Пізньосередньовічну і ранньомодерну історію давнього Збаража не можливо уявити без однойменної княжої династії, яка володіла містом на протязі майже двох століть. Князі Збаразькі стали тим визначальним фактором, який сформував історичне «лице міста» саме таким, яким ми його сьогодні, власне, і знаємо. В даній розвідці спробую з’ясувати, коли все ж таки і яким чином «перехрестя долі» звело до купи одну з гілок «родового дерева» династії нащадків Рюрика і невелике українське поселення у верхів’ї Гнізни. Адже не секрет, що майбутня слава Збаража (як і Вишнівця), що гучним відлунням прокотилася над величезними просторами Східної Європи є прямим результатом цього незвичного «історичного коктейлю».
Численні історики та краєзнавці ставили собі за мету знайти та описати ту пряму генеалогічну вітку, що вела від першого достеменно відомого власника Збаража – князя Федька Несвізького[1] далеко у глиб віків. Що ж стосується поціновувачів історії нашого краю, то, звичайно, тут важливим було б ще й відшукати те епохальне «перехрестя долі», на якому давній Збараж, перетнувшись з титулованою династією, отримує високий статус «княжого міста». Однак, не дивлячись на чималі зусилля дослідників проблема походження Федька Несвізького та історія заволодіння ним (чи його предками) містом над Гнізною так і залишилися «загорнутими» в пелену невідомості. Польський історик М. Ковальський зазначає, що сьогодні про походження Федька Несвізького «в принципі нічого не відомо»[2]. І це не дивлячись на півтора століття наполегливої праці десятків кращих фахівців в галузі історії з багатьох країн Європи!
Абсолютна більшість сучасних істориків уже не пов’язують Федька Несвізького з литовською династією Гедиміновичів (як це було до ХІХ ст.), натомість «прив’язують» його до руської правлячої династії. Проте чітко ідентифікувати те відгалуження нащадків Рюрика, що вело до знаменитого предка майбутніх династій Збаразьких та Вишневецьких так нікому і не вдалося.
Польський історик Ян Тенговський наприкінці минулого століття припустив, що батьком Федька був князь Василь Вінницький, який згадується в акті надання Бакоти Костянтином і Федором Коріятовичами для Немири у 1388 р[3]., а пізніше у 1401 р. фігурує уже як Василь Божський. На думку Я. Тенговського, оскільки Федько Несвізький у 1434 р. серед своїх володінь також називає Вінницю, то він має бути прямим нащадком Василя Вінницького. Самого ж князя Василя Вінницького автор вслід за польським істориком Ю. Вольфом, називає нащадком Турово-Пінської вітки руських князів Рюриковичів. (На моє переконання Василь Вінницький якраз і є представником литовської правлячої династії. Його слід ототожнити із Василем Коріатовичем, який, звичайно ж, до предків Федька Несвізького жодного відношення не має). Припущення Я. Тенговського повторили у своїх працях і інші історики. Так, зокрема, відома дослідниця княжих династій професорка Наталя Яковенко зазначає, що «предками волинських князів були таки не Гедиміновичі, а місцеві волино-подільські князі Несвіцькі, інакше Божські, найшвидше – з гілки турово-пінських Рюриковичів»[4].
Натомість історик з Дніпра Станіслав Келембет, аналізуючи версію Я. Тенговського, робить цілком слушне зауваження – «Якби Федько був сином Василя Вінницького, то чому він ніколи не писався прізвищем батька?»[5]. Автор цілої монографії, присвяченої походженню династії Збаразьких також не розуміє «яким саме чином нащадки князів Турово-Пінських могли осісти на Волині»[6]. С. Келембет, як і його попередник Федір Леонтович намагається поєднати Федька Несвізького з представниками іншої вітки нащадків Рюрика – Чернігівськими Ольговичами. За думкою дослідника на шляху із Смотрича до Кременця на Волино – Подільському пограниччі існував таємничий «третій»[7] Несвіж, з якого і походили князі Несвізькі[8]. Оскільки цей Несвіж лежав в межах давньої Болохівської землі, то, відповідно, його власниками були відомі з літописів болохівські князі. Далі автор наводить цілий ряд аргументів, чому князів болохівських слід ідентифікувати, як представників «чернігівської династії Ольговичів, гілки Рюриковичів»[9]. (Чому, на мою думку, така ідентифікація хибна пропоную ознайомитися у моїй статті «Федько Несвізький і князі Болохівські: чи існує взаємозв’язок?»).
