В минулій публікації я показав ту генеалогічну схему династій Збаразьких та Вишневецьких, яка, на мою думку, зберігалася в родині Стефана Збаразького до середини XVI ст. і яка пізніше була адаптована М. Стрийковским до «вимог часу». На фоні уже усталеної традиції походження Збаразьких і Вишневецьких чи то від Дмитра Корибута, чи від Федька Несвізького дана генеалогія виглядає не інакше, як фантастикою. Проте з іншої сторони, потрібно розуміти, що усвідомленню Справжньої Історії України обов’язково передуватиме довгий шлях дискусій та суперечок і, як результат, ще не одна правда виглядатиме неймовірною фантастикою. Потрібно буде чимало часу та зусиль для того, аби ми крок за кроком звільнили нашу свідомість від столітніх нашарувань фальші та обману.
На даному етапі я, можливо, трішки випереджу події аби чітко продемонструвати як усвідомлення істини може змінити наше уявлення про минуле, чому не завжди можна довіряти написаному і як просто “обман” може стати правдою, а правда – обманом. Але про все по порядку.
У 1474 р. на замковій горі у Старому Збаражі мала місце одна з найтрагічніших сторінок історії нашого краю. Кожен дослідник, який приділяв увагу минулому Збаражчини не оминув цю подію своєю увагою. Однак жоден з них навіть не здогадувався ані про справжній перебіг тих драматичних подій, ані про їх наслідки для історії нашого краю і України в цілому. Головною причиною, що не дозволила історикам адекватно оцінити ситуацію стала все та ж «від’ємна наукова діяльність» зв’язки Стефана Збаразького та Мацея Стрийковського.
Як відомо, у 1474 р. мав місце жахливий напад татарського війська на доволі обширні терени Поділля і Галичини. Наслідком цього нападу стало спалення в тому числі і Збаразької фортеці та масове вбивство її охоронців. Зазначу, що першоджерелом, яке розповідає про ці події є знаменита хроніка краківського каноніка Яна Длугоша, який був сучасником тих подій і тому його слова мають для нас особливе значення.
Розповідь про події 1474 р. вміщена у автора під заголовком «Коли Казимир король Польщі відправляється проти короля Угорщини, татари нападають на Польщу та виносять величезну здобич. Це сталося, як розповідають за намовою литвинів». Далі історик переповідає про сам напад.
«Коли, отже, шляхта і селяни в своїх селах вільно відпочивали, домашньою працею, тобто жнивами в полях зайняті, Татари під керівництвом Айдора, сина Хаджі Герая злою силою, що нараховувала практично сім тисяч озброєного люду напали раптово на Русь і Поділля біля дня св. Івана Хрестителя, і околиці Кам’янця, Галича, Глинян, Дунаєва, Гологір, Збаража, вогнем, вбивствами і всякого роду звірствами спустошили. Люди, що за гріхи свої отримали цю кару з неба, здійснювали відправи в страху перед величезною тьмою ординців, що на сто миль в ширину і тридцять в довжину розтягнулася. Ніхто навіть не думав про відсіч чи оборону. Багато тисяч люду різної статті, не лише селян але і шляхти через несподіваний напад про який ані король Казимир, який раніше (як вище було сказано) п’ятьма гінцями був повідомлений, ані староста Київський Мартін Гаштольдович не встигли попередити, були викрадені та продані у вічне рабство. Весь край подільський, кожен закуток від людини і до тварини був закривавлений та зруйнований, а з ним і значна частина русі видала болісний крик. Ті, кому пощастило уникнути неволі, оплакували смерть чи неволю своїх рідних і нарікали на недбалість влади скаргами, що доходили аж до трону найвищого. Інколи з розпачу та справедливого гніву вони думали іншого собі обрати правителя, бачачи, що не мають опіки жодної, ані, навіть надії на покращення. Григорій архиєпископ львівський сам з деякими місцевими купцями, яким вдалося втекти від татарської навали ледве знайшов укриття у своєму містечку і замку в Дунаєві. Свинко рицар з сімома лише товаришами завдяки небаченій сміливості зумів захиститися у своїм замку в Поморянах. Інше містечко литвинів, в якому Михайло Бучацький не ризикнув залишитися, був спалений татарами. Замок в Збаражі був здобутий, княгиня потрапила у полон, сам князь Іван, дивлячись на орду, що вдиралася до замку і неволю своєї дружини, озброївшись серцем Самсона і, забезпечивши двом синам і двом дочкам втечу, сам разом з дружиною своєю і великим числом татар, які вже замок і вежу опанували спалив себе і в попелі поховав. Був уже в кайданах син його молодший, але коли його тягли до татарського обозу, один із селян кремезний та хоробрий русин вбив ординця, який вів його і визволив його з неволі. Смерть цього татарина (а був це між-іншим один з передових панів) відгукнулася в обозі великим плачем та сумом»[1].
