеш і повернешся в Єгипет, дивись, усі чудеса, які Я доручив тобі, зроби перед лицем фараона, а Я озлоблю серце його і він не відпустить народ». Чи міг Бог «розм’якшити серце фараона», щоб останній відразу відпустив народ Ізраїлю? Звичайно, що так! Всі ці неймовірні чудес потрібні були зовсім не фараону, а виключно народу-носію нового ментального світу аби побачити силу Бога, довіряти і надалі уже жодним чином не сумніватися. Це мало бути настільки ефектно, щоб відлуння максимально розтягнулося у часі: «І сказав Господь Мойсеєві ввійди до фараона, бо Я обтяжив серце його і серце рабів його, щоб явити між ними ці знамення Мої, і щоб ти розповідав сину твоєму і сину сина твого про те, що Я зробив у Єгипті…»
Однак, народ, який бачив «знамення і чудеса великі», дійшовши до обіцяної землі раптом зупинився, злякався і зневірився. Люди, на шляху яких розступалися води, падала манна з неба, гинули численні, значно сильніші вороги, не повірили, що зможуть увійти в обіцяну землю. Не повірили тій Силі, для якої немає нічого неможливого і яка вела їх усю дорогу чи то у вигляді хмари вдень, чи вогняного стовпа уночі. Стало абсолютно очевидним, що якщо не повірило покоління очі якого бачили «усі великі діла Господа», то тим більше не повірять нащадки, які знатимуть про ці чудеса лише з переказів. Таким чином усі зусилля вкотре виявилися марними. І тільки прохання і вагомі аргументи Мойсея переконали Творця дати цьому народу ще один шанс. Цьому народу, але не цьому поколінню. Процес «виховання» починається заново серед пустелі в повній ізоляції від решти світу. Нове покоління ізраїльського народу все ж таки переходить Йордан і стає очевидцем не менших чудес. На їх очах один за одним падають міцні мури древніх міст, мають місце просто неймовірні перемоги над аморреями, хананеями, хеттеями, ферезеями, евеями та ієвусеями. Усі ці народи мали бути вигнанні з «обіцяної землі», щоб не «зробитися сіттю» для нового ментального плоду. Проте пройде небагато часу і «земна природа» знову візьме своє…
Народжене від Авраама ментальне поле, хоч і зберігало власну специфіку (тривала ізоляція не могла не датися взнаки), проте через сотні років його, так би мовити, структура уже мало чим відрізнялося від тієї, яку колись породили Ной, чи Адам з Євою. Матеріальні цінності, як головний критерій успіху та шлях їх максимального накопичення за посередництвом влади (світської чи духовної) вкотре взяли гору. Величезні зусилля Творця знову ж таки, м’яко кажучи, не виправдали сподівань. А, коли з’явився черговий «зелений пагінець», черговий «дивак для світу», то колись «рідне» ментальне поле Авраама його уже не просто «не впізнало», а й ідентифікувало як пряму загрозу власному існуванню – ту загрозу, яка мала бути негайно знищеною.
Зауважте, що якщо раніші спроби перезавантаження ментального поля землі обов’язково передбачали ліквідацію небезпеки зі сторони попередника шляхом його знищення чи ізоляції, то на цей раз усі загрози залишилися в повній силі. Саме тому земна місія Ісуса Христа апріорі мала стати жертовною. Це був тест особистої стійкості, «марафон вірності» довжиною в життя, який передбачав лише два виходи: перемога життя чи смерті. Очевидно, що Ісус Христос мусив за всяку ціну уникнути «сплетіння» з ментальним полем людства. Мить такого сплетіння стала б черговим символом перемоги смерті над життям. Маючи власну волю (як її мали ті ж Ной чи Авраам), Ісус Христос в будь-який момент міг припинити страждання, прийнявши «правила гри» цього матеріалізованого світу. Але подібного роду вчинок відразу став би остаточним вироком і Йому зокрема і цьому світу загалом. Ісус це прекрасно розумів. Він розумів, що Його життя, життя тих, хто веде Його на страту, зрештою, як і майбутнє усього людства вирішується тут і зараз та залежить виключно від стійкості його волі. І Він витримав, вистояв до останнього подиху: його фізична смерть на хресті стала фіналом цієї надважкої боротьби зі смертю духовною та засвідчила перемогу життя. Фізична смерть, яка на перший погляд виглядала, як поразка в очах «матеріалізованого світу», стала моментом проголошення блискучої перемоги і небаченого ніколи раніше тріумфу світу ментального. За межею фізичної смерті, смерть духовна (як сплетіння з ментальним полем людства), що буквально переслідувала Сина Божого на кожному кроці його земного життя більше не мала сили: смертю смерть переміг!
Своїм подвигом Син Божий без перебільшення змінив світ, розділивши його на дві епохи: до та після. Те, що на зламі ер сталося в «царстві» ментального світу можна сміливо прирівняти до мільйона ядерних вибухів світу матеріального. Все змінилося миттєво і докорінно. І для того, щоб людина зуміла усвідомити сутність «нового завіту» їй потрібно було зробити теж саме – миттєво змінити власний розум. «Життєвий досвід» тисяч поколінь враз втратив свою актуальність. Навіть більше – став перепоною для усвідомлення істини. Проте людство продовжило рух за інерцією. Змінити розум виявилося не таким уже і простим завданням. Тим не менш, якщо ми звернемося до повчань Ісуса Христа, то побачимо, що шлях до проповідуваного ним «Царства Божого» знаходиться саме за вузькими дверима «виходу» з ментального поля землі, або ж «зміни розуму»:
«Блаженні чисті серцем (читай розумом – К. М.), бо вони Бога побачать». Ще раз звертаю увагу, що серцем Біблійні тексти часто позначають розум. Провівши подібного роду паралелі, приходимо до висновку, що тільки «чистий», не засмічений «життєвим досвідом» тисяч поколінь розум може «побачити» Бога. Зрештою не доводиться сумніватися, що в даному випадку мова йде саме про розум, адже по суті це наш єдиний орган, який взагалі здатний «побачити» Бога.
«Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне». Цікаво, що покаяння це зовсім не жаль за раніше скоєним проступком, як ми звикли (чи нас привчили) думати. Грецький термін «μετάνοια», який ми інтерпритуємо, як «покаяння» перекладається на українську мову, як «зміна розуму». Відповідно, слова Сина Божого буквально звучать наступним чином: «Змінюйте розум, бо наблизилось Царство Небесне» (як бачимо, мова все ж таки має величезне значення!). А для чого ж міняти розум? Напевно для того, аби бути готовому «прийняти» нову інформацію, відмінну від тієї, яка уже вкладена в наші голови і сприймається нами, як беззаперечна істина.
«Істино кажу вам: якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не увійдете в Царство Небесне». Очевидно, що розум дитини – це чиста «карта пам’яті» куди можна записати будь-що. Коли ж ця карта уже достатньо заповнена, то нова, іншого роду інформація, або не поміститься, або ж увійде в конфлікт з попередніми записами. Таким чином, для того, щоб помістити на заповнену «карту пам’яті» щось нове і не переплутати одне з іншим, останню маємо обов’язково відформатовати, або ж, іншими словами, повернути до стану «дитини»…
СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
– істина переможе –