УКРАЇНА… Що таке Україна? Звідки вона взялася? Її ж раніше ніколи не було! Саме такі запитання не раз доводилося чути з уст іноземних туристів. Зрештою, думаю не помилюся з припущенням, що не один свідомий українець, задумуючись про минуле власної країни, теж ставив собі подібного роду запитання. Адже якщо Україна зразка ХХІ ст. – це явище закономірне та зрозуміле, то по відношенню до далекого минулого виникає цілий ряд запитань, правильна відповідь на які є головною запорукою коректного розуміння усього нашого минулого.
Очевидно, що сучасна людина, почувши слово «Україна», як правило, відразу «малює» у своїй уяві знайомі контури географічної карти чи пригадує слова, які не раз чула ще в школі: про високі гори, широкі степи чи повноводні ріки. Все це ніби і вірно, але з іншої сторони і гори, і ріки, і степи є нічим іншим, ніж нашою домівкою. Так, безумовно, власний дім має надзвичайно важливе значення для збереження унікальної національної ідентичності кожного народу і критично важливе для побудови цим народом власної держави. Але разом з тим маємо розуміти, що цей дім ніколи не буде українським без цієї самої унікальної національної ідентичності, носієм якої є кожен з нас. Тому абсолютно очевидно, що Україна – це ми з вами, це той неповторний «український світ», який живе глибоко у нашій свідомості. Іноді просто не дає спокою думка – який же величезний потенціал закладений в цьому «українському світі», якщо він вижив незважаючи на весь трагізм нашого минулого і яким би він був сьогодні, якби не ці століття тотального гноблення та нищення.
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ… Коли на початку ХХ ст. український народ, поряд з іншими «недержавними етносами» отримав можливість створення власної незалежної держави, високоосвічений М. Грушевський прекрасно розумів, що «наріжним каменем» історії кожної «етнічної держави» має бути історія того народу, який цю державу і будує. М. Грушевський цілком справедливо вважав, що саме народ є «альфа й омега історії». Відповідно, історія України була не лише історією української держави, яка то з’являлася, то зникала, але передусім історією українського народу, котрий був завжди і не зникав ніколи. Український народ був справжнім творцем української історії»[1]. Іншими словами: історія України – це історія українського народу. Лише при такому підході ми зможемо отримати чітку безперервну історичну канву подій, адже народ живе завжди. Кожне наступне покоління обов’язково має своїх предків незалежно від того є власна держава чи ні.
У своєму «Нарисі історії України» інший український історик, наша сучасниця Н. Яковенко сформулювала проблему, яку залишила без відповіді: «кого вважати «українцями»: представників українського етносу чи людей усіх етнічних груп, що мешкали на території України»[2]. Як на мене, ця дилема свого часу була породжена небажанням деяких істориків визнавати факт, м’яко кажучи, другорядного становища українського народу на власній території в певний історичний період. Тому й застосували так званий «територіальний» або «державницький» напрям у вітчизняній історіографії. Новий підхід дав змогу «причепити» українське ім’я до носія будь-якої етнічної свідомості в минулому, який мешкав на теренах, заселених головно українцями та приймав активну участь в державотворчих процесах. Проте, очевидно, що «територіальний» принцип може бути актуальним лише у випадку якщо ми говоримо про конкретний відрізок часу, коли по-факту є ця «територія Української держави». Скажімо, станом на сьогоднішній день без вагань можемо вважати українцем представника будь-якого етносу в минулому, який на даний час отримав українське громадянство (тобто зробив свідомий вибір на користь України) та мешкає на території України. «З моменту проголошення незалежності Української держави 1991 року всіх її громадян стали називати українцями, незалежно від етнічного походження» – зазначає С. Плохій[3]. Але, якщо переміститись в минуле, коли держави «Україна» не існувало, то чи асоціювали предки такої людини себе з Україною і чи можна назвати їх історію до офіційної появи Української держави історією українського народу? На мою думку, негативна відповідь є очевидною.