Численні історики, оповідаючи про ті трагічні події, не могли не «підігнати» оригінальну розповідь хроніста під власний сценарій минулого. Той самий сценарій, який «збудували» та «утвердили», взявши за основу «паралельну реальність» М. Стрийковського. На жаль, навіть значна кількість суперечливих моментів не змусила дослідників проаналізувати це цінне для нас джерело більш ретельно. Показовим тут є і те, що сам М. Стрийковський, який не рідко «опирався» на оригінальний текст Я. Длугоша в даному випадку взагалі ігнорує деталі татарського нападу, а в переліку постраждалих замків Збараж навіть не згадує. Складається чітке враження, що правдива розповідь про цю подію, м’яко кажучи, не влаштовувала історика, який в інших випадках не оминав найменшої можливості приділити увагу діяльності предків Стефана Збаразького.
То що ж нам переповідають історики про спалення Збаразького замку у 1474 р? Наведу лише декілька прикладів.
Не зрозумівши, якого ж «князя Івана» мав на увазі Я. Длугош, польський історик Ю. Вольф стверджує, що «цей опис без сумніву стосується князя Василя, адже Івана Збаразького не було взагалі, а князь Василь помер власне біля того часу, переживши брата Солтана…».[2] І, хоч насправді «добре обізнаний» Я. Длугош князя Івана Збаразьким не називає, проте версію подій, озвучену Ю. Вольфом, прийняли й усі інші дослідники.
Авторка об’ємної монографії, присвяченої князям Вишневецьким польський історик Ілона Чаманська в контексті розповіді про першого князя Вишневецького Михайла Васильовича, пише наступне. «У 1474 р. мав місце потужний татарський напад на Збараж. Батько Михайла оборонявся в Збаразькому замку, який в ході битви був підпалений. Відважний князь боровся до кінця і згорів у своєму замку, а дружина його з кількома дітьми була взята в неволю. Ймовірно лише чотирьом дітям вдалося врятуватися з погрому, двом синам і двом дочкам Василя»[3]. Про загибель князя Василя під час оборони Збаража у 1474 р. пише і відомий дослідник княжих династій В. Собчук[4]. Р. Підставка та З. Мазуранчик зазначають, що в генеалогічному дереві роду Збаразьких станом на 1474 р. жодної особи з ім’ям Іван не виявлено, натомість хронологічно у 70-х роках XV ст. князем на Збаражі був Василь Васильович[5]. Тому за висновком згаданих авторів, саме князь Василь Збаразький і обороняв замок, а в полон потрапила його дружина, яка згодом разом з наймолодшим сином була викуплена. Автор монографії присвяченої князям Збаразьким історик С. Келембет також звертає увагу, що князь Василь Збаразький був Я. Длугошем «помилково названий Іваном»[6].
