Як розповідає нам «Повість минулих літ»: на певному історичному етапі, вирушивши із дунайської прабатьківщини, «де єсть нині Угорська земля і Болгарська…, слов’яни розійшлися по землі і назвалися іменами своїми, – [од того], де сіли, на котрому місці»[1]. Та швидкість, з якою «слов’яни» змінюють власні імена, адаптуючи їх до нових територій, уже доволі ясно говорить нам про те, що якогось власного єдиного імені на позначення усієї спільноти в їх середовищі на той час просто не існувало[2]. Натомість в історичних джерел до середини І тис. н. е. більшість з них фігурують, як «венети», чи «венеди». Проте, сьогодні ми бачимо дві групи племен (на Дунаї та навколо «Ільменського озера»), які за свідченням київського літописця «прозвалися слов’янським іменем» ще до середини І тис. н. е. Але, як же так сталося, що ці племена скористалися з імені, якого не могли знати і чому саме вони «зберегли» слов’янське ім’я! Більшість істориків випадок з «ільменськими словенами» пояснюють тим, що «то була крайня слов’янська колонія»[3]. Але тоді чому саме цей край, дозвольте запитати?
Вчергове нагадаю, що біля середини І тис. н. е. у Візантії з’являється нове слово на позначення раба – «σκλάβος». Закономірно, що цим самим іменем освічені греки починають маркувати частинку «великого європейського народу Венедів», який мешкав на середньому Дунаї та був для них на той час головним джерелом постачання невільників. Проте маємо чітко розуміти, що процес адаптації цього імені самими «слов’янами» був надзвичайно тривалим, мав місце набагато пізніше і проходив в значній мірі паралельно з процесом християнізації, який разом з «грецькими письменами» прищеплював їм і грецьке ім’я. Словенський мовознавець Ф. Міклошич ще у ХІХ ст. констатував очевидні речі: назва «слов’яни» в VI ст. використовувалася для позначення лише південних слов’ян (читай венетів – К. М.) і тільки пізніше поширилася на інші території.
Але якщо «слов’янське ім’я» має пізнє походження, то як новгородські і дунайські «слов’яни» могли знати його за пів тисячоліття (і це як мінімум) до появи? На жаль, ніхто з дослідників дане запитання подібним чином не ставив. І причина абсолютно зрозуміла, адже, штучно закинувши це чуже ім’я далеко в минуле, вони створили ілюзію його існування в середовищі наших предків ще з прадавніх часів. Відповідно і процес «збереження» виглядав чимось природнім та логічним. Але ж насправді все було далеко не так!
Потрібно чітко розуміти, що аналізуючи «слов’янські розселення» ми маємо справу не з об’єктивною історичною реальністю (тобто не з тими подіями, які мали місце насправді), а з її суб’єктивною інтерпретацією однією конкретно взятою людиною, яка до того ж була віддалене від самих подій величезним проміжком часу. Іншими словами, твердження літопису (з якого історики і «почерпнули» інформацію), що племена навколо озера Ільменя називалися «словенами» свідчить лише про те, що такими вони були для свідомості київського літописця ХІ ст. І все!
Таким чином, винесене у заголовок запитання має звучати не «Чому новгородські і дунайські слов’яни зберегли власне ім’я», а «Чому саме дунайська і новгородська групи Венедів для київського літописця ХІ ст. стали слов’янами»? І тут уже виникає цікава інтрига, яка спонукає до роздумів. Як свого часу сказав історик В. Кобичев: «дане питання відноситься до числа тих проблем, розв’язанню якого сприяє не стільки зусилля, витрачені на їх вирішення, скільки поступові зміни, які відбуваються в самій їх постановці»[4].
Почнемо із «слов’ян дунайських». Як на мене, то тут все зрозуміло: ці «слов’яни» в свідомості літописця лише тому заднім числом стали слов’янами, що від них «розійшовся по землі» величезний народ, який станом на початок ХІ ст. самим літописцем уже уявлявся як слов’янський. Натомість з самого тексту літопису ми чітко бачимо, що монах прекрасно розумів той факт, що в момент розселення «величезного народу» слов’янського імені в природі не існувало. Непрофесійний історик усіма можливими і неможливими методами натякає на це своїм «колегам-професіоналам» з майбутнього: «так звані норики, які є (сьогодні для часу літописця – К. М.) слов’янами». Показовою, як на мене, тут є думка чеського дослідника слов’янської давнини Л. Нідерле:
«Цей пробіл (відсутність згадок про слов’ян на момент розселення народів – К. М.), ймовірно, зачепив слов’янського літописця, високоповажного монаха Києво-Печерської лаври. Він захотів заповнити його, поставивши свій народ серед тих народів, які згідно традиції, жили в Європі; тому в порядку пояснення він приєднав назву «слов’яни» до імені іллірійців – Ілліро-слов’яни. Цим доповненням він включив слов’ян в історію, не змінивши, навіть, традиційне число 72 народів»[5].
