Традицію, що освячена давністю, наша свідомість неминуче ідентифікує як істину. При чому дуже часто та чи інша звична для нас «історична традиція» в своїй основі лежить, що називається, «на глиняному фундаменті» і нічого спільного з істиною не має. На жаль, саме так сталося і з історією українського народу. Якщо повернутися до витоків її формування, то побачимо не веселу картину: добротна монолітна конструкція, виплекана неймовірними зусиллями тисяч зодчих і наріжний камінь… розташований зовсім в іншому місці.
Свого часу вітчизняний історик Наталя Яковенко у вступі до власного нарису історії України чітко сформулювала, як на мене, головну проблему вітчизняної історіографії: «територіальне чи національне бачення історії України є більш коректним, а простіше – кого вважати «українцями»: представників українського етносу чи людей усіх етнічних груп, що мешкали на території України».
Очевидно, що «територіальний» принцип дослідження минувшини передбачає вивчення історії території. В основі такого дослідження лежить розповідь про певний географічний «уділ» та ті суспільно-політичні процеси, що мали місце в його межах без чіткої структуризації учасників цього процесу за етнічною ознакою. На противагу цьому, в основі «національного» принципу повинна лежати розповідь про минуле конкретної етнічної групи (в нашому випадку, звичайно ж, української), незалежно від місця її проживання. Не заглиблюючись в деталі, зазначу, що національне трактування минувшини Н. Яковенко пов’язує з історичною школою Михайла Грушевського, а територіальне – з послідовниками вчення В’ячеслава Липинського.
Пані професорка, на жаль, залишила без відповіді вище описану дилему. Однак, очевидно, що без чіткого уявлення про суб’єкт історичного дослідження подальша праця в багатьох своїх аспектах просто втрачає сенс. Писати історію України без усвідомлення «кого вважати українцями» все одно, що будувати добротний будинок без фундаменту, але з глибокою вірою в те, що коли цей фундамент з’явиться, то він ідеально «ляже» під стіни уже готового будинку. Яка ймовірність такого сценарію – питання риторичне.
Що ж, спробуємо відповісти на запитання: кого вважати українцями? Проте перед тим мусимо чітко усвідомити два важливі моменти.
Перший. Епоха середньовіччя не знала поняття «національної держави» або ж держави, як виразника інтересів певної етнічної групи, чи, по простому, певного народу. В цей період народ (етнос) і держава – це поняття абсолютно різні і взаємонезалежні. Держава – це територіальні володіння умовного монарха та його оточення, а народ – це сукупність людей-носіїв певних етновизначальних рис. Формування держави у середньовіччі відбувається головно «правом сили» незалежно від етнічного розподілу людства. Виникнення концепції національних держав на теренах Європи цілком справедливо пов’язують із подіями Французької революції кінця XVIII ст. Таким чином, маємо чітко розуміти, що Української Національної Держави (як і інших держав подібного типу) до цього часу бути просто не могло.
Українська Національна Держава виникає тоді, коли «перехрещується» сама ідея національної держави з носіями ментального «Українського Світу». Причому обов’язковими тут є обидва складники. Розуміння даного моменту для нас є надзвичайно важливим з тієї простої причини, що поняття «українства» для державного (тут мається на увазі саме національна держава) і додержавного періодів не може бути тотожним. Як відомо, хронологічно лише після XVIII ст. поняття «народ» і «держава» в значній мірі зливаються. У ХІХ ст., зважаючи на величезну кількість носіїв ментального «Українського Світу», з’являється ідея Української Національної Держави, яка уже в ХХ ст. отримує власний матеріальний вимір у вигляді географічних кордонів.
Другий важливий момент полягає в тому, що, говорячи про етнічну приналежність людини, ми маємо справу виключно з її свідомістю, яка живе доти, доки живе сама людина. Проте, протягом свого життя ця свідомість має унікальну здатність впливати (формувати або змінювати) на «собі подібних», забезпечуючи, таким чином, практично безперервне існування конкретних етновизначальних рис в просторі і часі. Якщо спробувати максимально лаконічно описати головний принцип визначення етнічної приналежності людини, то українець – це той, хто сам себе таким вважає. А вже далі йде цілий ряд причини, які впливають на нашу свідомість, змушуючи останню «визначитися» стосовно цієї самої етнічної приналежності.
Таким чином, абсолютно очевидно, що в додержавний період українець – це носій унікального ментального «Українського Світу», а в державний – це громадянин держави Україна. Свідомість змінює матеріальний світ, а матеріальний світ змінює свідомість. В додержавний період базою для визначення етнічної приналежності і одночасно запорукою побудови майбутньої національної держави виступає виключно духовний «Український Світ». Коли ж уже з’являється національна держави, то цей самий духовний світ матеріалізується у вигляді географічних кордонів. З цього часу матеріальний фактор починає виступати в ролі свого роду, ядра, що, впливаючи на свідомість людини, може не лише виховувати власні, але й асимілювати чужі «етнічні елементи». Адже, очевидно, що український паспорт в кишені неминуче «говорить» його власнику, до якого народу він належить.
