В даній статті на прикладі фундаментальної праці Михайла Грушевського «Історія України-Руси» спробую показати, як втілювалася в життя одна з найбільших маніпуляцій світової історії. Як неіснуючому народу придумали історію, знайшли прабатьківщину, організували розселення в різних напрямках та ін. І зробили це не просто без жодного доказу, а навпаки – всупереч збереженим історичним свідченням.
У своїх попередніх статтях я неодноразово писав про те, що приблизно від початку нашої ери і до епохи середньовіччя для більшої частини цивілізованого світу наші предки фігурували здебільшого як венети чи венеди. Слов’янського імені в цей час, що називається, в природі не існувало. Ім’я це «народиться» пізніше в середовищі греків і поступово за посередництвом письма «накриє» собою чисельні культурно-споріднені племена «варварського світу». Тим не менш, історикам вдалося не просто «закинути» це ім’я далеко в минуле, але й прив’язати до нього історію величезного народу. Народу, якого насправді ніколи не було. Як наслідок – реальні венети залишилися далеко на маргінесі наукових досліджень, а їх місце у фокусі історичної школи усіх сучасних держав-нащадків зайняли міфічні слов’яни і праслов’яни.
Просто уявіть на секундочку, якби сьогодні комусь прийшла в голову думка написати історію українців ІІ-ої половини цього ж І тисячоліття н. е. окремо від історії слов’ян: дослідити їх походження, знайти прабатьківщину і т. д. Очевидно, що «селити» таких українців довелося б деінде, адже терени сучасної України уже були зайняті слов’янами. Навіть сама ідея подібного дослідження виходить за межі здорового глузду. Але, у випадку із слов’янами, «класична історична школа» не просто взялася за це завдання, а й працює над ним досі…
Оскільки сьогоднішнє дослідження буде повністю побудовано на праці М. С. Грушевського, то в якості прологу наведу три цитати історика з його І тому історії України-Руси, які розкривають усю суть описаної нижче історичної афери:
Теза І (правдива): «Для Слов’ян ми маємо його (ім’я – К. М.) тільки в звістках з І в. по Хр. Вони виступають у авторів І – ІІ віку під назвою Венедів»[1].
Теза ІІ (правдива): «Назва «Словен», «Славен» виступає в перших звістках (VI в.) теж тільки як часткова назва для – для Слов’ян західніх».[2]
Теза ІІІ (маніпулятивна): «Прологом історичних часів для українського народу можемо прийняти ІV вік по Хр., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов’янської групи»[3].
Але, якщо назва «слов’яни» з’являється лише в VI ст. н. е., на позначення порівняно невеликої придунайської групи венетів (а не слов’ян, як пише М. Грушевський), то про яку «слов’янську групу племен» за сотні років до того може йти мова? Парадокс, але саме цю неіснуючу «слов’янську групу» історик і поклав в основу своєї праці.
А тепер дещо ширше. Здавалося б, написати можна будь-що, але яка ціна такій писанині, хто в це повірить без жодного документального підтвердження? Кожен історик, ще з шкільного курсу чує про те, що документ це «альфа і омега» історії. Є документ – є історія, немає документу – немає історії. А який же документ може залишити неіснуючий народ? Відповідь очевидна – жодного. Більше того, міф не може взаємодіяти з реальністю, яка йому передує. Контактів неіснуючого народу з народами існуючими в принципі бути не може, такий народ просто не може «наслідити» в історії. Проте вітчизняна історична школа в лиці своїх першопрохідців не просто написала історію цьому народу, а й по факту на порожньому місці створила документ, на який уже могли сміливо посилатися інші історики. Такий собі повітряний наріжний камінь. І все б нічого, якби цей камінь не ліг в основу величезної конструкції…
Отже, в середині першого тисячоліття н. е. М. С. Грушевський створює свого роду «історичну вилку», направлену в минуле: з однієї сторони він визнає, що слов’яни раніше називалися венетами (тобто в реальності слов’ян не було), а з іншої – паралельно з цим «запускає» в минуле міфічне «слов’янське відгалуження», навколо якого і фокусує усю свою увагу.
Давайте просто поглянемо, як Михайло Сергійович шукає прабатьківщину неіснуючим слов’янам.
«З міграцією Германців на захід, в центральну Європу визначилася західна границя їх (слов’ян – К. М) території; полуднева уставилася за розселенням в Чорноморських степах іранських племен; на полудневім заході предки Слов’ян стикалися з народами тракийської родини найправдоподібніше. Се все були свояки. Тільки на широкій лінії, що йшла з північного-заходу на полудневий схід через східно-європейську низину, стрічались границі слов’янсько-литовської колонізації з чужою – фінською»[4].
