Нехай з уст твоїх німих мовчання печать упаде, бо ждуть сини твої, народе, твого слова, грому. Сини ждуть слова від батьків ждуть…
М. С. Грушевський
В статті «Що таке Україна і якою має бути її історія» я звертав увагу на той факт, що наріжним каменем історії України повинна бути виключно історія українського етносу. Оскільки приналежність до тієї чи іншої етнічної групи визначається свідомістю людини, то українцем маємо вважати кожного, хто сам себе таким вважає (чи вважав у минулому). Сьогодні підставою вважати себе українцем може бути, скажімо, український паспорт в кишені. Проте, якщо говорити про тривалий часовий вимір, то усвідомлення українства відбувалося через розуміння своєї приналежності до етнічної групи із спільним набором певних духовних цінностей (мова, культура, релігія, традиції і т. д.). Хоч духовний «український світ» і немає матеріального виміру, він тисячі років передавався з покоління до покоління, щоб врешті-решт стати основою для побудови сучасної Української Нації. Якщо ж говорити про територію, як один з чинників, що формує та зберігає етнічну єдність, то в історичному контексті критично важливою є не її конкретна географічна локація, а сама фізична наявність. При зміні місця проживання (що, зважаючи на постійні конфлікти та існування малозаселених територій в давнину, не було рідкістю) етнічна самосвідомість могла зазнавати певних змін, проте не втрачала своєї самобутності.
Але де ж мешкали наші з Вами предки перед тим, як розселитися на просторах сучасної Української держави? Чи мала місце довга мандрівка простором і часом, чи вони завжди заселяли терени по обидва береги Дніпра? Це, здавалося б, просте запитання не дає спокою історикам з самого часу виникнення історичної науки в нашому розумінні цього явища. І, звичайно ж, історія України не була б історією України, якби фахівці не запропонували на вибір допитливого читача декілька (чи навіть декілька десятків) варіантів розвитку подій.
Без перебільшення, пошуки прабатьківщини слов’ян на довгі століття стали однією з центральних тем європейської історичної науки. Історик В. Кобичев підсумовує усю історію пошуків цієї невловимої прабатьківщини наступним чином:
Говорячи про «дев’ять століть» автор має на увазі першу спробу показати місце, звідки розселилися наші предки, зроблену ще у ХІІ ст. київським монахом Нестором. Але в даному випадку твердження В. Кобичева не зовсім відповідає дійсності, адже дев’ять століть тому в літописному тексті проблема зовсім не видається «далекою від вирішення». Літописець чітко і зрозуміло локалізовує прабатьківщину слов’ян на середньому і нижньому Дунаї:
В переліку народів «Яфетового коліна» Нестор згадує в тому числі і слов’ян. Проте за логікою речей локалізовує їх не на півночі Чорного моря поряд із Скіфією чи Сарматією, а в центральній Європі відразу за Іллірією. Той факт, що літописець, додавши до біблійного переліку народів ще й слов’ян (яких там, звичайно ж, не було), не збільшив загальної кількості тих самих народів (72), дав підстави історикам говорити про «слов’яно-іллірійський» феномен. Відомий чеський історик-славіст Л. Нідерле зазначає, що монах Києво-Печерської лаври «приєднав назву «слов’яни» до імені іллірійців – ілліро-слов’яни»[3] та називає Дунайську версію походження слов’ян, озвучену київським літописцем «чистою вигадкою»[4].
Зауважу, що більшість сучасних істориків також песимістично поставилися до «Дунайської» локалізації прабатьківщини слов’ян, але, зважаючи на авторитет її ініціатора та домінування в історіографії практично аж до новітнього часу не згадувати про неї все ж таки не могли. М. Грушевський, не погоджуючись з думкою «київського книжника», називає його гіпотезу «невдалою»[5]. На думку одного з патріархів вітчизняної історичної науки перед початком міграційних процесів
Проте, віддавши належне патріотичним мотивам М. Грушевського, мушу звернути увагу на два моменти, які дають підстави говорити, що інтуїція на цей раз підвела видатного історика. По-перше, до прабатьківщини слов’ян М. Грушевський «дістався» «виключивши території інших племен»[7]. Тобто, без вагомих доказів локалізації прабатьківщини слов’ян саме в пропонованому місці, історик методом виключення «віддає» слов’янам та литовцям територію, на яку по великій мірі не претендували інші племена[8]. А, по-друге, історик у своїй праці відкидає саме вагоме (як на мене) свідчення розташування прабатьківщини слов’ян – народну пам’ять, яка (як побачимо нижче) цілком підтверджує гіпотезу монаха Нестора.
