Для того, щоб зрозуміти відповідь на дане запитання маємо чітко усвідомити як мінімум три ключові моменти:
- Язичництво наших далеких предків – це релігія, «виплекана» безпосередньо в середовищі слов’ян, а тому їх духовний та матеріальний світ були, так би мовити, органічно зв’язаними.
- Рішення про зміну віри наприкінці Х ст. приймав варяг.
- Люди, які поширювали нову релігію самі до кінця її не розуміли.
А тепер більш детально:
Україна – нація хліборобів з тисячолітньою історією. Це та теза, з якою в тій чи іншій мірі погоджуються усі історики. «Предки українського народу були від непам’ятних часів землеробами» – констатує Іван Лисяк-Рудницький. Наш сучасник історик Ярослав Грицак цілком аргументовано твердить, що на межі XIX – ХХ століть близько 90% українців були селянами, а відтак важко не погодитися з тезою Наталі Яковенко про те, що «перевернути дотеперішні уявлення про історію України» можливо лише у випадку, якщо все ж таки показати справжнє минуле українського села.
Виходячи з вище сказаного, стає зрозумілим, чому українці є глибоко духовною нацією. Якщо успіх у мисливському чи розбійницькому промислі був миттєвим і практично повністю залежав від здібностей людини: її хитрості, сили, вмінь та навиків, то у випадку із землеробством ситуація виглядає по-іншому. Можна бути неабияким знавцем своєї справи, докласти чималих зусиль до вирощування врожаю, але одна гроза чи навпаки засушливий період здатні звести нанівець усі попередні старання. Іншими словами, як мінімум наполовину результат важкої праці на землі жодним чином від землероба не залежав. Єдине, що залишалося – це надіятися на те, що «вищі сили» не зрадять і виконають свою частину роботи. З іншої сторони, очікуючи результату своєї праці людина постійно спостерігала за природними явищами, які мали безпосередній вплив на цей результат. В даній ситуації примітивні знання наших предків про навколишній світ стали причиною того, що усі нетипові речі трактувалися, як надприродна дія тих же «вищих сил». Раптом ні з того, ні з сього з-під землі пробилася життєдайна вода, чи десь в небі гучно загриміло і вдарила блискавка. Всі ці незрозумілі та надзвичайно важливі в процесі отримання урожаю речі поступово заповнювали сакральний пантеон духовного світу давніх слов’ян. Додавши до цього віру в загробне життя, в переродження душі (не даремно ж у нас «діди» і «діти» практично одне слово), в те, що померлі якимось чином впливають на долю живих, ми отримаємо хоч якесь уявлення про складну систему вірувань наших далеких предків. Ту систему, яка протягом багатьох століть формувалася, удосконалювалася і передавалася з покоління в покоління. Категорично не можна погодитися з тезою деяких істориків про те, що слов’янська тисячолітня язичницька традиція напередодні хрещення знаходилося в якійсь недорозвинутій стадії.
Ми сьогодні, на відміну від тих далеких часів, розуміємо, що жодного Перуна в природі не існує, знаємо, де дівається сонце на ніч, прекрасно усвідомлюємо, що поклонятися деревам і колодязям – це, як мінімум, смішно і т. д. Поклоніння сонцю чи грому нагадує ситуацію, якби ми замовили, скажімо, гойдалку для дитини і замість того, щоб подякувати майстру за його працю постійно дякуємо гойдалці, яка дарує неймовірну втіху нашим дітям. Проте в даному контексті не стільки важливою є правдивість слов’янського язичництва, скільки розуміння того моменту, що для наших далеких предків їх релігія була «освячена» сотнями поколінь дідів і прадідів. Зрадити духовний світ предків для більшості з них було рівноцінно зраді власної сутності.
