Взявши до рук будь-який текст, що описує минуле України ми неодмінно знайдемо там чималий фрагмент присвячений древності нашої історії. І це, звичайно ж, правда. Але, задумаймось: що означає ця сама древність? Про що, власне, йде мова? Невже про епоху льодовикового періоду на території між Карпатами та Чорним морем? Звичайно ж, ні! Як на мене, відповідь тут абсолютно очевидна: древність України – це древність українського роду. А що таке Український рід? Думаю, його можна схарактеризувати, як сукупність окремих «кристалів пам’яті», які, еволюціонуючи в часі, ніколи не втрачали своєї унікальності та розуміння власної окремішності. Тобто, древність українського минулого – це древність тієї «духовної» субстанції, яка немає матеріального виміру, але є первісною стосовно усього матеріального з приставкою «український». Усі ці неповторні «кристали людської свідомості», об’єднавшись в просторі та часі і формують те, що я називаю «Українським Світом». І ще: єдиним інструментом, який «будував» місточки, «зливаючи» таким чином згадані кристали пам’яті в монолітний соціум була українська мова. Мова тисячі років служила тим надійним інструментом, який дозволяв людській свідомості зорієнтуватися за критерієм: свій-чужий.
У ХІХ ст. із Західної Європи наших теренів «дісталася» ідея національної держави. Разом з тим з’явилися і перші «світочі», які взялися засівати «Український Світ» цим новим європейським зерном. Проблема була лише в тому, що нива людської свідомості плодоносить виходячи з перспективи історичного виміру часу для якого людське покоління лише мить. Таким чином, Тарас Шевченко, Іван Котляревський, Іван Франко, Леся Українка та багато інших стали тими першими зернами, які мусили згинути, перш ніж їх праця виллється в рясний урожай. Іншою проблемою були дуже важкі «кліматичні» умови в момент сходів та абсолютна неготовність поля… Але зараз не про це.
Досліджуючи минуле, маємо пам’ятати, що історичні процеси рухалися в правильному напрямку, таким чином, що минуле перетікало в майбутнє. Коли ж історик береться за свою працю, то його рух зворотній. Будучи «продуктом» свого часу, йому важко утриматися, щоб не перенести частинку сучасного йому світу в минуле. «Яку б проблему не вивчав дослідник, над ним тяжіє сучасний стан історичної науки: весь запас знань, фактів, гіпотез, наукових істин»[1]. Таким чином, у свідомості усіх вітчизняних істориків, які «сідали за перо» Україна уже тісно асоціювалася з конкретною географічною територією. Повертаючи свій погляд в минуле вони, на певному етапі подорожі, банально забули «вимкнути», або хоча б звести до мінімуму цей самий «фактор території», заклавши його натомість в підвалини власного дослідження. Не останню роль в цьому відіграла і загальноприйнята, але хибна гіпотеза про «автохтонність населення України». Вийшло так, що наші предки в середині І тис. н. е., буквально «звалилися з неба» (чи «вилізли» з Прип’ятських боліт). І все б нічого, якби, втручаючись у минуле, ми не коригували майбутнього…
Момент появи ідеї Української національної держави (приблизно поч. ХІХ ст.) на хронологічній шкалі в нашій історії став свого роду стовпом, який назавжди розділив її на два періоди: величезний «до» та значно менший «після». Цей важливий момент нашої історії я і називаю «Українським рубіконом». Більше того, саме відсутність концепції «Українського рубікону» і призвела до численних суперечок та непорозумінь новітньої історії України, які, зрештою, актуальні і сьогодні. Адже з однієї сторони українська національна держава у ХІХ ст. уявлялася, як держава українців, а з іншої «український народ майже на 90% складався із селянства, а селяни виявилися дуже не надійною опорою для національної держави».[2] Дану дилему можна було розв’язати виключно через концепцію «Українського рубікону»: в додержавний період Україна це народ прив’язаний до української культури, в державний – до держави. Таким чином, еліта будь-якої етнічної приналежності, яка бере участь в розвитку Української держави та усвідомлює себе, частинкою цієї держави апріорі вважається українською. В той час, як сама Українська держава стала наслідком тисячолітньої «боротьби за виживання» лише одного етносу – українського. Відповідно і її історія додержавного періоду це історія українського народу. Таким чином, допустивши «перетікання» минулого в майбутнє, а майбутнього в минуле відносно «Українського рубікону», історики «заплутали» і одне і інше. Адже, як держава не може складатися лише із селян (без дипломатів, юристів, банкірів і т. д.), так і історія України до державного періоду не може бути історією… грецьких колоній в Криму.
Свого часу Наталя Яковенко у вступі до власного «Нарису історії України» сформулювала наступне запитання: «…територіальне чи національне бачення історії України є більш коректним, а простіше, кого вважати «українцями»: представників українського етносу чи людей усіх етнічних груп, що мешкали на території України»[3]. Дослідниця залишила це ключове, на мою думку, запитання без відповіді і продовжила писати про «Перший суб’єкт писемної історії на території України… Скіфське царство»[4], прийнявши «за замовчуванням» концепцію «Україна-територія». Однак, відповідь на поставлене Н. Яковенко запитання (без якої, як на мене, просто неможливо рухатися далі) можна легко сформулювати за допомогою того ж «Українського рубікону»: в державний період історія України – це історія народу Української держави, а в додержавний – це історія українського народу (народу-носія української ідентичності). В державний період привалює територіальне бачення українського буття, а в додержавний – національне. Існує думка, що кожна людина належить до тієї етнічної групи, до якої вона сама себе відносить. І з цим важко не погодитися. Але є цілий ряд факторів, які формують це «рішення свідомості». Так ось, в додержавний період таким вирішальним фактором була мова, що ж стосується уже державного періоду, то вагомим аргументом може бути в тому числі і наявність синього паспорта з золотим тризубом в кишені.