Саме «народній версії» походження слов’ян я й хотів би присвятити дану розвідку. Адже, зрозуміло, що тривалий період проживання того чи іншого етносу в певних географічних умовах обов’язково зберігає свій глибокий слід в народній пам’яті і неодмінно «переноситься» на нове місце разом з носіями цієї пам’яті. Оскільки літописець «прив’язав» прабатьківщину слов’ян до Іллірію та Дунаю, то ці терміни неминуче мали пустити глибоке коріння і в генетичній пам’яті народу, який колись там проживав.
Власне саме це ми сьогодні і спостерігаємо. Достатньо просто поглянути на географічну карту України з її численними Дунаєвами, Дунайцями, Дунайками, Дунайськими і т. д. аби зрозуміти, що це явище зовсім не випадкове. Якщо більшість топонімів, похідних від Дніпра, Дністра чи Десни (а їх, до речі, не багато) локалізуються безпосередньо на берегах цих річок, то ситуація з Дунаєм є абсолютно іншою. Жодної однойменної річки в місцях локалізації різного роду «Дунаєвих» немає. То що ж це, як не народна пам’ять про життя на берегах Дунаю? Адже абсолютно очевидно, що якби слов’яни розселялися на південний захід з берегів Дніпра чи Дністра, то топоніми, похідні від назв цих річок мали б з’явитися в місцях нового розселення, а там їх немає.
Одна з головних ономастів на східнослов’янських теренах О. Суперанська писала, що «у випадку оніма треба говорити не про його значення, а про інформацію, яка насамперед встановлює зв’язок із конкретним предметом, а вже потім свідчить про відношення мовця до предмета… ».[10] Очевидно, що в нашому випадку не лише простежується чіткий зв’язок вітчизняної топоніміки з однойменною річкою центральної та східної Європи, а й сам напрямок міграційних процесів: з південного-заходу на північний схід.
Але, як кажуть, не топонімікою єдиною. Український народний фольклор буквально переповнений згадками про Дунай. Як зазначає В. Ягич:
В. Мовчанюк звертає увагу на те, що народнопісенним мотивом у творчості Т. Г. Шевченка є образ Дунаю. Зауважте не Дніпра чи Дністра, а саме Дунаю:
Тепер про Іллірій. Потрібно уявити собі людину, яка змушена була залишити зону м’якого адріатичного клімату та переселитися в далекі північно – східні краї із значно суворішими температурами та важкими морозними зимами. Очевидно, що теплі краї у свідомості такої людини (чи групи людей) неодмінно мали асоціюватися з попереднім місцем проживання. Освоюючись у новому краї, народ ще довго зберігав пам’ять про втрачені переваги життя на попередньому місці. З настанням холодів в передчутті смертельної небезпеки, пов’язаної тепер уже, в першу чергу, з лютими морозами, наші далекі предки з тугою в серці згадували (можливо уже і з переказів батьків чи дідів) колись рідний теплий Іллірій, розуміючи, що шляху назад уже немає. Кожної осені, вони підіймали голову вгору і сумним поглядом проводжали птахів, які мали цю недоступну для людини опцію: хоч на час довгої морозної зими відлетіти на їх колишню батьківщину – в теплий край. Безумовно ці «теплі краї» наші предки прямо пов’язували з Іллірієм. Саме туди – в Іллірій вони і «відправляли» журавлині ключі на зимовий період та зустрічали з поверненням тепла кожної весни.