Ще один сучасний польський дослідник М. Ковальський також наголошує, що версія про походження Федька Несвізького з Турово-Пінської вітки Рюриковичів ґрунтується виключно на «основі інтуїтивного припущення»[10]. Автор, керуючись головно новими ДНК дослідженнями та даними сфрагістики, виводить Федька Несвізького з вітки князів Смоленьких, нащадків Ростислава Мстиславовича, князя Київського і Смоленського[11]. В підсумку М. Ковальський зазначає, що генетичні дослідження однозначно вказують на руське походження князів Збаразьких та Вишневецьких. Разом з тим, історик не відкидає цілком “можливості, що Федько Несвізький міг бути потомком будь-якої вітки нащадків Рюрика”[12].
Отже, саме представники трьох вище зазначених віток руських князів (Турово – Пінської, Чернігівської та Смоленської) сьогодні головно і розглядаються істориками, як потенційні предки Федька Несвізького. Зрозуміло, що кожна з версій є лише припущенням та залишає дуже багато запитань. Оскільки немає чіткого розуміння генеалогії Федька Несвізького, то тим більше не може бути відповіді на запитання, яке найбільше цікавить любителів історії нашого краю – коли все ж таки Збараж отримав власну княжу династію? З іншої сторони, очевидним є і той момент, що, відмовившись від фальшивої «епопеї» з Дмитром Корибутом, яка ще й до сьогодні фігурує в численних працях, присвячених минулому Збаража, історики нічого не запропонували взамін. Таким чином, прибравши фальшивку, ми отримали доволі значну «білу пляму» в історії Збаража.
Аналізуючи вище наведені версії Я. Тенговського та С. Келембета, не можу не звернути увагу на один, як на мене, дуже характерний момент. Запропоновані гіпотези родоводу предка князів Збаразьких, ґрунтуючись на «територіальному принципі» взагалі не враховують найбільш характерне для середньовіччя «право сили». Складається дивне враження паралельної реальності. В час постійних конфліктів за землеволодіння, коли силою зміщували найвпливовіших удільних князів з «нагрітих місць», коли власник за короткий час міг втратити не один маєток і не один здобути тим же «правом сили», лише предкам Федька Несвізького дивним чином вдавалося жити у якомусь власному «ідеальному світі» та, не зважаючи на «зовнішні завірюхи» особливо у складних 90-тих (щоправда XIV ст.) спокійно передавати свій уділ у спадок протягом більш, ніж півстоліття!
Власне, згаданий «територіальний принцип» полягає в припущенні істориків, що маєтки (в тому числі і Збараж), якими у 1434 р. володів Федько Несвізький були отримані ним у спадок від предків. Як зазначає Я. Тенговський саме «kryterium majatkowy» є істотним чинником, що дозволяє прослідкувати походження Федька Несвізького[13]. Я ж поправлю, що цей «kryterium» є не просто «істотним чинником», а «наріжним каменем», на якому побудовані усі існуючі сьогодні версії походження предка князів Збаразьких. І навіть ті історики, які не акцентували особливої уваги на походженні самого князя Федька Несвізького (М. Грушевський, В. Собчук) все одно не сумнівалися, що князь успадкував Збараж від батька. «Федько Несвизький називав (в 30-х рр. XV в.) східне Поділє (Браслав і Винницю) своєю батьківщиною, значить воно належало колись його батькови, а ми нічого про се не знаємо, не знаємо навіть і імени сього Федькового батька» – пише М. Грушевський[14].
Абсолютно зрозуміло, що якщо сьогодні прибрати цей «наріжний камінь», чи, як його називає Я. Тенговський «kryterium majatkowy» (тобто довести, що Федько Несвізький був першим з роду, хто заволодів Збаражом), то практично усі запропоновані раніше теорії відразу що називається, «посипляться». Натомість ми отримаємо величезне поле для нових можливостей. В даному контексті, напевно, коректним було б навести актуальну для нашої ситуації цитату з книги С. Наливайка: «Якщо вихідна точка зору правильна, то кожна нова праця збільшує обсяг матеріалу і додає хоча б щось для роз’яснення цієї проблеми. І навпаки, якщо наступні праці не сприяють розв’язанню темних і малозрозумілих питань, а сама проблема заходить у глухий кут, це – найперше свідчення того, що істину слід шукати де інде»[15].
