Дана стаття є спробою лаконічно, доступно і здебільшого мовою авторитетних дослідників показати, як одна не вірна гіпотеза на початку «історичного шляху» перетворюється на величезну лавину хибних висновків та без проблем «зносить» істину. І хоч, на відміну від матеріального світу, ментально ми завжди зберігаємо можливість повернення «до витоків», проте, з іншої сторони, глибоке вкорінення спотвореної реальності робить цей процес надзвичайно складним.
Британський історик Джон Колліс:
«Як легко можна потрапити в пастку нелогічності і хибних інтерпретацій, якщо не усвідомлювати, звідки беруться наші ідеї, наскільки вони обґрунтовані і як узгоджуються з історичним розвитком».
На початку наведу коротку хронологію подій, що призвела до помилкової ідентифікації кельтів:
- На зорі нашої ери римський історик Тацит звертає увагу, що деякі германські племена говорять британською мовою, яку він відрізняє (і це очевидно) від мови континентальних кельтів. При цьому численні історичні хроніки ніколи британців кельтами не вважали!
- На початку V ст. мешканці Британії, рятуючись від ворожих нападів, масово заселяють колись кельтські береги континентальної Ареморики.
- На початку XVIII ст. теолог Пауль Пезрон, помилково ідентифікує мову цих британців Ареморики, як кельтську.
- Виключно на основі цього хибного висновку, наступні дослідники усі мовно-спорідненні острівні народи відносять до «кельтського конгломерату націй». До цих же народів прив’язали і «культуру кельтів».
- Оскільки «кельтське ім’я» виявилося уже зайнятим, то прямих нащадків справжніх кельтів довелося вивести на історичну арену під «новими» іменами: прусів, балтів та слов’ян…
- Справжнього «історичного хаосу» наробила спроба показати минуле цих самих прусів, балтів та слов’ян окремо від історії кельтів.
Кельти – древня цивілізація, що біля середини І тисячоліття до н. е. заселяла величезні простори Європейського континенту, перебуваючи в зеніті свого політичного та військового розвитку. Як відомо, кельти принципово відмовилися від «мистецтва письма», через що назавжди оповили себе густим ореолом таємничості. Все, що ми сьогодні знаємо про цей народ є суб’єктивною думкою їх «грамотних» сусідів. Свого часу кельти підступили до Риму, захопили територію середнього Дунаю, Грецькі Дельфи, дісталися аж до малої Азії. Звичайно, що не могли вони оминути і території сучасної України. Занепад «демократичної» цивілізації кельтів прямо пов’язаний з піднесенням могутності імперії Ромеїв та войовничих германських племен. На зорі нашої ери значна частина свободолюбивих кельтів перед загрозою поневолення змушена була рятуватися втечею. Одна їх частина через гірський масив Альп прийшла на середній Дунай, інша через води Ла-Маншу та Північного моря заселила південне узбережжя Балтики. Згодом перші стануть відомі в історії, як слов’яни, а другі, як пруси та балти. Нечисленні залишки кельтів на заході континентальної Європи були асимільовані римлянами та германцями, а на островах – давнім місцевим населенням.
Але, чому ж історики написали зовсім інший сценарій подій? Чому ні в кого не викликав підозри факт повної та просто блискавично швидкої асиміляції величезного народу? Того самого народу, який волів краще померти, аніж погодитися на життя в рабстві. Ірландець Д. О Гогейн зазначає, що під час боротьби з римлянами «…кельти після оточення масово накладали на себе руки – ніхто не вижив, навіть найменше дитя не хотіло жити в рабстві»[1]. Той же автор пише, що за оцінкам сучасних вчених населення кельтської Галії «коливалося в межах 6 мільйонів» мешканців. Які вже до початку ІІ ст. «дуже швидко асимілювалися з носіями романських, германських і грецької мов й інтегрувалися в соціальні структури носіїв цих мов»[2]. Невже не зрозуміло, що так не буває! З однієї сторони, історики ніби й розуміють, що «мови рідко змінюються без зміни населення»[3], але з іншої дивним чином «зупиняють» практично усі міграції кельтів після завоювання їх земель римлянами та германцями. При цьому з розповідей Ю. Цезаря, добре видно, що спонукати до переселення кельтські племена могли причини далеко банальніші, аніж перспектива поневолення. Цікаво, що поряд з таємницею зникнення «численного народу кельтів», в історії Європи стоїть ще одна не менша таємниця – раптова поява «численних народів балтів, прусів і слов’ян»…
Нагадаю, що сучасна історична концепція представниками «древньої цивілізації кельтів» називає ірландців, шотландців, валійців та бретонців, стверджуючи, що станом до поч. ІІ ст. н. е. «лише на двох островах крайнього північного заходу ще тривало давнє племінне життя кельтів»[4]. Але, давайте розберемося: яким чином ці острівні народи були ідентифіковані саме, як кельти. І чи є вони такими насправді?
Як відомо сьогодні, кельти не були «першопрохідцями» ні в Ірландії, ні на Британських островах, ні в Іспанії. Що до Іспанії, то достеменно відомо, що мова континентальних кельтів після переселення «зазнала цілковитих або ж часткових змін під тиском мов корінних племен»[5]. Але, чому ж, в такому випадку, не могла зазнати тих самих «цілковитих змін» і мова кельтів (яких було значно менше по відношенню до корінного населення) в Британії чи Ірландії? Ще раз наголошу, що давні історики жителів Британських островів ніколи кельтами не ідентифікували, а сучасні уже не мають сумніву, що лише незначна частина континентальних кельтів переселилася на острови.