Таким чином, ми бачимо, як через інтерпретацію численних істориків головний герой оборони Збаража 1474 р. князь Іван перетворюється на Василя Збаразького. Незрозумілою також є і ситуація з дітьми, адже, з однієї сторони, Я. Длугош чітко говорить про двох синів і двох дочок князя Івана, яких було врятовано, а з іншої, ми знаємо, що у Василя Васильовича було аж п’ятеро синів і лише одна дочка.[7] Очевидно, що кожен історик як міг, так і узгодив текст Я. Длугоша з власним баченням подій. Якщо князя Івана просто поміняли на Василя, оголосивши «помилку Длугоша», то випадок з дітьми кожен трактував по-своєму: одні їх просто ігнорували, інші ж, наперекір свідченням Я. Длугоша, «зайвих» дітей змушені були «відправити» до татарського полону.
Але що ж було насправді? А насправді героїчну оборону Збаразького замку у 1474 р. очолив не хто інший, як князь Іван Васильович Острозький. Зрозуміло, що відразу виникне запитання: як Збараж опинився у володінні Івана Острозького? Маю надію, колись стане відомою і боротьба за маєтки між різними гілками нащадків Федора Острозького. Однак це потребує окремого об’ємного дослідження. В даному випадку просто обмежуся констатацією самого факту: станом на 1474 р. власником Збаразького замку був князь Іван Васильович Острозький. Він перебував там разом з сім’єю та прийняв удар численного татарського війська.
Таким чином, все стає на свої місця. Саме два сини і дві дочки було в сім’ї Івана Острозького. І, хоч Ю. Вольф у геналогічній таблиці наводить інформацію про двох синів і одну дочку[8] Марію (дружину Андрія Сангушка), проте відомо, що у 1499 р. князь Костянтин Крошинський називав себе сином сестри Костянтина Острозького, а, значить, у Івана, крім Марії була ще одна дочка[9]. «Правдоподібно, що князь Іван Острозький мав ще одну дочку» – наголошує польський історик З. Анусік[10]. Таким чином, як про це і пише хроніст, ціною власного життя Іван Острозький врятував усіх своїх дітей.
З тексту Я. Длугоша чітко випливає, що описані події мали місце «під час збору урожаю, біля дня св. Івана Хрестителя». Очевидно, що в даному випадку мова йде про християнське свято Усікновення голови Івана Хрестителя, яке в католицькій традиції відзначають 29 серпня. Саме «біля» цього дня 1474 р. на княжій горі у Старому Збаражі, в битві з набагато сильнішим ворогом і загинув князь Іван Острозький.
Ю. Вольф останню згадку про князя Івана Острозького датує 1466 р. та зазначає, що князь «очевидно, помер «порівняно молодим»[11]. З. Анусік та В. Уляновський погоджуються з позицією Т. Кемпи, що смерть Івана Острозького, який помер «в порівняно молодому віці, проживши менше 45 р.» мала наступити між «липнем 1466 р. та квітнем 1474 р.»[12].
З липнем 1466 р. все зрозуміло – це остання прижиттєва згадка про Івана Васильовича в документі, виданому в Острозі 20 червня, за яким князь Іван Чаплич обмінюється з князем Іваном Васильовичем Острозьким маєтками Гольча та Межиріччя[13]. А ось щодо квітня 1474 р., то тут не все однозначно. В архіві князів Сангушків зберігся документ, виданий 12 квітня 1474 р., за яким пані Федькова Денисовича віддає в заставу князям Михайлу та Костянтину Івановичам Острозьким своє село Вілію[14]. Далі логіка істориків зрозуміла – якщо в документах фігурують діти князя Івана, то останнього в живих уже не було. Однак, датування цього документа викликає серйозні сумніви. Особливо, якщо врахувати, що князю Костянтину на той час було лише 14 років (Більшість істориків народження князя Костянтина відносять до 1460 р.). Розуміли дану ситуацію Ю. Вольф, В. Ульяновський та ін., які закономірно побачили помилку в даті і на основі зазначеного індикту віднесли згаданий вище документ замість 1474 р. до 1489 р[15].