Територіальний принцип ще можна було б розглядати, якщо б у нас були гарантії того, що наші предки весь час жили на одному місці і їх «державна еліта» в переважній більшості була носієм «української» етнічної свідомості. Але усі ми розуміємо, що було далеко не так. Якщо сьогодні представник будь-якого етносу отримує українське громадянство і проживає на теренах Української держави, то, закономірно, що «українізація» його ментальності є лише питанням часу. Проте, за умови відсутності власної держави, навпаки – чужа правляча еліта неминуче асимілює кожну «українську свідомість», яка потрапляє до її орбіти. Можливість приєднання до «чужої» влади в даному випадку є доступною для «широких мас населення» лише через позбавлення комплексу меншовартості, який прямо асоціюється з прив’язкою до культури власного, але поневоленого народу. В таких обставинах, які, на жаль, мали місце в нашій історії, єдиною і головною запорукою формування української держави в майбутньому залишалася лише та етнічна група, свідомість якої весь час зберігала українську національну ідентичність.
Таким чином, історія України має бути історією українського народу. В свою чергу «український народ» в його історичному вимірі – це не сукупність етносів, що населяли територію сучасної України в різні історичні періоди, а лише та етнічна група, яка незалежно від політичних обставин постійно була носієм унікальної української національної ідентичності. Лише при такому підході ми позбудемося уривків історичних процесів та без вагань зможемо говорити про тяглість історії України. Тієї України, яка була завжди, адже в фокусі нашого зору постійно знаходитиметься доля етнічної спільноти, яка незалежно від самоідентифікації в далекому минулому для нас завжди є українською (адже це наші предки). Дозволю собі не погодитися з твердженням історика Л. Залізняка про те, що сучасна «Українська етнокультура сформувалася на основі безцінних надбань, полишених у спадок сотнями стародавніх народів, що жили на українських землях задовго до появи тут власне українців»[4]. Та зазначити, що «основою» чи стержнем української етнокультури все ж таки був український етнос, який, звичайно ж, за сотні років не міг не увібрати в себе «безцінні культурні надбання» сотень інших народів.
Якщо ж в основу нашого дослідження покладемо, скажімо, територію, то весь час виникатиме запитання: де була Україна, коли ця територія знаходилася під владою Польщі, Литовського князівства чи ін.? З іншої сторони, якщо ми сприйматимемо Україну, як територію, тоді будь – яка влада на цих землях (чи її представники) автоматично перетворюється на «українську» еліту. Виникає парадоксальна ситуація, коли нерідко чужий окупаційний режим деякими істориками цілком «законно» (адже править на теренах України) трактується, як «українська» еліта! Якщо ж ми поглянемо на минуле з точки зору українського народу, то в такому випадку уже важко назвати будь-яку правлячу еліту на цих землях «українською». Українською може бути лише та державна еліта, яка в своїй більшості є етнічно-спорідненою з однойменним народом, тобто в нашому випадку носієм української свідомості.
Звичайно, використовуючи апарат примусу в державному управлінні політична еліта не завжди викликає симпатії населення, проте, володіючи спільною з народом свідомістю, вона мимоволі «цементує» спільну для них обох державу. Цілком зрозуміло, що середовище правлячої аристократії може бути розбавлене представниками інших етносів. Однак в даному випадку важливою є критична маса «народного представництва», яка мислить в тій же парадигмі чи сповідує ті ж культурні цінності (ім’я, мова, духовність та ін.), що й підвладний їй народ. Як свого часу зазначив П. Штепа, творцем національної культури може бути виключно власна національна еліта народу. «Власна – значить та, що виросла органічно, природно з глибоких нетр свого народу, що зв’язана зі своїм народом кровно і духовно, що черпає свою силу з культури власного народу»[5].