Зауважте: «слов’янська прабатьківщина» ідентифікується не за наявністю самих слов’ян, а розселенням інших народів по периметру певної території. Жодної, я підкреслюю, жодної згадки про величезний народ на величезній території немає. М. Грушевський пише, що до періоду розселення ми практично «не маємо відомостей про Слов’ян на заході й полудні поза границями їх вітчизни»,[5] забуваючи при цьому додати, що і на тернах «вислідженої ним вітчизни» таких відомостей також немає. Створивши цю «вітчизну», що називається, на порожньому місці, історик надалі уже сприймає власну гіпотезу, як доведений факт. За думкою М. Грушевського «Слов’янська купа розкотилася в ріжних напрямах з праслов’янського центра в його периферію без замішань і перебоїв».[6] А «купа», до речі, була не просто велика, а гігантська, адже, як твердить сам дослідник, містила в собі зародки майбутніх південних, західних і східних слов’ян, які згодом заселять половину Європи. Причому вже тоді ці слов’яни виступають, як три окремі «сформовані етнографічні і язикові цілости»,[7] а для цього вони повинні були «сидіти тут з таких часів, в які ніяка історія не сягає»[8]. Неможливо собі уявити, як така «купа» могла не одне століття існувати, а потім «розкотитися», не залишивши при цьому навіть найменшого сліду в історії (при тому, що навіть далекі північні фіни були відомі античним авторам).
Більше того, у ІІ ст., н. е., як зазначає М. Грушевський, мала місце величезна за своїми масштабами міграція германців з басейнів Одри та Вісли до Чорноморського побережжя. Цікаво, що причиною міграції автор вказує саме слов’янський натиск: «Слов’янський натиск мусів тут мати не малу ролю»[9]. Ще раз: германці вирушили через натиск слов’ян, йшли територією слов’ян, але все відбулося в абсолютній тиші і без найменших згадок про самих слов’ян! Фантастика, в яку неможливо повірити! Насправді жодного конфлікту чи натиску не було тільки тому, що не було самих слов’ян. Германці вирушили на південь в напрямку кращих кліматичних умов і цивілізації (відповідно і здобичі), а не через утиски. Що ж стосується праці Грушевського, то, очевидно, що вигаданий «слов’янський народ» просто не мав іншого виходу, ніж постійно в абсолютній тиші «маневрувати» порожніми територіями, не дотикаючись при цьому реальних народів:
«Слов’яни в останнім розселенню переважно займали землі, покинені їх людністю, спустілі, без боротьби, переважно тихомирно; про се свідчить сама невідомість і мовчання джерел про те, як відбулося се слов’янське розселення».[10]
Просто якась не земна «слов’янська ідилія», в жорстоку епоху гучних міграцій і воєнних завірюх. Як тільки з’являлися якісь менш-більш придатні для поселення слов’ян «порожні краї» дослідник відразу посилає їх «в сім напрямі». Звичайно ж без жодних на це доказів, адже «Безпосередньо в територію, висліджену нами для Праслов’янщини, – історичні звістки наші не заходять сливе зовсім».[11]
Наведу ще ряд цитат М. Грушевського про нереально тихе тисячолітнє життя і розселення таких же не реальних слов’ян:
«Виключивши території інших племен, дістаємо для старої слов’яно-литовської колонізації четверокутник… тут з найбільшою правдоподібністю мусить бути уміщено слов’яно-литовська територія перед міграцією»[12] – пише М. Грушевський.
Знову ж таки, слов’янську територію отримуємо не через докази існування слов’ян, а «виключивши території інших племен». Що сказати? З таким же успіхом батьківщину слов’ян можна помістити і в африканську пустелю.
Краї «між Вислою і Німаном аж до моря» є слов’янськими лише тому, що «сі краї не були зайняті готськими і литовськими осадами»[13]., «…розселення се (слов’янське – К. М.) йде повільно без розголосу. То не були войовничі германські ватаги, що своїми нападами на римські землі робили стільки гуку і історії; Слов’яни займали переважно порожні землі…»
В даному контексті важко не звернути увагу, що лише по відношенні до слов’ян М. Грушевський нічого не стверджує напевно, натомість постійно вживає дієслова умовного способу: могли, мали б, мусіли, з найбільшою прадоподібністю, очевидно, правдоподібно і т. д. На південному заході Карпат у ІІ ст. до н. е. мешкали Бастарни, гірський пояс займала група тракійських народів – пише історик. Натомість до приходу Бастарнів «слов’янські осади могли сягати й Карпатських гір… по ослабленню сеї бастарнської кольонізації могли простягатися туди».