То, все ж таки, чому практично усі дослідники твердо вірили, що Федько Несвізький саме успадкував Збараж від предків, а не отримав його в якийсь інший спосіб? Причина цих непорозумінь захована в єдиному слові, яке, (як я вважаю), невірно зрозуміли історики. І, як на мене, даний випадок є яскравим прикладом величезного потенціалу вітчизняної історичної науки, який полягає не в пошуку нових документів, а в розумінні істини через перегляд трактування уже відомих історичних джерел. Адже як зазначає польський історик М. Ковальський: «Важко надіятися, що будуть відкриті нові історичні джерела, які зможуть розв’язати загадку (походження Федька Несвізького – К. М.).[16]
В даному випадку мова йде про присяжну грамоту, видану Федьком Несвізьким у 1434 р. Присягаючи на вірність польському королю князь називає Збараж, Вінницю та Хмільник своєю «отчиною». Логіка істориків очевидна: якщо «отчина», то володіння батька. «В 1434 р. пише він (Федько Несвізький – К. М.) про свої добра подільські, як про успадковані після батька»[17] – зазначає Я. Тенговський, відштовхуючись саме від згаданого терміну «отчина».
Однак насправді, як мені бачиться, ситуація тут значно складніша. Ми маємо справу не просто з нехитрими формулюваннями тексту в документі XV ст., а з елементами давнього звичаєвого права, яке динамічно розвивалося, удосконалювалося та з часом знайшло своє відображення на письмі у формі відомих нам литовських статутів. Усі використані в документах терміни для їх сучасників несли конкретне та зрозуміле юридичне навантаження.
У «Короткому коментарі загальної спрямованості норм Статуту 1529 р.» зазначено, що «У залежності від способу придбання маєтки розподілялися на спадкові (отчизна, дідизна), вислужені або одержані в користування (держання «до волі панської») і куплені. Різним був режим розпорядження цими категоріями земель. Тільки власник купленого земельного володіння мав право вільного розпорядження ним… Право володіння землею визначалося господарським листом, грамотою, або давністю часу»[18]. Потрібно розуміти, що «давність часу» (володіння, що передавалися у спадок не одне покоління) в певний момент також мала бути документально підтверджена із обов’язковим зазначенням «терміну володіння». Як пише професор М. Любавський «Найдавнішим типом боярського землеволодіння було фактичне володіння… З кінця XIV ст. з часу видачі відомих привілеїв, це фактичне землеволодіння стало розділятися на різні види»[19]. Закономірно, що для характеристики «вічного» землеволодіння при його документальному засвідченні було використано звичний для сучасників термін «отчина». Таким чином, в «юриспруденції» пізнього середньовіччя поняття «вічність» і «отчина» стали синонімічними. «Даруючи «в отчину», «на вічність», маєтки своїм боярам і зем’янам …» – пише М. Любавський. Як наслідок, поняття «отчина» отримало подвійне смислове навантаження. З однієї сторони, ним і далі «позначали» землі, успадковані від предків, а з іншої – «отчиною» стали «маркувати» землі, отримані від сюзерена з правом успадкування, тобто «вічного» володіння.
Іншими словами, великий князь міг надати своєму васалу землю в «отчине» володіння, тобто з правом передачі цієї землі у спадок власним нащадкам. Зрозуміло, що такий бенефеціар миттєво ставав «отчичем» отриманого уділу, як не менш зрозуміло і те, що його предки ніякого відношення до цього уділу не мали. М. Ф. Котляр термін «Вотчина» пояснює, як «спадкову земельну власність князів, бояр та інших членів панівної верхівки у Київській Русі й середньовічній Україні». Серед «шляхів виникнення» вотчин автор вказує і «надання земель васалам»[20].