Що ж стосується історичного дослідження, то маємо чітко сказати, що в додержавний період (аж до ХХ ст.) історія України – це виключно історія народу-носія унікального «Українського Світу», незалежно від того, де він знаходився і до якого політичного утворення належав. Саме за цим принципом і повинна бути побудована справжня історія українського народу.
Таким чином, оскільки за твердженням Н. Яковенко «Історична схема Грушевського вперше простежила історію українського народу на усій його території і впродовж усього періоду існування», на ній і зосередимося. Спробуємо довести, що історична конструкція М. Грушевського, яка стала «наріжним каменем» вітчизняної історії під маскою «народної історії» зображує ту ж саму історію території.
Головна проблема історичної школи Грушевського полягає в тому, що не провівши чіткого розподілу між державним і додержавним періодами історик допустився фатального «перетікання» минулого в майбутнє і навпаки. Замість побудови Української Національної Держави майбутнього на базі Української Нації, але з залученням усіх етнічних груп, які були готові долучитися до цього процесу (ставши згодом частиною цієї самої нації), історик та тодішній національний лідер фокусується виключно на сучасних йому представниках українського етносу. Етносу, який в силу історичних обставин на той час був представлений головно селянством, і, закономірно, виявився не готовим до покладеної на нього надважливої місії.
Що ж стосується минулого, то Грушевський, навпаки, зосереджується саме на території, «зводячи» до купи практично все, що відбувається в її межах під «українським» ім’ям. Історик ніби переносить принцип державного кордону в минуле, перетворивши суспільство в межах цього кордону на «народ України». В історичній концепції М. Грушевського «народ України» це зовсім не народ-носій «Українського Світу», а головно народ, що мешкав на території України. Ще чіткіше це явище простежується в працях майбутніх дослідників, які, звичайно ж, уже не могли починати власний історичний шлях без знайомства з «наріжним каменем», закладеним «батьком» вітчизняної історичної школи (для прикладу: якщо для Грушевського кіммерійці, скіфи чи сармати – це чужі племена на теренах України, то у його наступників – це уже складові майбутнього українського етносу).
Принцип території починається уже з того, що у М. Грушевського український народ розпочинає власне історичне життя (чи, як це називає Н. Яковенко – «період існування») лише з моменту «розселення на своїй нинішній території». Що ж стосується попереднього «передісторичного життя» українського народу, то Грушевський зміг «побачити» лише «культурні результати тих довгих віків», а не сам процес еволюції.
Очевидно, що «впіймавши» український народ на хронологічній шкалі (а у М. Грушевського це кінець IV ст.), історик мав би вирушити разом з цим народом в майбутнє (оскільки демонстрація «доісторичного життя» українського народу виходила за межі можливостей М. Грушевського), переповідаючи крок за кроком все, що з цим самим народом відбувається. Проте М. Грушевський вчиняє по іншому: зазначивши нижню хронологічну межу історичного життя українського народу, він «залишає» той самий народ і «відправляється» в далеке минуле уже по «українській території». Дослідник прекрасно розуміє, що історія території до розселення на ній українського етносу є виключно «мертвою» історією землі, яка нічого спільного з народом не має і починає «впливати» на народ лише після «зустрічі» з останнім. В даному контексті, звичайно ж, аби зрозуміти той величезний, згромаджений тисячами поколінь духовний світ, який народ приніс на цю територію, незрівнянно важливішим було б показати еволюції самого етносу до його «зустрічі» з територією майбутнього проживання. Однак, зазирнути аж так далеко історик просто не зміг.
У своїх вступних замітках М. Грушевський абсолютно чітко говорить, що історія українського народу в його праці розпочинається з середини першого тисячоліття нашої ери. Все, що описано раніше є «передісторичними глубинами», тобто виключно «історією нашого краю, як території – як простого суходолу», яка для нас цікава лише тому, що після IV ст. н. е. мала безпосередній вплив на культурне «лице» українського народу, який тут розселився. Але лише після закінчення IV ст!