Зауважу, що навіть так звана «народницька історія» М. Грушевського (яка стала прикладом для інших) знаходиться в тій же парадигмі «Україна-територія». Вважаючи народ «альфою і омегою історії» дослідник, однак, замість українського народу фокусується на народові (чи правильніше народах) України-території. Більше того, М. Грушевський просто не бачить ключового періоду історії українського народу. Не бачить того часу, коли наші предки сформувалися як унікальна самодостатня спільнота, коли методом «проб і помилок» формувалася їх власна політична система, їх світогляд, культура, релігія, традиції. «Перед тим (середина І тисячоліття н. е. – К. М.) його (українського народу – К. М.) житє не можемо слідити в його еволюції, а тільки в культурних результатах тих довгих віків» – пише історик. Однак, виникає просте, але в нашому випадку, ключове запитання – а ці «культурні результати» стали наслідком тривалого розвитку одного етносу, чи банальним змішуванням різних народів на території майбутньої України? І, якщо одного (а для мене це очевидно), то де його історія? Навіть місце його осідку (а мова, на секундочку, йде про мільйони) залишається невідомим. Не помітивши народу-носія «Українського світу» в його глибокому історичному вимірі, один з «батьків-засновників» вітчизняної історичної школи розповідає нам історію скіфів, сарматів, готів і т. д. на території України (тобто про народи України-території). Проте, за іронією долі, саме там за обрієм «порогу історичних часів» в середовищі праукраїнського роду і лежать відповіді на усі наші ключові запитання. На ті запитання, які вітчизняна історична школа до сьогодні так і не змогла розв’язати. І не зможе, допоки не змінить самої парадигми історичного мислення…
А далі для того, щоб не бути голослівним, просто дам слово самим історикам:
Михайло Грушевський
«Нашим завданням є відтворення в головних рисах історичного розвитку українського народу або, точніше, тих етнографічно-політичних груп, з яких протягом століть формується те, що ми розуміємо тепер, як український народ…».[5]
Леонід Залізняк
«… автор не претендує на вичерпне висвітлення всієї стародавньої історії України, що розпочалася 1 мільйон років тому з появою перших людських істот на наших тернах… Українська етнокультура сформувалася на основі безцінних надбань, полишених у спадок сотнями стародавніх народів, що жили на українських землях…»[6].
Орест Субтельний
«Україна – значить «земля, що лежить скраю»…Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років…»
Сергій Плохій
«Україна – смуга степів, гір та лісів на північ від Чорного моря, відома грекам як Pontos euxeinos, – була важливою частиною цього (Середземноморського – К. М) світу… Але складений ним (Геродотом – К. М.) докладний опис Скіфів та земель і народів, якими вони правлять, робить його не лише першим істориком, а й першим географом та етнографом України».
Наталя Яковенко
«З племен зрубної культури у XVI – XV ст. до н. е. виділилися кіммерійці – іраномовний етнос, який став першим населенням на території України… Першим суб’єктом писемної історії на території України, в якому поняття території пов’язалося з боговстановленою спадковою владою царів, стало Скіфське царство VІ-ІІІ ст. до н.е. – протодержавне утворення, створене іраномовними племенами скіфів.»[7].
Тімоті Снайдер
«Найдавнішими зафіксованими мешканцями України (звичайно, ж території – К. М.) були греки».[8]
Вікіпедія
Історія України – це «історія земель сучасної України, українського народу та інших її мешканців, що проживають на території України, від доісторичних часів до сьогодення».
Після вище сказаного, напрошується досить сумний висновок: абсолютно всі напрацювання з історії України, які ми маємо сьогодні знаходяться в парадигмі «Україна-територія». Добре це чи погано? Звичайно, що позитив є, адже зібраний величезний матеріал може стати хорошою базою для того, щоб «витягнути» звідти інформацію про український рід. Але, з іншої сторони, за сотні років ця “парадигма території” без перебільшення стала “наріжним каменем” нашого уявлення про минуле. Ми просто не уявляємо, що може бути по іншому. Як тепер це змінити? Як довести, на перший погляд, очевидні речі? Як спланувати майбутнє народу, виходячи з історії території? Питання, на жаль, риторичні. Зі здобуттям власної національної держави вітчизняна історична школа допустилася, як на мене, фатальної помилки: замість того, щоб повністю відмовитися від антиукраїнського фальсифікату створеного численними окупаційними режимами, вона взялася його коригувати. В результаті ми й отримали історію України, в якій немає українців…
СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
– істина переможе –
ПРИЄДНУЙСЯ
[1] Сергій Наливайко. Етнічна історія Давньої України. – Науково-дослідний інститут українознавства МОН України. – К., “Євшан-Зілля”, 2007. с. 52.
[2] Ярослав Грицак. Подолати минуле: глобальна історія України. — Київ: Портал, 2022. с. 10.
[3] Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. с. 10.
[4] Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. с. 17.
[5] Грушевський М. Нарис історії українського народу. Перекл. І. Б. Грича, В. Кавунника. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2022. с. 37.
[6] Леонід Залізняк. Стародавня історія України. — К., Темпора, 2012. с. 10.
[7] Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. с. 16, 17.
[8] https://www.youtube.com/watch?v=OZlgAYG0uec&list=PLe6NcH-LB5H1q4e9efd93d8Yet7I7kOA4&index=23