У першій частині даної статті я прийшов до однозначного висновку про те, що князі Збаразькі та Вишневецькі станом на середину XVI ст. не могли не знати свого справжнього походження. Виходячи з цього, напрошується цілком логічний висновок про свідоме фальшування генеалогії роду, що, в свою чергу, неминуче вимагало здійснення цілого комплексу заходів із «коригування» минулого. Офіційним рупором князя Стефана Збаразького, який мав голосно «на віки» заявити про його високе Гедимінівське походження став польський хроніст Мацей Стрийковський. Разом вони «намалювали», здавалося б, ідеальний родовід для княжого дому Збаразьких, який з однієї сторони мав підкреслити невипадковість стрімкого «кар’єрного росту» Стефана, а з іншої – гарантувати замовнику хороший «стартовий майданчик» в новій державі.
М. Стрийковський, як ніхто інший розумів, що публічна декларація фальшивої генеалогії Збаразьких є лише першим, хоч і важливим, але порівняно невеликим кроком. Головний масив роботи полягав в іншому. В обов’язковому порядку і якомога швидше потрібно було максимально «синхронізувати» усі письмові джерела з власним баченням розвитку подій. Іншими словами, усі письмові свідчення минулого, що суперечили генеалогічним забаганкам «високого» дому Збаразьких мали бути або знищені, або переписані, а таких було чимало. Очевидно, саме через цю паралельну «синхронізацію», хроніка М. Стрийковського, що називається «народжувалася у важких муках», адже зробити все потрібно було максимально правдоподібно та швидко.
Найбільш небезпечною для «картинки минулого» придуманої Стефаном Збаразьким і компанією була фундаментальна історична праця попередника М. Стрийковського видатного польського дипломата, краківського каноніка, який мав необмежений доступ до різного роду архівів Яна Длугоша. У своїй роботі цей хроніст не лише використовував руські літописні пам’ятки, а й був сучасником багатьох подій, у яких брали безпосередню участь предки Стефана Збаразького. Очевидно, що, зважаючи на високий суспільний статус, ці предки просто не могли не «засвітитися» в різного роду документах. Зрозуміло, що згадана хроніка мусила містити доволі значний масив тієї інформації, яка протиречила версії подій, що її запропонував М. Стрийковський.
У своїй передмові до польського видання хроніки Я. Длугоша, що побачила світ у XIX ст. перекладач звертає особливу увагу на той факт, що така цінна в історичному плані праця так довго не видавалася. Автор прекрасно розуміє, що причиною багатовікової «печатки мовчання», на цій книзі були не видавничі труднощі чи байдужість предків, а та правда, яка містилася в середині безцінного фоліанту і не давала спокою багатьом «станам, родинам та особам»[1]. Чи варто дивуватися, що першим, хто взявся за видання хроніки Я. Длугоша був саме М. Стрийковський. «Стрийковський, як розповідають, хотів перекласти історію Польщі на рідну мову, але жодного сліду його праці не залишилося»[2] – пише К. Мечежинський. Насправді М. Стрийковський свій слід в праці Я. Длугоша все ж таки залишив, проте не у вигляді перекладу твору на польську мову, а у вигляді нищення та спотворення оригінального тексту. Того самого тексу, який містив неабияку небезпеку для його власної хроніки, особливо в частині родоводу князів Збаразьких. Очевидно, що зовсім не випадково Я. Длугош сьогодні «нічого не знає» про похід Вітовта проти Дмитра Корибута, його полон, подальше звільнення та позбавлення маєтків. Немає тут і жодної інформації про таку важливу подію, як вигнання Федора Коріатовича з Поділля та перехід цієї землі під контроль великого князя. Зрештою, саме ключова для нас середина 90-х років XV ст. належить до найменш висвітлених історичних періодів хроніки Я. Длугоша. Як виявляється, для М. Стрийковського значно простіше було просто видалити неугодну інформацію, ніж її коригувати, ризикуючи бути викритим у фальшуванні. Проте, навіть після ретельної цензури твір Я. Длугоша був занадто небезпечним, щоб його публікувати. За панування Зигмунда ІІІ вийшов королівський декрет, який забороняв видавати друком працю Я. Длугоша[3]. Польська версія «Вікіпедії» присвячена хроніці Длугоша, стверджує, що сталося це «на прохання впливових магнатів»[4]. Хто був тими самими «впливовими магнатами» під час правління Зигмунда ІІІ, думаю, питання риторичне. До того ж і самим видавництвом твору Я. Длугоша в той час займався Ян Щасний Гербурт – представник роду, з якого походила бабуся Стефана Збаразького.