В даному контексті дозволю собі навести цілий ряд цитат з праці вітчизняного історика Г. Казакевича, які, як на мене, найкраще демонструють сучасний стан справ.
«Але інша периферійна зона європейської кельтики дає нам іще цікавіший приклад етнічної взаємодії – носіїв латенської археологічної культури, що спілкувалися кельтськими мовами, але насправді, як довели дослідження останніх років, кельтами не були. Йдеться про Британські острови – єдиний регіон Європи, де й досі збереглися живі кельтські мови. Британські острови у світі стародавніх кельтів завжди посідали особливе місце. По-перше греко-римьскі письменники ніколи не називали мешканців островів кельтами, галатами або галлами, тобто тими етнонімами, за якими ідентифікувалися континентальні кельти. Для античних авторів мешканці Британії завжди були бриттами, скоттами та піктами. По-друге, матеріальна культура британського залізного віку істотно відрізняється від континентальної. Латенська культура була поширена на більшій частині островів і значна кількість шедеврів латенського художнього стилю походить саме звідти. Проте острівний латен має численні специфічні риси… Загалом прийнято вважати, що латенська культура Британських островів має яскраво виражене автохтонне походження і є результатом розвитку місцевих культур доби бронзи…»[6]
«Парадоксальний факт: латен майже невідомий в Ірландії, найбільш «кельтській» країні сучасної Європи. Знайдені в Ірландії латенські пам’ятки зосереджуються переважно у північно-східній частині острова й здебільшого є місцевим наслідуванням британських виробів… Поза сумнівом, що якби в Ірландії не збереглася досі розмовна кельтська мова та кельтська культура, острів ніколи б не віднесли до ареалу поширення стародавніх кельтів»[7].
«Складну наукову проблему частково розв’язали дослідження людського ДНК, результати яких почали використовувати в історичній науці протягом останніх десяти років… Вже перше дослідження, що було присвячено генетичній картині кількох регіонів Британських островів у порівнянні з континентом, дало цілком неочікувані результати. Виявилося, що ірландці, шотландці та валійці за структурою Y-хромосоми на 80-90% споріднені з басками, причому спорідненість із будь-якими іншими групами європейського населення набагато менш помітна… Сьогодні генетична спорідненість, якщо не тотожність, сучасних британських кельтів і басків – науково доведений факт…»[8]
Отже, як бачимо з вище сказаного ЄДИНИМ критерієм, за яким (до того ж всупереч свідченням археології та генетики) історики ідентифікували острівне населення західної Європи, як кельтське стала їх МОВА.
А тепер дамо слово знаному британському археологу та історику Джону Коллісу:
«Першим, хто припустив, що кельти були народом, який розмовляв кельтською мовою був у 1705 р. абат Песрон; цей висновок базувався на помилковій думці, що бретонська мова була останнім залишком гальської, хоч зараз визнано, що вона була принесена з Британії в V ст. н. е. Перейнявши визначення Песрона, Едвард Лойд припустив, що валлійці, шотландці і ірландці також являються кельтами. В середині XIX ст. Джон Кембл і Огастес Френкс назвали пам’ятки мистецтва знайдені в Британії і Ірландії і не схожі з римськими, англосаксонськими і скандинавськими кельтськими чи пізньокельтсмькими, і тільки потім цей термін був поширений на континент»[9].
«Ми не знаємо, до прикладу, кого називали кельтами в давнину, і ясно, що суть цієї назви в різних авторів відрізняється. Проте можна бути впевненим, що давнє визначення не співпадало з нашим і вживання кельтської мови не було для цього необхідним критерієм. Зрештою і саме поняття споріднених мов, які можна назвати кельтськими з’явилося значно пізніше»[10].
«Такі автори, як наприклад, Кемден, говорячи про доісторичних мешканців Британії, зазвичай використовували термін «древні брити». З початку XVIII ст. термін «кельти» став більш вживаним, і до кінця століття уже рахувалося загальновизнаним, що давніми мешканцями Британських островів були кельти, від яких виводили шотландців, ірландців та валійців»[11].
Р. S. Учітеся, брати мої, думайте, читайте…
Приєднуйся до шанувальників
Справжньої Історії України
[1] Даїті О гОґейн. Історія кельтів; з англ. пер. Тарас Бойко. – К.: Вид-во Жупанського, 2011. с. 113.
[2] Даїті О гОґейн. Історія кельтів; з англ. пер. Тарас Бойко. – К.: Вид-во Жупанського, 2011. с. 170.
[3] Коллис Джон. Кельты: истоки, история, миф. – М.: Вече, 2007. с. 152.
[4] Даїті О гОґейн. Історія кельтів; з англ. пер. Тарас Бойко. – К.: Вид-во Жупанського, 2011. с. 170.
[5] Даїті О гОґейн. Історія кельтів; з англ. пер. Тарас Бойко. – К.: Вид-во Жупанського, 2011. с. 65.
[6] Казакевич Г. М. Кельти на землях України: археологічна, мовна та культурна спадщина. – К.: Видавець Сергій Наливайко, 2010. с. 98 – 100.
[7] Казакевич Г. М. Кельти на землях України: археологічна, мовна та культурна спадщина. – К.: Видавець Сергій Наливайко, 2010. с. 100, 101.
[8] Казакевич Г. М. Кельти на землях України: археологічна, мовна та культурна спадщина. – К.: Видавець Сергій Наливайко, 2010. с. 101, 102.
[9] Коллис Джон. Кельты: истоки, история, миф. – М.: Вече, 2007. с. 11.
[10] Коллис Джон. Кельты: истоки, история, миф. – М.: Вече, 2007. с. 17.
[11] Коллис Джон. Кельты: истоки, история, миф. – М.: Вече, 2007. с. 85.