Для кращого розуміння наведу декілька прикладів. У 1388 р. подільські князі Костянтин і Федір Коріатовичі дають своєму слузі Немирі в дідизну і в отчину «v dedinu i votninu» город Бакоту[21]. У 1392 р. володар Поділля Федір Коріатович дає пану Гриньку декілька сіл «в дідизну і в отчину»[22]. З цих пір згадані Немиря та Гринько стають «отчичами і дідичами» отриманих маєтків, хоч зрозуміло, що факту успадкування в даному випадку не було, адже їх предки жодного відношення до цієї землі не мали.
Саме таким чином новий правитель Литви і союзник Федька Несвізького Свидригайло Ольгердович у 1431 р. і надав «в отчину», або ж «вічно і не порушно» Збараж, Вінницю та Хмільник своєму вірному васалу «а після нього і дітям його, і внукам, і нащадкам». Цим подіям передувало силове захоплення Збаража військами Федька Несвізького та «відірвання» його від галицьких володінь польського короля (більш детально). З цього часу руський князь трактував ці землі, як володіння на «отчиному» праві, що й вказав у присяжній грамоті. Зрозуміло, що в тій складній ситуації, в якій опинився Федько Несвізький в середині XV ст. для нього критично важливим було показати саме юридичний статус земель, якими він володіє (аби максимально аргументувати прохання залишити за ним його «отчину»), а не акцентувати увагу на володінні предків. Саме в залежності від права володіння власними землями Федір і ставить свої вимоги до нового сюзерена.
У своїй присяжній грамоті Федько Несвізький дуже чітко розписав юридичний статус чи «право володіння» своїми маєтками станом на 1434 р. А саме: Кременець та Брацлав – державний уряд; Збараж, Вінниця та Хмільник – отчина і Сокілець – вислуга. В працях деяких дослідників можна зустріти тезу про те, що Федько просить короля підтвердити йому перераховані маєтки лише «до живота», тобто пожиттєво без права успадкування[23]. Саме цим пояснюють факт переходу Збаража до зем’янина Дениски Мукосійовича у 1442 р. Насправді ж пожиттєвого володіння князь домагається лише стосовно свого «держання» (Кременця та Брацлава), натомість «отчину» (Вінниця, Хмільник і Збараж) просить залишити за своїми дітьми та нащадками, а «вислуга» (Сокілець) при необхідності може бути замінена іншим маєтком.[24]
Наскільки мені відомо, з-поміж усіх дослідників, які так чи інакше займалися проблемою походження Федька Несвізького лише згаданий вище Ф. Леонтович у своїх «Нарисах історії Литовсько – Руського права» наголошував, що Федько Несвізький заволодів Збаражем лише після поширення на терени Волині влади Литовського князя Свидригайла Ольгердовича[25]. «Князь Федько Несвіцький являється діючою особою на Волині в 30-х роках XV століття, лише з часу великого князя Свидригайла. Біля цього часу Збараж, ймовірно, і був наданий Свидригайлом князю Несвіцькому» – пише Ф. Леонтович. Показовим також є те, що Ф. Леонтович є чи не єдиним дослідником, який іменує Федька Несвізького «першим удільним князем Збаражчини»[26].
Підсумовуючи усе вище сказане, зазначу, що у випадку, якщо моє припущення вірне (а станом на сьогодні жодних причин сумніватися в цьому немає), то потрібно говорити про те, що роль Федька Несвізького в історії нашого краю є набагато значимішою, аніж це уявлялося до сьогодні. Адже, він був не просто родоначальником династій Збаразьких та Вишневецьких, а першим з роду Рюрика, хто в силу історичних обставин оселився у верхів’ї Гнізни та «прищепив» тут одну з віток власних нащадків (інша вітка «прищепилася» у Вишнівці). Прямим наслідком цих подій стало не лише будівництво замку у Збаражі (сучасне село Старий Збараж), а й майбутній статус міста, як «родового гнізда» однойменної княжої династії. До цього Збараж ніколи у своїй історії не належав до Литовського князівства і, тим більше, не був осередком княжої влади. Активна діяльність Федька Несвізького в 30-х роках XV cт. без перебільшення стала «перехрестям долі» на історичному шляху нашого краю і призвела навіть до зміни державних кордонів. Збараж було «відірвано» від Галицьких володінь короля Польщі та приєднано до земель Великого Литовського князівства на чолі із «останнім удільним князем Волині» Свидригайлом Ольгердовичем. (Більш детально: «Коли Збараж був Волинню»). Чи варто наголошувати, що жодне з українських міст, яке за результатами польсько-литовської боротьби за спадщину Русі у пізньому середньовіччі увійшло до складу Польщі власної княжої династії не мало.