Не важко здогадатися, що М. Стрийковському для того, щоб успішно приживити родову вітку Стефана Збаразького до «стовбура» литовської правлячої династії обов’язково потрібно було виконати наступний план-мінімум:
- Знайти максимально «чисту» гілку Гедимінового дерева та прибрати звідти все зайве;
- Відсікти вітку роду Стефана Збаразького від древнього «руського дерева» та максимально зачистити її поверхню від залишків генетичного коду предків;
- Створити відповідний історичний фон аби максимально сприяти процесу приживлення та запобігти відторгненню чужорідного тіла в майбутньому.
Спробуємо розібрати цей «план дій» більш детально, аби розгледіти «внесок» М. Стрийковського та його поплічників у виникнення в майбутньому цілої «Генеалогічної війни». Як уже зазначалося вище, в середині XVI ст. було прийнято рішення прищепити початок руської гілки Федька Несвізького до закінчення литовської вітки Дмитра Корибута Ольгердовича. Зрозуміло, що «обрізи» перед з’єднанням потрібно було обов’язково ретельно зачистити – в першому випадку від минулого, в другому – від майбутнього. Якщо акцентувати увагу на хронологічній шкалі, то «моментом з’єднання» став доленосний 1395 рік, а «зоною накладання» період життя і діяльності сина Дмитра Корибута Федора Корибутовича і руського князя Федька Несвізького. Відомий польський історик Казимир Стадницький, який одним з перших детально описав біограми численних братів та синів Ольгерда, не оминув увагою і «нашого» Дмитра Корибута. Цікаво, що якщо перша половина життя князя описана доволі обширно, то, починаючи з 1393 р., «про роки останні життя його мовчить історія»[5]. Воно й зрозуміло, адже «переселивши» Дмитра Корибута на Волинь і Поділля, його справжню історію потрібно було обов’язково «зачистити» аби вона не суперечила «діяльності» князя на новому уділі.
Як відомо, з вітки Дмитра Корибута виділилося три гілки його синів: Зигмунда, Івана і Федора. Найбільше «пощастило» старшому Зигмунду, адже практично уся його діяльність була пов’язана з гуситським рухом Чехії і тому для генеалогії Стефана Збаразького не становила жодної небезпеки. Напевно, саме тому, що про Зигмунда «голосно було в Європі»[6] його біографія не «підлягала знищенню». І, як бачимо, саме ця біографія на відміну від молодших братів та інших представників династії Гедиміна і зайняла найбільшу кількість аркушів книги К. Стадницького.
Що ж стосується Івана, то, звичайно, що його правдивий життєпис становив неабияку загрозу для процесу приживлення та адаптації вітки Збаразьких до чужого дерева. Ми знаємо, що за щасливим для М. Стрийковського збігом обставин обидва Федори і Корибутович і Несвізький мали рідного брата на ім’я Іван. Проте, «щасливим» цей збіг обставин міг бути лише у випадку повного стирання слідів життєдіяльності цих Іванів, які, звичайно ж, були різними. Як зазначає К. Стадницький все, що залишилося після Івана Корибутовича, який «надзвичайно тихо провів своє життя»[7], це єдина побіжна згадка в документі XVI ст. Інший історик Ю. Вольф констатує наявність єдиної згадки про Івана у 1431 р.[8] Немає сумніву, що головною причиною цього «тихого життя» князя, тобто практично повної відсутності прижиттєвих згадок, стала «наукова» діяльність Стефана Збаразького. Не в меншій степені постраждала і біографія Івана Несвізького, про якого ми теж знаємо завдяки єдиній згадці.