В. Задорожний пояснює, що
Як на мене, то саме український «вирій – ірій – іллірій» є показовим прикладом того, як народ у своїй мові закарбовує свідчення про події, що мали місце в далекому минулому. Сьогодні ми з вами, як і наші предки понад півтори тисячі років тому кожної осені проводжаєм птахів у вирій, не здогадуючись, що цей «теплий край» у їх свідомості не був якимось міфічним явищем, а мав чітку географічну прив’язку. З іншої сторони, частота згадування «вирію» та «Дунаю» в традиції східних слов’ян прямо свідчить, що часткове переселення останніх на землі сучасних росії та Білорусі мало місце вже після певного періоду їх проживання на теренах України, коли пам’ять про Дунайську прабатьківщину значно ослабла.
Напевно, що майбутні дослідники українського минулого, які зможуть повністю дешифрувати народну пам’ять знайдуть ще не одне свідчення на користь дунайської (тобто Європейської) прабатьківщини наших предків, яка буде підтверджена і документальними джерелами. Зрештою, що б не писали історики, а народ каже правду! Зауважте, ми звикли говорити, що історія не має умовного способу, але, пропонуючи на розгляд читача десятки гіпотез, забуваємо, що «Справжня Історія України» мала один єдиний логічно-зв’язаний сценарій розвитку подій, який нам ще потрібно буде відтворити. У зв’язку з цим, змушений констатувати той факт, що
наші предки на терени сучасної України прийшли саме з берегів Дунаю.
І сталося це під час відомого в історії «великого переселення народів» (яке, звичайно ж, не могло не втягнути у свою орбіту і слов’ян) в період між початком нашої ери та серединою першого тисячоліття. Додатковим аргументом на користь саме цього датування може служити наведене вище припущення про те, що літописець у своїх висновках керувався візантійською історичною традицією. Логічно, що дана традиція мала «пам’ятати» походження чи не найбільшого за своєю чисельністю народу Європи, однак ця «пам’ять» не могла сягати далі пізньоантичного часу.
Усіх, кого цікавить “Справжня Історія України” запрошуємо стати нашими читачами у фейсбуці
ГРУПА / СТОРІНКА
[1] Кобичев В. В поисках прародины славян. М., «Наука», 1973. с. 2.
[2] Літопис руський за іпатським списком. Переклав Л. Махновець. К.: «Дніпро». 1989. с. 2.
[3] Нідерле Л. Славянские древности. М.: Алетейа, 2000. с. 7.
[4] Нідерле Л. Славянские древности. М.: Алетейа, 2000. с. 18.
[5] Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 1. До початку ХІ віка. Книгоспілка. Нью-Йорк, 1954. с. 76.
[6] Там же с. 74.
[7] Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 1. До початку ХІ віка. Книгоспілка. Нью-Йорк, 1954. с. 74.
[8] Зауважу, що не один історик, не знайшовши місця слов’янам у Європі «заганяв» їх у Прип’ятські болота. Але виходячи з місцевих кліматичних умов швидше за все ці землі дійсно довгий час були практично не заселеними або малозаселеними.
[9] Там же с. 76.
[10] Колесник Н. С. Дунай, як елемент національної концептосфери (на матеріалі українського пісенного фольклору)// Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. Пам’яті академіка Леоніда Булаховського. – 2010. – Вип. 11. с. 78.
[11] Там же с. 81.
[12] Там же с. 79.
[13] Юдин А. Иордан и Дунай в восточносавянском магическом фольклоре // Вопросы ономастики. – 2004. – №1. – с. 68.
[14] Мовчанюк В. Народнопісенний Дунай в поезії Т. Шевченка// Народна творчість та етнографія. – 2004. – №3. с. 49.
[15] Задорожний В. Б. До етимології слів обрій і вирій// Мовознавство. – 2009. – № 5. с. 49.
[16] Там же с. 47.
[17] Даль В. И. Толковый словарь живаго великорускаго языка. Т. 1. С. Пб. 1880. с. 276.
[18] Точка доступу: http://sum.in.ua/s/vyrij