Але ж логіка літописця (яка лежить практично на поверхні) була зовсім іншою! Розуміючи, що «слов’янського» імені в той далекий час не було, він просто зв’язав це сучасне йому ім’я з давнім іменем того ж самого народу (інша справа, що і це давнє ім’я в свідомості монаха мало швидше територіальну природу). З тієї ж причини і число народів залишилося незмінним. Все чітко, зрозуміло і правильно. А модерним історикам (які уже дійсно додумалися «включити» неіснуючих слов’ян в історію із зміною числа народів), потрібно просто зрозуміти, що літописець не приєднав «слов’ян» до іллірійців, він лише показав, що колишні іллірійці – це сучасні йому слов’яни.
Але, як же бути з північною групою Венедів, чому для свідомості київського літописця XI ст. і вона ідентифікувалася саме як слов’янська? Тут все дещо складніше і для того, щоб усвідомити істину, мусимо хоч поверхнево зрозуміти цілий ланцюжок подій та їх шлях до «голови і пера» монаха Києво-Печерської лаври (в абсолютних числах – це приблизно 800 – 1100 рр.) Ключове, на що в даному випадку маємо звернути увагу – це фактор торгівлі, як основний інструмент поширення інформації і работоргівля, як головний економічний рушій того часу.
Як цілком справедливо зазначив О. Пріцак: у ІІ пол. VIII ст. склалися обставини, що змусили і мусульманський, і християнський світ шукати спосіб замінити воєнізовану економіку більш продуктивною. І єдиним ресурсом для таких перетворень були раби. А оскільки ні християни, ні мусульмани на цю роль не підходили, то
«на заповідники потенційних рабів перетворилися неозорі території, розташовані за межами тогочасної ойкумени – на схід від Ельби та на захід і північ від Сирдар’ї. Ці «заповідники» стали окреслюватися середземноморським терміном Saqlab=Sclav»[6].
Закономірно, що дана назва знайшла своє відображення і в письмових нарративах тодішньої ойкумени. А ці письмена, в свою чергу, стали головним джерелом інформації для «грамотного» монаха Києво-Печерського монастиря у ХІ ст.
Але чому, в такому разі, літописець закріпив «слов’янське ім’я» саме за північною групою величезного культурно-спорідненого народу Венедів. Аби зрозуміти цей момент мусимо включити до історичного сценарію ще одного могутнього (на розбійницькому і купецькому поприщі) гравця тієї епохи – скандинавського вікінга. Уже починаючи з VIII ст. ми бачимо два доволі розвинутих скандинавських торгівельних міста – данський Хедебю та швецьку Бірку. Величезні поклади арабських монет, які були знайдені довкола цих осередків торгівлі та належать до періоду VI – Х ст. яскраво показують нам, як час, так і головний напрямок торгівлі – казково багаті міста сходу: хозарський Ітиль, волзький Булгар, мусульманський Багдад та Хорезм[7].
Не важко здогадатися, що було головним предметом торгу. «Обтяженні багатою здобиччю, з величезною кількістю полону, прекрасних дівчат і сильних юнаків, вони поверталися на північ … Вони сіяли жах і спустошення, грабували та брали полон»[8] – це типові фрази, які можна використати чи не до кожного нападу вікінгів. Невільники користувалися неабияким попитом на ринках багатих міст Азії та забезпечували найбільший прибуток «північним купцям». Воно і не дивно, адже за великим рахунком собівартість “товару” включала лише його доставку. А тепер, власне, про доставку, точніше про її шлях. Достатньо лише поглянути на карту, аби зрозуміти, що вибір у «морських розбійників» був невеликий, точніше його не було взагалі – лише Волга. «Волга і Дон швидко перетворилися на важливі шляхи работоргівлі, відомі в арабських джерелах, як Нахр-ас-Сакаліба, що означало «головний шлях рабів» – зазначає О. Пріцак[9].