Тепер власне, що стосується «зони накладання» або ж третього сина Дмитра Корибута Федора, який за задумом Стефана Збаразького мав стати його далеким предком. Оскільки, справжнім предком роду був Федько Несвізький, то життя цих двох історичних персонажів потрібно було якось об’єднати. Згаданий К. Стадницький наводить лише декілька документальних згадок про Федора Корибутовича, які стосуються головно 20-х р. XV ст. та вказує, що згідно «родоводу литовських князів», вміщеному у воскресенському літописі жоден з трьох синів Дмитра Корибута чоловічих нащадків не залишив[9]. Натомість, починаючи з 30-х років XV ст. М. Стрийковський описує діяльність на Волині та Поділлі Федька Несвізького, називаючи його, звичайно ж, Федором Корибутовичем. «Поле життя» справжнього Федора Корибутовича (не пов’язане з Волинню чи Поділлям) за цей період теж було ретельно зачищено.
Як виявиться в майбутньому, ініціатори авантюри не помилилися у своєму виборі і особа Федора Корибутовича стала ідеальною «підщепою», аби привити до неї вітку роду Федька Несвізького. Воно й не дивно, адже обидві історичні особи мали однакове ім’я, діяли в один і той самий час, здебільшого брали участь в одних і тих же подіях, що мали місце в межах Литовського князівства.
Але якщо життя гілки без наступних пагонів цілком можливе, то ситуації навпаки не буває. Іншими словами, якщо у Федора Корибутовича станом на середину XVI ст. нащадків, які могли б пред’явити власні права на відоме прізвище не було, то батьки у Федька Несвізького мусили бути. І саме тут потрібно було «ювелірне хірургічне втручання», аби не залишити навіть найменшого сліду існування предків Федька Несвізького окремо від Дмитра Корибута. Наслідком цього «хірургічного втручання» М. Стрийковського і стала ціла «Генеалогічна війна», яка триває уже більш, ніж півтора століття. Прикладаючи чималі зусилля, численні історики та краєзнавці зуміли менш-більш «скласти до купи» біографію самого Федька Несвізького, відділивши її від Федора Корибутовича. Проте знайти місце відлому цієї гілки від могутньої крони родового дерева Рюрика нікому так і не вдалося. На сьогодні про походження Федька Несвізького «практично нічого не відомо» – констатує польський історик М. Ковальський[10].
В статті «Князі Збаразькі: народження династії або таємниця князя Федька Несвізького» я уже звертав увагу на той факт, що згідно таблиці вміщеної у статті І. Папи із 28 документальних згадок про Федька Несвізького і Федора Корибутовича 26 чітко лягає в дуже короткий історичний період 1431 – 1435 рр[11]. Якщо ж говорити про самого Федька Несвізького, то з 20 збережених до сьогодні документальних згадок про князя 15 походять з єдиного місця – архіву Тевтонського ордену. До середини XV ст. цей архів знаходився в Мальборкській резиденції великого магістра ордену, а після цього його «історична частина» була вивезена до замку Тапіау у сучасній Калінінградській області[12]. Шкода лише, що недоступний для творців нової генеалогії дому Збаразьких архів в силу своєї специфіки жодної інформації про родинні зв’язки не містив.