На перший погляд запропонована М. Грушевським схема історичної реконструкції виглядає ніби й виправданою: не маючи жодної можливості прослідкувати «доісторичне» життя народу, дослідник, покладаючись головно на археологію (яка в силу об’єктивних причин «відірвана» від ментального світу власника того чи іншого предмету, але міцно прив’язані до конкретної території) пробує зобразити хоча б минуле території. Проте, з іншої сторони історик створює «ментальну пастку» як своїм безпосереднім читачам, так і майбутнім дослідникам. Абсолютно закономірно, що фрази на кшталт «наші краї», «на широкім просторі України», «на Волині» чи «Поділлі» по відношенню до далекого «доісторичного» минулого наша свідомість мимоволі трактує таким чином, що житель цієї території уже в льодовиковий період був українцем, волинянином чи подолянином, а, отже, і предком українського народу. Якщо ж на секунду припустити, що перед своїм розселенням в середині І тисячоліття н. е. справжні носії «Українського світу» мешкали в іншому місці, то виходить, що такою не хитрою конструкцією своєї розповіді автор вводить в оману читача. Адже свідомість останнього мимоволі зв’язує поняття українського народу і української території в одне ціле задовго до приходу на ці землі власне українського народу.
І хоч питання локалізації прабатьківщини слов’ян не є темою даної статті, коротко все ж таки зазначу, що слов’яно-литовську прабатьківщину М. Грушевський локалізує на просторах «від Карпатського підгір’я до Валдайської височини» зовсім не через знаходження певних історичних доказів життєдіяльності цих етнічних груп, а лише «шляхом виключення територій зайнятих іншими племенами». Тобто історик знаходить порожнє чи малозаселене місце на європейських просторах і без жодного вагомого аргументу вміщує туди балто-слов’янські племена (до речі, Геродот на середньому Дніпрі локалізує «дике плем’я Андрофагів», а далі на північ – лише «правдива пустиня і ніякого народу нема, скільки відомо»).
Безпосередньо «наших предків» М. Грушевський розташовує на «поріччі середнього Дніпра» лише тому, що, за його думкою, «теперішнє розміщення слов’янських народів відповідає їх угрупуванню на правітчизні». Дивним чином виходить так, що в часи постійної боротьби, що називається за краще «місце під сонцем», в часи, коли уже не одне століття процвітала торгівля, коли всі «великі народи» просто не могли не знати один одного, лише наші предки «тихомирно» жили «в глухих кутах лісового поясу», займаючи без боротьби спустілі (читай – непотрібні іншим племенам) території, а згодом так само «тихомирно», не залишивши практично жодних слідів, змогли заселити більшу частину Європейського континенту! Більше того, Михайло Грушевський повністю ігнорує не лише думку найдавнішого літописця, але й, що значно важливіше, народну пам’ять, яка «співає» про Дунай (а не Дніпро), яка відправляє пташині ключі в теплі краї – до Іллірію, яка буквально на кожному кроці просто «кричить» про Дунайську батьківщину слов’ян.
Зрештою, де б не мешкали наші предки до середини І тисячоліття н. е., відправляючись в минуле по відношенню до V ст. н. е., М. Грушевський розповідає виключно про територію і зовсім не бачить народу, який за його ж твердженням «сидів тут з таких часів, в які ніяка історія не сягає». Оскільки до «праслов’янщини» дивним чином історичні звістки не заходять «сливе зовсім», то історик змушений фокусувати усю свою увагу на розповіді про «більш культурне Чорномор’я і сусідні степи», розповідаючи при цьому про народи, які, звичайно ж нічого спільного з ментальним «Українським Світом» не мали. Грецькі колонії в Криму, кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, тюрки та ін. – все це виключно історія території, або ж умовної «хати», в яку пізніше заселяться наші предки.
Наступні історики, потрапивши у «пастку Грушевського» та сконцентрувавшись виключно на території, народи, що в різний час займали терени України в значній мірі перетворюють на українські народи. Як наслідок історія України замість історії українського етносу перетворилася на історію етносів на території України. Виникає надзвичайно чітке, але абсолютно хибне сприйняття українського етносу, як результату перемішування різноманітних народів, що в різний час залишили свій «історичний слід» на території України. Не дивно, що в подальшому кожен дослідник, формуючи власну «етнічну історію України» намагається, що називається «витягнути» українство з кожного чужого етносу аби звести це докупи і представити, як процес формування українського народу. Виглядає неймовірним, але історична парадигма Грушевського засяяла настільки яскраво, що засліпила величезний «стержень» «Українського Світу» в його глибокому тисячолітньому історичному вимірі.
Повернувшись з минулого назад до середини І тисячоліття, тобто до того моменту, де раніше «впіймав» український народ М. Грушевський ненадовго зупиняється на «розселенні українських племен» і… Знову продовжує свій рух територією, утворюючи при цьому й надалі штучні хронологічні зв’язки. Подібно до того, як раніше територію до приходу українців М. Грушевський називає українською, тепер задовго до приходу варягів-русів усі слов’янські племена у нього – це руські племена, а їх населення на величезних просторах Східної Європи – це руський народ. Як результат, доленосний в багатьох відношеннях прихід варягів до Києва стає для нас просто, що називається «затушованим» і практично непомітним. В історичній парадигмі М. Грушевського варяги – це відразу «наші князі», а вся подальша півтисячолітня історія України – це виключно історія скандинавської династії на теренах України.