Таким чином, задовго до відкриття Дніпровського торгівельного шляху «Із варяг у греки» майже два століття вікінги були знайомі із величезною територією «Склавен» лише на її крайній півночі – в тому місці, де проходили водні шляхи, що поєднували Волгу із Балтійським морем (причому шлях через Західну Двину є пізнішим). А це якраз саме та територія, де за свідченням київського монаха і знаходилися «словени». Тепер, аби замкнути коло, потрібно нагадати, що в середині IX ст. фризько-данський князь Рюрик був «запрошений на правління» до Новгорода, а пізніше його нащадки стали «правлячою династією» Києва. Тією самою династією, яка і запросить на береги Дніпра перших «представників ЗМІ» та повідомить їм важливу інформацію – племена навколо озера Ільменя з давніх-давен іменуються «Склавенами». Залишається лише додати, що «словен», як окремого «слов’янського племені» не згадує у своєму трактаті, написаному на століття раніше від повісті Нестора, візантійський імператор Костянтин Багрянородний. М. Грушевський, щоб якось узгодити літописних «словен» з власною думкою про те, що «Північна частина слов’янської правітчизни була залюднена головно одним великим племенем Кривичів»[10] називає останніх «кольонією» Кривичів. А близькі сусіди «словен» литовські народи чомусь досі усіх «слов’ян» називають виключно Кревами…
«… Джерелом для історії колонізації наших країв стає Повість временних літ… деяке доповнення дають арабські звістки… та візантійські» – майже через тисячу років після київського літописця напише український історик М. Грушевський[11]. Забувши додати, що в цьому ланцюжку подій бракує однієї, але самої головної ланки – свідчення самого народу. Не зорієнтувавшись в ситуації, приймуть, що називається, «за замовчуванням» чуже «рабське ім’я» і далекі нащадки колись «великого народу Венедів». Приймуть, що цікаво, за посередництвом уже власних істориків, які дружно покладуть кожен свою цеглину в добротну споруду… на глиняному фундаменті, десь там обабіч «наріжного каменю».
P. S. «Неможливо пояснити, яким чином чужий, більше того, образливий для себе термін прийняли всі слов’янські народи, зокрема і східні, які ні безпосередньо, ні, навіть, опосередковано під владою римлян ніколи не були» – дивуються сучасні історики[12]. Тим не менш, пояснити це не просто можливо, а й необхідно, інакше ми просто не зможемо сповна усвідомити усі помилки минулого. Тривала «сакралізація» писаного слова, його використання у власних корисних інтересах, відсутність будь-якого критичного підходу до текстів серед «державних еліт», зрештою і сама відсутність «національних еліт» – ось далеко не повний перелік причин стрімкого одомашнення слов’янського імені в «темну епоху» середньовіччя. А щодо фізичної присутності «римської влади», то для ментального підкорення народу це зовсім не обов’язково, достатньою виявилася «критична маса» «римських» документів. Випадок із «слов’янами» – це класичний приклад того, як записана суб’єктивна думка однієї людини здатна змінити історичну реальність наступного тисячоліття. І це не жарти. Адже ім’я має значення! Хто знає, можливо, саме тому наші предки дуже довго і остерігалися письма. Напевно, вони розуміли, що слово – це зброя, а записане слово – це «зброя масового ураження», яка здатна змінити цей світ в його глибокому історичному вимірі. Змінити, на жаль, далеко не в кращу сторону…
СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
– істина переможе –
[1] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. с. 9.
[2] Хіба що опосередковано таким ім’ям можна вважати «вкраїнець», що з давен використовувалося в значенні «людина місцева». Лише це одне ім’я не формально до певної міри об’єднувало згадані племена. Адже, де б вони не оселилися і як би «офіційно» не називалися кожен з них на своїй землі завжди був місцевим, тутейшим, «вкраїнцем». Відповідно його земля – це його вкраїна.
[3] Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн./ Редкол.: П. С. Сохань та ін. – К.: Наук. Думка, 1991. с. 185.
[4] Кобычев В. П. В поисках прародины славян. Издательство «Наука». 1973. с. 3.
[5] Нідерле Л. Славянские древности. М.: Алетейа. 2000. с. 7.
[6] Пріцак О. Походження Русі. Том 1. Київ. Видавництво «Обереги». 1997. с. 91.
[7] Стриннгольм А. Походы викингов. М.: ООО «Издательство АСТ», 2002. с. 109.
[8] Стриннгольм А. Походы викингов. М.: ООО «Издательство АСТ», 2002. с. 21, 60.
[9] Пріцак О. Походження Русі. Том 1. Київ. Видавництво «Обереги». 1997. с. 93.
[10] Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн./ Редкол.: П. С. Сохань та ін. – К.: Наук. Думка, 1991. с. 184.
[11] Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн./ Редкол.: П. С. Сохань та ін. – К.: Наук. Думка, 1991. с. 184.
[12] Кобычев В. П. В поисках прародины славян. Издательство «Наука». 1973. с. 9.