Тепер перейдемо до «історичного фону», який підлягав коригуванню не в меншій мірі, аніж біографії головних дійових осіб. Оскільки князі Збаразькі мали стати нащадками Дмитра Корибута, то останнього потрібно було якось прив’язати до батьківських володінь Стефана Збаразького з центром у Збаражі. З точки зору історичного контексту найкраще було б «дати» у володіння батьківщину Збаразьких Федору Корибутовичу, ототожнивши його з реальним власником Збаража Федьком Несвізьким. Проте це не до кінця влаштовувало Стефана, адже відсікало від зв’язку із «домом Збаразьких» рідного брата Федора, легендарного героя першої половини XV ст. короля Чехії Сигізмунда Корибутовича. Таким чином, було прийнято рішення «віддати» Збараж у володіння ще батьку Федора (і, звичайно, Сигізмунда) – Дмитру Корибуту. Така ситуація з однієї сторони «легалізувала» право М. Стрийковському ідентифікувати Сигізмунда Корибутовича, як князя Збаразького, а з іншої – дала право князям Збаразьким гордитися кровним зв’язком із ще одним коронованим предком.
Наступним стало питання: коли ж саме Дмитра Корибута «відправити» на Волинь? Оскільки крім Збаража Дмитро мав ще отримати величезний шмат Подільської землі (Вінницю, Брацлав та Сокілець), то закономірно, що він не міг отримати ці володіння раніше, ніж їх було відібрано від попереднього власника Федора Коріатовича. За М. Стрийковським великий князь Вітовт Кейстутович позбавив Федора Коріатовича Подільского уділу у 1394 р[13]. Відповідно наступним роком і було «надано» Збараж, Вінницю, Брацлав та Сокілець у володіння Дмитру Корибуту.
Але ж очевидно, що величезні терени Волині і Поділля мали зовсім іншу історію, яка, в свою чергу, мусила бути хоч якось відображена в документах, а, відповідно, була приречена на знищення. Описуючи історію Поділля, М. Грушевський зокрема зазначає: «Ми взагалі занадто мало знаємо історію Поділля між 1393 і 1410 рр…».[14] Дивним чином цей період, збігається з «прибуттям» до Вінниці чи Брацлава «нашого» Дмитра Корибута та «скромністю тексту» хроніки Яна Длугоша.
Таким чином, через генеалогічні забаганки княжих династій Збаразьких і Вишневецьких, ми втратили «документальну історію» величезного регіону сучасної України на значному хронологічному відрізку. Якщо говорити про масштаби, то в географічному вимірі це Південна Волинь та Східне Поділля з такими містами, як Кременець, Збараж, Вінниця, Брацлав, Хмільник, Сокілець та їх околицями. Більше того, була створена та запущена в «науковий обіг» фальшивка, яка спотворила наше уявлення про минуле. Ця фальшивка для багатьох дослідників стала фундаментом для історичних реконструкцій. Як відомо, брехня, повторена сотні разів, уже не видається такою. На жаль, так сталося і в нашому випадку. Багато дослідників із щирими намірами «домуровували» свою частинку «історичної стіни», не розуміючи, що фундамент під цією стіною – ілюзія, яка рано чи пізно мусить впасти…
Я уже наводив приклад, що Збараж до 1431 р. не просто мав інше минуле, а навіть належав до володінь Польщі. Проте сьогодні в усіх книгах, статтях чи наукових розвідках Збараж до 1431 р. це землі Литовського князівства, адже належали чи то литовському князю Дмитру Корибуту, чи то предкам Федька Несвізького. І це лише маленький приклад великого обману.
То чому ж головоломка XVI ст., авторства М. Стрийковського виявилася занадто складною навіть для представників сучасної історичної школи. Відповідь, як на мене, є очевидною і може бути пояснена лише одним. Численні історики навіть уявити собі не могли масштабів фальсифікації, які мали місце в даному випадку. Вони «побачили» перший крок чи «вершину айсбергу» у вигляді замовної хроніки М. Стрийковського (принаймні її частини), проте не зуміли розгледіти масштабної сцени переписування правди, яка мала місце за кулісами. Десятки років під різними приводами з усіх можливих місць зберігання вилучалися та знищувалися одні документи – і це в кращому випадку. В гіршому – на їх місці з’являлися фальшивки, які з часом перетворилися на «історичні джерела». Таким чином, авантюра організована Стефаном Збаразьким гучним відлунням прокотилася над величезним проміжком простору і часу. Географічно вона охопила терени усієї Східної Європи, а хронологічно триває і досі. Зумисні дії представників династій Збаразьких, Вишневецьких та їх співучасників із «письмового товариства» XVI ст. призвели до появи досить унікального за своєю природою явища «заміни істини» (хоча по відношенню до історії України не дуже й унікального).
