До чого можемо уподібнити вітчизняну історію? З чим маємо її порівняти? Історія України сьогодні нагадує ситуацію з людиною, яка придбала у власність безцінну колекцію шедеврів світового мистецтва і, відправившись на її оглядини, забула взяти ключі.
Таким чином, підійшовши до величезної зали із сотнями унікальних різножанрових полотен, поціновувач мистецтва розгубився, адже усвідомив, що ніяким чином потрапити до середини не зможе. А, відповідно, не зможе і оглянути неповторні картини власної колекції, яка дісталася йому надзвичайно дорогою цінною. Часу на пошуки ключа теж не було, адже ось-ось мала розпочатися конференція мистецтвознавців, де наш герой планував розповісти про враження від споглядання уже власної колекції. Коли розгубленість дещо минула, митець схилився аби хоча б через дверну щілину поглянути – що ж там всередині.
Припавши до маленької щілини у дверях, герой нашої розповіді зміг розгледіти лише невеликий фрагмент однієї картини. Але навіть той маленький фрагмент до глибини душі вразив власника колекції. Серед безмежного поля золотистої пшениці на фоні зелених садів в гарячий літній полудень працювала дружня сільська родина. Жінки з нагостреними серпами в руках жали схилене від важкого зерна колосся, чоловіки в’язали та зносили до купи снопи пшениці, а діти бігали босоніж по зелених стежках між полями. Першим, що відразу привернуло увагу митця були чітко прописані обличчя людей без найменших слідів втоми. І це, не зважаючи на пекельну спеку і далеко не перший день роботи. Навіть діти, зайняті своїми забавами, не звертали жодної уваги на поранені гострою стернею ноги. Після хвилі роздумів для людини за зачиненими дверима стало абсолютно зрозумілим, що секрет вкритих потом і водночас радісних обличь криється в одному єдиному слові – воля. Родина працювала на власному полі з власної ініціативи для власного добробуту. Подих гарячого серпневого вітру в їх уяві перетворювався на морозну січневу хуртовину за вікном, а запах свіжого колосся навіював думки про зимові вечори із духмяним запахом печених калачів. Ті самі «святі вечори», коли відкриваються двері між світами і докупи збирається увесь величезний рід: діди і прадіди – у снопі на покутті, живі – за столом, а ненароджені спостерігають з неба у вигляді зоряного мерехтіння…
А далі… А далі була конференція, на яку поїхав і наш власник унікальної досі не баченої колекції картин. На довгоочікуваний мистецький захід зібралися численні дослідники величезних полотен з батальними сценами. Кожен з них в захваті розповідав про власний героїчний сюжет «однієї картини». Закуті у важкі обладунки лицарі та їх зброєносці, коні та колісниці, поля битв, всіяні тілами переможених і «переможців» – подібні теми годинами не сходили з уст виступаючих. Все, що доносилося до вух нашого героя і близько не нагадувало побаченого ним через дверну щілину фрагменту картини. Коли нарешті наступила і його черга розповіді, то розгубленість була не меншою, ніж декілька годин тому перед зачиненими дверима власної галереї. Наш митець так і не відважився розповісти правду. Йому просто забракло сміливості зізнатися, що він не знає сюжету власної колекції, що йому потрібен додатковий час аби підібрати ключ, що на даний момент він чітко бачив лише маленький фрагмент однієї картини і цей фрагмент зовсім не такий, як у розповідях колег. Побоявшись бути іншим, він почав на ходу придумувати власну історію, конструюючи її максимально схожою на нещодавно почуті. Не забув він згадати і про родинну на пшеничному полі, але зробив це якось швидко і майже не помітно для широкого загалу. Звичайно ж, усі присутні зауважили, що виступ нашого митця виглядав дуже не впевнено, його фрагменти не зовсім узгоджувалися один з одним, багато елементів розповіді були не зрозумілими, позбавленими елементарної логіки та вимагали додаткових відповідей, яких у автора просто не було. Зрештою, закінчивши свій монолог, поціновувач мистецтва залишив сцену з надією, що придумана ним історія з часом підтвердиться, а незрозумілі сюжети отримають пояснення, як тільки він увійде до зали.
Проте одного разу посіяні зерна не могли не дати сходів. Кожен з авторитетних слухачів в той чи інший спосіб переповів почуте від «першоджерела» своїм учням, а ті своїм і так багато – багато разів. В результаті, хоч ніхто й ніколи не бачив «виставки за зачиненими дверима», але кожен був переконаний, що має повне уявлення про кожну деталь кожної роботи представленої в галереї. Величезна мистецька спільнота уже не поспішала на оглядини оригіналів робіт, адже й так знала про них: чи то з «розповіді очевидця», чи то перечитуючи і переписуючи численні статті, книги та монографії.
Через деякий час наш герой все ж таки відкрив двері картинної галереї. Там він побачив не лише цілу «картину села», а й інші роботи. Кожна з них доповнювали одна одну, а всі разом, розташовані в хронологічній послідовності, перетворювалися в єдиний абсолютно зрозумілий сюжет подій. Там було все: і героїчні битви з гучними перемогами та гіркими поразками, і численні мандрівки з освоєнням нових територій і, звичайно ж, праця в полі, переплетена з зимовими родинними зібраннями. А ще там був неповторний духовний світ: звичаї і традиції, що своїм корінням сягали далеко в глибину віків. Все це різко відрізнялося від того химерного, нашвидкоруч придуманого монологу на конференції. І, що саме головне – усе було своє і набагато краще! Кожен сюжет ніби оживав перед очима, відзиваючись голосом предків з глибини віків.
Проте захоплення від побаченого дуже швидко перетворилося у розпач. Адже стало абсолютно очевидно, що розповісти правду тепер уже замало: цій розповіді просто ніхто не повірить. Щоб довести очевидні речі, щоб побороти ілюзію, видану мільйонними тиражами тепер доведеться докласти чималих зусиль. Та й чи вдасться це зробити. Разом з тим була і надія. Надія в першу чергу на глибинну генетичну пам’ять роду. Всупереч мільйонам переписаних документів, тисячам виданих на їх основі книг, художніх творів, знятих фільмів десь там на «клітинному рівні» народ все ж таки має впізнати правду. Серед тисячі чужих голосів, що доносяться з глибини століть, він мусить відрізнити отой єдиний справжній голос предків і нарешті «прив’язатися» до власного тисячолітнього коріння…
Post Scriptum…
Історія середньовічної України – це лише маленький фрагмент невідомої сьогодні історії української цивілізації. І так! ІСТОРІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ УКРАЇНИ – ЦЕ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА! Відкидати це, означає не лише зрадити пам’ять предків, а й боротися з правдою! Перемогти в такій боротьбі неможливо. Водночас потрібно розуміти, що мова йде про короткий, вирваний з загального контексту сюжет великої історії великого народу. На жаль, через принципову відмову наших пращурів від письма, вітчизняні історики не змогли розгледіти усю «картинку минулого», як не відважилися і оголосити паузу, щоб підібрати ключик. Класичне правило про «документ, як альфу і омегу історії» у випадку з Українським Світом не працює! Бажання «бути як всі» призвело до спотворення нашого минулого. Унікальна цивілізація потребує унікальних методів дослідження. І рано чи пізно це доведеться визнати. Рано чи пізно ми усвідомимо, що не потрібно, ба, навіть, шкідливо витрачати зусилля на творення міфу, маємо просто відчинити двері…
СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
– істина переможе –