Таким чином, як твердять Ю. Вольф та В. Ульяновський брати Михайло та Костянтин Острозькі вперше самостійно з’являються в документах у 1486 р. (а не в 1474 р.), ось тоді їх тата дійсно в живих уже не було. Цей факт без сумнівів узгоджується і з датою народження братів Михайла і Костянтина Острозьких біля 1460-го року та спростовує версію про смерть князя Івана до татарського нападу на Збараж. Зрештою, для нас особливо важливе значення має факт одночасного раптового зникнення обох батьків Михайла і Костянтина. Це не залишає сумнівів, що мала місце, якась сімейна драма, яка і позбавила юнаків обох батьків відразу.
Цікавим в нашому випадку є ще одне запитання. Чому Ян Длугош звертає особливу увагу виключно на Збаразький замок, а інші просто перераховує? Яка природа такої обізнаності хроніста по відношенню до подій, що мали місце далеко на периферії держави? Адже очевидно, що якби історик не був впевнений у власних свідченнях, то просто додав би Збараж до загального переліку зруйнованих і пограбованих поселень.
Зрозуміти відповідь на це запитання ми зможемо лише коли звернемо увагу на постать дружини Івана Васильовича. Дружиною князя Острозького була дочка Івана Бєльського і Василіси Гольшанської – Марина. Рідна тітка (сестра Василіси Гольшанської) Марини була четвертою дружиною польського короля Володислава Ягайла і, відповідно, матір’ю тодішнього короля Казимира Ягелончика[16]. Таким чином, в татарський полон потрапила не хто-небудь, а двоюрідна сестра самого короля, а це неодмінно мусило мати неабиякий резонанс в державі. Якщо ми ще раз уважно перечитаємо розповідь про напад татар на Збаразьку фортецю, то відразу зауважимо, що в центрі подій стоїть не Збаразький замок і навіть не героїзм князя Острозького. Усе це іде якби фоном навколо центральної постаті – княгині Марини Бєльської-Острозької. «Збаразький замок здобутий, княжна взята в полон …» – констатує Ян Длугош. Таким чином, саме завдяки високому статусу полонянки ми сьогодні і маємо розповідь про трагічні події у Збаражі 1474 року. Дозволю собі припустити, що особа князя мало цікавила хроніста. Настільки мало, що він навіть не вважав за потрібне більш чітко його ідентифікувати, додавши придомок. Можливо, саме тому дана інформація і «пройшла» крізь цензуру фальсифікаторів XVI ст. та залишила наступним поколінням маленький шанс все ж таки дізнатися істину.
Проте все описане вище залишається лише блідою тінню усвідомлення чи не головного моменту історії нашого краю. У 1474 р. на княжій горі у Старому Збаражі народився великий воїн – князь Костянтин Іванович Острозький. Адже це саме його, 14-ти річного юнака, буквально витягнув з пазурів ворога «кремезний та хоробрий» русин-українець. Це «народження» стало своєрідним рубіконом і в історії самої княжої династії, яку більшість дослідників цілком справедливо поділяють на періоди до та після Костянтина Острозького.