З іншої сторони, очевидним є і те, що, не дивлячись на усі старання численних фальсифікаторів, ідеально зачистити історичне інформаційне «поле правди» нікому не під силу. То як же знайти істину? Відповідь тут, як на мене, доволі проста. До сьогодні, формуючи власні версії генеалогії династій Збаразьких і Вишневецьких, дослідники взяли за основу величезний масив брехні, який фальсифікаторам таки вдалося «узаконити», перетворивши його на історичне джерело в нашому розуміння цього явища. Натомість крихітні сліди правди, які вислизнули з-під пера цензора XVI ст., були проголошені «помилкою» чи «непорозумінням». Для того, аби врешті – решт дізнатися правду нам потрібно просто замінити одне на інше, збудувавши нову версію подій на «фундаменті правди». Що ми і спробуємо зробити …
[1] Jana Długosza Kanonika Krakowskiego Dziejów Polskich ksiąg dwanaście. Przekład Karola Mecherzyńskiego. Tom I. Ks. I. II. III. IV. W Krakowie w drukarni „Czasu. 1869. s. 6.
[2] Jana Długosza Kanonika Krakowskiego Dziejów Polskich ksiąg dwanaście. Przekład Karola Mecherzyńskiego. Tom I. Ks. I. II. III. IV. W Krakowie w drukarni „Czasu. 1869. s. 7.
[3] Jana Długosza Kanonika Krakowskiego Dziejów Polskich ksiąg dwanaście. Przekład Karola Mecherzyńskiego. Tom I. Ks. I. II. III. IV. W Krakowie w drukarni „Czasu. 1869. s. 7.
[4] https://pl.wikipedia.org/wiki/Roczniki_czyli_kroniki_s%C5%82awnego_Kr%C3%B3lestwa_Polskiego
[5] Stadnicki K. Bracia Władysława Jagiełły Olgierdowicza krola Polski, wielkiego xiȩcia Litwy. Lwow, 1867. s. 48.
[6] Stadnicki K. Bracia Władysława Jagiełły Olgierdowicza krola Polski, wielkiego xiȩcia Litwy. Lwow, 1867. s. 50.
[7] Stadnicki K. Bracia Władysława Jagiełły Olgierdowicza krola Polski, wielkiego xiȩcia Litwy. Lwow, 1867. s. 102.
[8] Wolf J. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa 1895. s. 178.
[9] Stadnicki K. Bracia Władysława Jagiełły Olgierdowicza krola Polski, wielkiego xiȩcia Litwy. Lwow, 1867. s. 105.
[10] M. Kowalski. Pochodzenie Fiodora Nieswickiego w swietle badan genetycznych. Przeglad Wschodni, t XIV, z 1. 2015. s. 151.
[11] Папа І. Загадка Походження князя Несвіцького: давні та новітні дискусії. Вісник Львів. УН-ТУ. Вип. 46. с. 54 – 60.
[12] Полехов С. Наследники Витовта. Династическая война в Великом княжестве Литовском в 30-е годы XV века / Отв. ред. Б. Н. Флоря. Институт российской истории РАН. ‒ М.: “Индрик”, 2015. с. 59.
[13] Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmodska i wszystkiej Rusi etc. Warszawa, 1846. T. II. s. 105.
[14] Грушевський М. Історія України – Руси. Том IV. XIV – XVI віки – відносини політичні. Видавниче товариство «Книгоспілка». Нью-Йорк. 1955. с. 175.