[1] У 1434 р. Федько Несвізький називає Збараж своєю «отчиною».
[2] M. Kowalski. Pochodzenie Fiodora Nieswickiego w swietle badan genetycznych. Przeglad Wschodni, t XIV, z 1. 2015. s. 151.
[3] Tęgowski J. Jeszcze o pochodzeniu kniazia Fiodora Nieświckiego // Genealogia. Studia i Materiały Historyczne. – Poznań-Wrocław, 1996. – T. 8. – s. 88.
[4] Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – початку XVIII століття. Видавництво «Laurus», 2012. с. 326.
[5] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Кременчук: Християнська зоря, 2017. с. 79.
[6] Нагадаю, що усі попередні історики, аналізуючи походження придомку «Несвізький» брали до уваги два населених пункти, а саме: Несвіж у Мінській обл. Білорусі, або ж Несвіч – сучасне село в околицях Луцька.
[7] Грушевський М. Історія України – Руси. Том IV. с. 175.
[8] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Кременчук: Християнська зоря, 2017. с. 87.
[9] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Кременчук: Християнська зоря, 2017. с. 90.
[10] M. Kowalski. Pochodzenie Fiodora Nieswickiego w swietle badan genetycznych. Przeglad Wschodni, t XIV, z 1. 2015. s. 152.
[11] M. Kowalski. Pochodzenie Fiodora Nieswickiego w swietle badan genetycznych. Przeglad Wschodni, t XIV, z 1. 2015. s. 154.
[12] M. Kowalski. Pochodzenie Fiodora Nieswickiego w swietle badan genetycznych. Przeglad Wschodni, t XIV, z 1. 2015. s. 156.
[13] Tęgowski J. Jeszcze o pochodzeniu kniazia Fiodora Nieświckiego // Genealogia. Studia i Materiały Historyczne. – Poznań-Wrocław, 1996. – T. 8. – s. 87.
[14] Грушевський М. Історія України – Руси. Том IV. с. 175.
[15] Наливайко С. Етнічна історія Давньої України. – Науково-дослідний інститут українознавства МОН України. – К., “Євшан-Зілля”, 2007. с. 53.
[16] M. Kowalski. Pochodzenie Fiodora Nieswickiego w swietle badan genetycznych. Przeglad Wschodni, t XIV, z 1. 2015. s. 153.
[17] Tęgowski J. Jeszcze o pochodzeniu kniazia Fiodora Nieświckiego // Genealogia. Studia i Materiały Historyczne. – Poznań-Wrocław, 1996. – T. 8. – s. 88.
[18] Статути Великого князівства Литовського: у 3-х томах. – Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року/ За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2002. с. 26.
[19] Любавскій М. Очерк истории Литовско-Русскаго государства до Люблинской унии включительно». Изданіе 2-ое. М. – 1915. с. 128.
[20] Енциклопедія історії України: Т. 1: А–В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України.– К.: В-во “Наукова думка”, 2003. с. 639.
[21] Кurtyka J. Podole w czasach jagiellońskich. Studia i materiały. Wydawnictwo Towarzystwa Naukowego „Societas Vistulana”. Kraków 2011. s. 339.
[22] Żródła Dziejowe. Tom V. s. 21.
[23] Так наприклад, Ф. Леонтович наперекір словам самого Федька Несвізького зазначає, що «Збараж складав не отчину, а лише пожиттєву «данину» князя Несвіцького».
[24] Розов В. Пам’ятки і студії з історії української мови. Українські грамоти. Том перший. XIV в. та перша половина XV в. Київ. 1928. c. 130.
[25] Щоправда Ф. Леонтович вважав, що Свидригайло надав Федьку Несвізькому маєтки на Поділлі і Волині у 1432 р., тобто уже після того, як втратив великокняжий стіл.
[26] Леонтович Ф. И. Очерки истории литовско-русского права // Журнал Министерства народного просвещения. – С.-Петербург. 1894. Март. Часть CCXCII. с. 11.