Ризикну припустити, що рано чи пізно саме на княжій горі у Старому Збаражі стоятиме величний пам’ятник події та герою, які змінили історію України. Не може бути жодного сумніву, що трагедія, яка розігралася на очах юнака стояла перед очима князя до останніх днів його життя: все довкола охоплено полум’ям пожежі, крики людей змішалися з диким іржанням коней та ударами шабель. За якусь мить, буквально на очах гине тато, в полон потрапляє мама, яку Костянтин більше ніколи уже не побачить. Зрештою, і сам юнак дивом уникнув страшної долі – стати невільником чи, взагалі, загинути. Лише усвідомивши весь трагізм подій серпня 1474 р. в житті майбутнього гетьмана, ми зможемо отримати ключик до розуміння його неймовірної люті та хоробрості в боротьбі з ворогом. Це була помста… Помста за скалічене дитинство, за вбивство тата, полон мами…
Крім того, князь Костянтин сповна віддячив і своєму рятівникові та сотням тисяч таких, як він. Пам’ятаючи кайдани на власних руках, Костянтин Острозький з небаченим фанатизмом протягом усього свого життя звільняє захоплений ворогом полон. Іноді складається таке враження, що саме звільнення ясиру було чи не головним мотивом більшості військових походів гетьмана. Чи варто наголошувати, що жоден інший «представник еліти» в подібній ролі не фігурує. «Вся діяльність великого гетьмана була сконцентрована переважно на військових виправах проти татар та «московитів» – пише В. Ульяновський[17]. Князь розробив власну методику боротьби з ордою і лише у двох битвах 1512 і 1527 р. звільнив понад 56 тисяч «українського населення від страшної рабської долі»[18].
Сотні тисяч простих українців, уникнувши важкої неволі, отримали можливість збудувати дім, одружитися та народити дітей. А серед них предки Тараса Шевченка, Лесі Українки, героїв Крут, тих, хто боровся з окупаційними режимами періоду 2-ої світової війни і тих, хто проголосив Незалежність України у 1991 р., тих, хто стояв на майданах і тих, хто сьогодні веде важку боротьбу з російським окупантом. Зрештою серед звільнених бранців предки багатьох з нас, сучасних українців. А це вже наша історія – Справжня Історія України!
Запрошуємо стати учасником групи “Справжня Історія України” у фейсбуці:
Дізнавайся першим неймовірні моменти Справжньої Історії України.
[1] Jana Długosza Kanonika Krakowskiego Dziejów Polskich ksiąg dwanaście. Przekład Karola Mecherzyńskiego. Tom IV. Ks. XI. XII. W Krakowie w drukarni „Czasu. 1869. s. 574.
[2] Wolf J. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa 1895. s. 608.
[3] Czamanska I. Wiśniowieccy monografia rodu. Wydawnictwo Poznanskie. Poznan 2007. s. 31.
[4] Собчук В. Д. Від коріння до крони: Дослідження з історії князівських і шляхетських родів Волині XV – першої половини XVII ст. – Кременець: Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник, 2014. с. 81.
[5] Підставка Р., Мазуранчик З. Замок у Збаражі 1474 р.: крізь призму польських історичних хронік XVI – XVIII ст. Археологія & Фортифікація України. Збірник матеріалів VІ Міжнародної науково-практичної конференції / [редкол.: О.О. Заремба (відп. ред.) та ін.]. – Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О.А., 2016. с. 224.
[6] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Вид. 2-ге, виправлене та розширене. – Кременчук: Християнська зоря, 2021. с. 157.
[7] Wolf J. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa 1895. s. 619.
[8] Wolf J. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa 1895. s. 359.
[9] Wolf J. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa 1895. s. 346.
[10] Anusik Z. Glosa do dziejów rodu książąt Ostrogskich. Przegląd Nauk Historycznych 2008, R. VII, nr 1. s. 135.
[11] Wolf J. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa 1895. s. 346.
[12] Anusik Z. Glosa do dziejów rodu książąt Ostrogskich. Przegląd Nauk Historycznych 2008, R. VII, nr 1. s. 135.
[13] Аrchiwum ksążąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. Tom 1. Lwow 1887. s. 60.
[14] Аrchiwum ksążąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. Tom 1. Lwow 1887. s. 68.
[15] Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. – К.: ВД «Простір», 2012. c. 152; Wolf J. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa 1895. s. 346.
[16] Anusik Z. Glosa do dziejów rodu książąt Ostrogskich. Przegląd Nauk Historycznych 2008, R. VII, nr 1. s. 136.
[17] Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. – К.: ВД «Простір», 2012. c. 179.
[18] Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. – К.: ВД «Простір», 2012. c. 218.