Інша справа – вікінги-варяги, для яких дуже часто зміна віри була лише інструментом для досягнення певних (іноді і доволі примітивних) цілей. Достатньо просто пригадати літописний сюжет Володимирового хрещення. Не встигла ще, що називається, затверднути земля під новоствореним язичницьким пантеоном, як князь велить знущатися над вчорашніми «богами», бити їх привселюдно палками та топити в Дніпрі. Про які духовні переконання в даному випадку може йти мова? Очевидно, що людина, яка так чинить взагалі позбавлена якихось сталих духовних орієнтирів, а керується виключно власною матеріальною (чи якоюсь іншою) вигодою. Мирно і швидко нав’язати нову релігію така людина могла лише собі подібним. В даному контексті не можу не згадати і численні випадки, коли варяги приймали хрещення задля полегшення торгівлі на ринках Візантії, чи й взагалі заради нового вбрання. А коли цього вбрання не отримували, то обурювалися, що попередні декілька разів після хрещення їм обов’язково щось таки давали.
Звичайно, про жоден «супергуманний» спосіб також не йдеться. Хрещення відбувалося в буквальному значенні «вогнем і мечем». По-іншому просто бути не могло, адже мусимо розуміти, що існували і служителі язичницького культу, які мали серйозний авторитет і привілейоване становище в громаді і неминуче мусили кликати цю саму громаду до захисту «давньої віри». Зрештою, одним з найбільших привілеїв, який дістав «переможець» стало право написати історію. Натомість голос протилежного табору був приречений загубитися в глибині віків, а ті поодинокі літописні згадки зафіксовані «зацікавленою стороною» і близько не відображають реальної картини подій.
Після пережитого шоку, крок за кроком наші предки «підігнали» нову релігію до старих стандартів. Зрештою, як би дивно це не звучало, але значна частина її провідників, не просто не опиралися такій асиміляції, а багато в чому й самі її очолили. Адже, по-перше, на далекій периферії більшість з них просто не розуміли суті релігії, яку несли в «широкі маси», а, по-друге, для них виявилося набагато кращим банально замінити собою колишню духовну еліту, прийнявши зрозумілі і такі привабливі «правила гри». Саме тому замість вивчення біблійних книг їм почали поклонятися, а священні тексти більше використовували для проведення обрядів, ніж для усвідомлення суті написаного. Принципи організації релігії не зазнали серйозних змін, змінилися лише об’єкти поклоніння: звичний язичницький календар було «розфарбовано» християнськими барвами, де язичницькі боги перетворилися на християнських святих, а плоди урожаю замість волхвів освячували уже християнські священники…
Як наслідок церкви, які мали б стати осередками поширення духовного почали акумулювати в собі матеріальне, ставши неабиякою принадою для любителів легкої наживи. Церковне господарство середньовіччя мало чим відрізнялося від двору феодала з власною казною, залежними селянами та озброєними ватагами охоронців.
«Бідність руської інтелектуальної традиції вражає. Між Х та XVII ст. не знайдено жодного наукового твору в церковнослов’янській традиції, навіть богословського трактату» – зазначає історик Ярослав Грицак. І хоч автор такий стан справ пояснює недоступністю грецької мови для слов’ян, я більше схильний шукати причину саме в «язичницькій основі» нашого християнства. Адже, грубо кажучи, для здійснення обряду достатньо було навчитися читати потрібні фрагменти на «священній» мові. В усьому іншому потреби просто не виникало. І це, напевно, також головна причина, чому в історії нашої церкви не було свого Джона Уікліфа, Марка Лютера чи Яна Гуса.
Сьогодні маємо чітко розуміти, що тисячолітня «база пам’яті» наших предків – це не сучасний електронний носій інформації, який можна очистити одним натисканням клавіші. Старі принципи організації релігії, язичницькі свята, звичаї та обряди просто не могли нікуди зникнути в один момент. Мав місце доволі складний і тривалий процес адаптації древньої язичницької основи до нового християнського взірця. Зрештою представники християнства тріумфально оголосили себе переможцями у цьому складному протистоянні, проте чи так це насправді – питання далеко неоднозначне…