Далі перед М. Грушевським з’являється ще одне не менш важливе завдання: розселити вигаданих слов’ян з вигаданої прабатьківщини до того ж в протилежному від походу венетів напрямку. І, якщо на заході після виходу Германців з’явилися «порожні краї», в які без проблем можна було, як завжди, «по тихому» заселити слов’ян, то в південному напрямку подібного «зеленого коридору» ніколи не існувало. А оскільки візантійські хроніки придунайських венетів вперше «нарекли склавенами» у VI ст, то зрозуміло, що потрапити туди із міфічної прабатьківщини слов’яни мали б дещо раніше. Саме тому «гунський рух» в Причорноморських степах став «моментом найбільше здатним до того». Як результат, вперше і востаннє за тисячолітню історію степових рухів Гуни просто мусили «розворушити» та «втягнути у свій вир сусідніх слов’ян, жадних нових просторів для своєї стисненої в правітчизні людности».[14] Звичайно, що все це знову ж таки відбувалося «без виразних слідів присутності Слов’ян в гунськім поході»[15].
І все, напевно б нічого, якби шановний історик не вступив у суперечку з власними твердженнями. З однієї сторони М. Грушевський пише, що «язикова диференціація серед слов’янства зачалася ще на правітчизні, довго перед великою слов’янською міграцією»,[16] а з іншої констатує факт «стисненої в правітчизні людності»[17]. Але ж, очевидно, що це «стиснення» ніяк не можна узгодити з мовною диференціацією, яка потребувала тривалого і в значній мірі ізольованого існування трьох окремих груп слов’ян. Зрештою, парадокс, але саме «розширення території» та «збільшення віддалення між різними частями» слов’ян М. Грушевський попередньо і вказує, як на головну причину «диференціації» цих самих слов’ян «на галузи і народи» ще в умовах прабатьківщини.[18] З іншої сторони, історик прекрасно розуміє, що «культурний світ» наших предків був абсолютно іншим ніж той, який сотні років панував в степовій зоні сучасної України, заселеній різного роду кочовими племенами. Він неодноразово наголошує на тому, що як тільки в степу з’являлася якась загроза, то слов’яни миттєво відходили на північ, ховаючись серед лісових масивів: «Коли східно-полуднева частина української території, степовий пояс ставав кочовищем азійських орд, передстеповий підпадав їх руїнним нападам на осілу людність, ся остання відливала звідси в краї північні й північно-західні, ліпше захищені горами, лісами й болтами»[19]. Це логічно та правильно і історик прекрасно знає про такі “більші і менші припливи і відпливи”. Але у випадку з гунами М. Грушевський просто не має іншого виходу, ніж піти на компроміс з власними переконаннями та перший і єдиний раз за тисячолітню історію долучити до цього походу слов’ян. Тих самих слов’ян, які будучи «стисненими» на своїй батьківщині, дивним чином пропускали усі попередні походи кочівників, чекаючи від істориків такої бажаної команди «на старт»… Очевидно, що насправді жодного масового переселення слов’ян на Дунай з теренів сучасної України в І пол. І тисячоліття н. е. не було, як не було ще в цей час і «слов’янського імені». Натомість, наші предки мешкали на Середньому Дунаї не одну сотню років до того. Але про це згодом…
Здавалося б, наступні історики, поглянувши тверезо на «слов’янську проблему», мали б з легкістю «розпутати» ситуацію. Адже уся ця «слов’янська історія» античного часу не має під собою жодного підґрунтя, жодного документального підтвердження. Проте сталося по-іншому. З виходом у світ «Історії України – Руси» такий вагомий письмовий документ уже з’явився. І ним стала сама фундаментальна праця Михайла Грушевського. Маленька сніжинка, яка за всіма канонами мала б швидко розтанути, з плином часу перетворювалася на величезну лавину, протистояти якій серйозним чином ніхто не відважився. Тим не менш рано чи пізно цю лавину зокрема і в частині так званої “історії слов’ян до слов’ян” мусить зруйнувати не менш потужна стіна у вигляді «Справжньої Історії України».
Приєднуйся до групи шанувальників
СПРАВЖНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
[1] Грушевський М. С. Історія України – Руси: в 11 т., 12 кн./ Редкол.: П. С. Сохань та ін. – К.: Наук. думка, 1991. с. 77
[2] там же с. 78
[3] там же с. 18
[4] там же с. 69
[5] там же с. 163
[6] там же с. 80
[7] там же с. 80
[8] там же с. 81
[9] там же с. 141
[10] там же с. 80
[11] там же с. 83
[12] там же с. 74
[13] там же с. 75
[14] там же с. 166
[15] там же с. 166
[16] там же с. 79
[17] там же с. 166
[18] там же с. 69
[19] там же с. 13.