В спекотний літній полудень дорогою поміж соняшниковими полями, крокувала дівчина п’ятирічного віку разом зі своїм татом. В одній руці дитина тримала квітку яскраво-червоного маку, а іншою міцно стискала татову долоню, на голові у неї красувався власноруч сплетений з польових квітів віночок. Дівчинці потрібно було подолати відрізок шляху, що пролягав просто через село. Зупинившись на якусь мить на узбіччі біля пагорба, дитина допитливо вдивлялася в красиві сільські краєвиди. Проте, не встигла вона ще й оком обвести жовто-зелену панораму з вкрапленнями білих хатинок попереду, як татова рука потягла її на стежину, що зрізала добрий кусень дороги. Дівчинка сміливо крокувала поряд, її безтурботні дитячі думки блукали десь далеко попід хмарами, у неї не було жодних причин для хвилювання. Адже надійною запорукою впевненості була міцно стиснута татова рука. Дівчинка проходила крізь натовпи дітей, що гралися на вулиці. Її жодним чином не турбували допитливі, іноді не зовсім доброзичливі погляди ровесників. Вона не хвилювалася про власну безпеку, не боялася заблукати, не задумувалася яким напрямком рухатися на тому чи іншому відрізку шляху. Дитина прекрасно усвідомлювала, що сильний і мудрий тато не схибить, не дасть їй звернути на манівці, не дасть образити. Спокійно і легко дитина подолала усі перешкоди гамірного села, вийшла за його межі й разом з татом пішла далі прямою дорогою, поміж неозорими пшеничними полями…
Через деякий час на горизонті за тим же селом з’явилася ще одна дитина дуже схожа до попередньої. Вона теж крокувала разом з татом, щоправда, тато йшов на крок позаду, пильно наглядаючи аби дитина раптом не потрапила в небезпеку. Проте, на відміну від своєї попередниці, дівчинка не знала про присутність тата. Точніше, навіть не так: вона знала, що «сильний і мудрий» тато в природі існує (ну звідкись же вона мала взятися), але її з дитинства розповідали, що він десь дуже-дуже далеко, за горизонтом… Зрештою, вона його обов’язково зустріне, але пізніше, коли зможе гідно пройти через село… сама.
Уся свідомість дитини зосередилася на тому аби зробити практично неможливе у її віці – спланувати власний шлях подорожі чужою абсолютно незрозумілою для неї місцевістю. В маленькій голові крутилося безліч запитань, на які дитина просто не знала відповіді: як оминути пагорб за річкою, та й перебратися через саму річку, як пройти через натовп інших дітей, щоб не зупинили? Зрештою, як одній в чужому незнайомому селі зорієнтуватися серед численних роздоріж та перехресть? Як, як, як…? Як просто вижити? – постійно дзвеніло в дитячій голові, не даючи й хвилини спокою. Замість того, щоб на мить призупинитися взяти за руку тата і розслабитися, дитина глибоко занурилася у власні переживання. Побачивши таку невеселу картинку тато зробив різкий крок вперед аби схопити дочку за руку. Проте дівчинка, як тільки почула підозрілий шум позаду, відразу кинулася в сторону прямо в зарослі дикої малини та помчала вперед скільки було духу. Вона бігла, незважаючи, а ні на відчайдушні крики тата позаду, а ні на гострі шипи малини, що на кожному кроці врізалися прямо в шкіру. Будь-яка батькова спроба схопити дитину за руку не приносила результату. Зрештою, усвідомивши всю безпорадність ситуації тато зупинився в надії, що зупиниться і дитина та хоча б перестане ранити своє тіло. Проте, вибравшись з колючих зарослів, дівчинка перебігла дорогу, яка вела через село та забігла до лісу, що у своїх тенетах приховував ще більшу небезпеку. З кожним падінням, з кожним синцем на тілі дитина все менше вірила в саме існування тата. В її голові виникали абсолютно логічні запитання: чому цей «люблячий тато» сидить і чекає десь там за селом, чому не іде їй на зустріч? Чому не рятує? Як це взагалі можливо? Байдужість поступово переходила у відчай та злість…
Уже ближче до вечора, посеред лісу дитячий розум огорнули чорні хмари безнадії. Проте, навіть темнота цих хмар, не могла зрівнятися з тими відчуттями, що панували в голові тата, коли кожна його спроба наздогнати власну дитину перетворювалися на порізи та синці на її тілі. І все ж, його не залишала надія. Надія на те, що рано чи пізно дитина усвідомить правду, зупиниться, озирнеться, визнає власну неспроможність впоратися з викликами чужого села і замість сотень марних цілей поставить одну єдину – впіймати за руку тата.