Наступні дослідники, звичайно ж, не могли не помітити скандинавське коріння нащадків Рюрика, проте історію українського народу «відірвати» від історії Рюриковичів (хоча б на початковому етапі) не змогли (чи не захотіли). В результаті сьогодні у нас так і немає розуміння, коли все ж таки скандинавська династія перейняла той унікальний «Український Світ» і чи перейняла його взагалі. Дослідники ніби не помічають того факту, що поляни прекрасно давали собі раду з адмініструванням власної території і посланців «за море, до варягів», на відміну від своїх північних сусідів, ніколи не посилали. Дивним чином, виходить так, що нащадки Рюрика наприкінці IX ст. як тільки перетнули кордони України зразка ХХ ст. відразу стали українцями.
За думкою вітчизняних дослідників наприкінці того ж ІХ ст. у Києві трапився просто унікальний випадок, який ми сьогодні не помічаємо лише тому, що за старою радянською традицією «вириваємо» вітчизняну історію з Європейського контексту. Бо інакше, мали б чітко сказати, що ті самі вікінги-варяги, які декілька століть сіяли смерть і небачену жорстокість усюди, куди тільки могли дістатися, той самий народ, який «не мав утіхи ні в чому людському, лише у вбивствах», підійшовши до Києва, раптом поклав свої мечі на берегах Дніпра і звернувся до місцевих полян із словами: «Ось ми, асимілюйте нас негайно!» Хоч насправді, потрібно визнати, що і в даному випадку ми також маємо справу з «територіальним» принципом дослідження нашого минулого.
Оскільки об’єм статті обмежений, то лише коротко зазначу, що подальша історія М. Грушевського – це історія політичних утворень Польського Королівства та Литовського князівства на теренах України. А це теж історія території. Що стосується козацтва, то допоки ми не з’ясуємо походження цього явища і роль в ньому «Українського Світу» – це теж головно історія української території.
Лише творчість Т. Шевченка і його побратимів остаточно «воскрешають» для нас той самий унікальний «Український Світ» в його історичному вимірі. Як на мене, то найкраще про це сказав лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка відомий вітчизняний поет та дисидент Іван Гнатюк:
То був «Кобзар». Його не міг
Ніхто, не мивши рук, узяти,
Бо він – святий, казала мати,
Він смерть народу переміг!
Підсумовуючи усе вище сказане, зазначу з однієї сторони логічний, а з іншої просто фантастичний висновок: станом на сьогодні усе, що ми знаємо про наше минуле – це історія території. Цілісно-зв’язаної історії українського народу у нас досі немає. Виходить так, що обидві згадані Н. Яковенко історичні школи в основу своєї розповіді кладуть саме територію України і лише фрагментарно якби випадково в цей сюжет іноді «вривається» справжня історія українського народу. Мимоволі складається враження, що того тисячолітнього «етнічного стержня», на основі якого пізніше виникла українська національна держава ніколи й не існувало. Плавно і непомітно, як зазначає сам М. Грушевський «історія нинішньої української території стає історією українського народу». Як результат сьогодні для всього світу і, що найгірше, для нас самих Україна – це територія. Заблукавши в історичній пітьмі, ми «загубили» зв’язок з власними предками, а значить втратили самих себе в минулому, теперішньому і не бачимо чіткої картинки майбутнього.
Як вище було сказано, історики, які мали б уже давно розповісти нам про минуле українського етносу у своїх «Етнічних історіях України» зображують етноси, які в різний час заселяли територію України. Виглядає так, що Українська нація відбулася не завдяки волі та стійкості українського народу, а стала результатом змішування численних етносів нашої території.
Таким чином, саме територія стала тим «наріжним каменем», який ліг в основу усієї вітчизняної історичної школи. Історик Леонід Залізняк пише: «Україна була не тільки коридором між різними регіонами, а й місцем народження культурних явищ…». Відомий українсько-американський науковець Омелян Пріцак називає свою історію України «Брама Європи», відштовхуючись від того ж розуміння України, як території. Інший популярний нині американський історик Тімоті Снайдер на самому початку циклу своїх відеолекцій, присвячених історії України промовляє ключову фразу: «Найдавнішими зафіксованими мешканцями України були греки». Зрештою, подібних прикладів – безліч. В кінці кінців так і хочеться запитати: друзі, а це, взагалі, про що?