Не менш очевидним є й те, що знання історії нам, в першу чергу, потрібне для максимального врахування досвіду державотворення в практиці саме наших предків. Бо який же урок ми отримаємо, якщо при побудові українським народом власної держави будемо відштовхуватися від дій чужих правлячих еліт, що в різний час домінували на теренах сучасної України. Чи буде історія цих правлячих режимів історією України тільки тому, що події відбувалися на українській землі? Невже не логічніше було б акцентувати увагу на помилках предків? Тих помилках, які не дозволили їм збудувати чи зберегти власну державу. Ніхто ж не буде заперечувати, що безпека руху, особливо на його старті неможлива без «дзеркала заднього виду», яким, в нашому випадку, є історія. При цьому наявність «дзеркала» з викривленим зображенням є навіть більш небезпечним, ніж його відсутність, адже створює ілюзію безпеки та провокує рухи, що в будь-який момент можуть стати фатальними.
Очевидно, що перед тим, як до двовимірної просторової площини сучасної України додати ще й часовий вимір та вирушити за ним в минуле, ми повинні мати чіткий орієнтир. І таким надійним дороговказом може бути лише етнічна спільнота, предки якої «крізь віки» зберігали ту унікальну національну ідентичність, яку ми сьогодні звемо українською. Але що ж служило надійним вартовим, який від прадавніх часів і до сьогодення стояв на сторожі свідомості наших предків, не дозволяючи їй розчинитися серед інших етносів:
- Територія проживання? До певної міри так. Компактне проживання одного етносу на спільній території є чи не головною запорукою збереження його ідентичності. Однак ця територія не обов’язково має бути весь час однією і тією ж. Усі ми розуміємо, що в далекому минулому переселення цілої етнічної групи чи її частини не було чимось надзвичайним. Проте, не зважаючи на зміну місця проживання, народ не втрачав власної самобутньої ідентичності. Таким чином, досліджуючи історію народу, при наявності вагомих аргументів на користь факту його переселення, історик має абстрагуватися від території та «переселитися» разом з народом на його попередню батьківщину.
- Релігія? Теж є важливою до певної міри, адже порівняно швидка її зміна усіма чи переважною більшістю представників соціуму, як ми переконалися, лише частково змінює етнічну свідомість та не призводить до втрати її унікальності. Якщо при дослідженні історії українського народу в основу ідентичності останнього покладемо певну конкретну релігію (чи територію), то при її зміні змушені будемо зупинитися і констатувати «початок історичного життя»[6] того чи іншого етносу.
- Мова? Однозначно так! Адже, саме мова, як стверджує Святе Письмо і стала першопричиною розподілу людства на окремі народи. Принцип: одна мова – один народ завжди служив основним критерієм, який допомагав нашим предкам чітко зорієнтуватися в дилемі: «свій – чужий». Мова на протязі усього історичного періоду служила чи не єдиним надійним вартовим збереження української національної ідентичності, вона стала тією «ниткою Аріадни», що вела наших предків від древнього Вавилону і до сьогодення та не давала загубитися у пітьмі століть. Очевидно, що під впливом різних історичних факторів (зміна географічних умов проживання, інші сусіди) мова теж зазнавала змін, проте на відміну від території чи релігії ці зміни носили більш еволюційний характер, абсолютно непомітний в межах життя однієї людини.
Досліджуючи історію, маємо чітко розуміти, що подорож в часі існує, проте вона не має матеріального виміру. Саме тому, мандруючи по просторах минулого, мусимо «впіймати» та сконцентруватися виключно на ментальному «українському світі» наших предків, який тисячі років передавався з покоління до покоління. Цей світ складався з унікального набору світоглядних характеристик, отриманих внаслідок тривалого життєвого досвіду багатьох поколінь роду. Все, що стосується матеріального виміру має бути цікавим нам лише через його вплив на свідомість наших предків. Не кожне покоління роду має змогу передати наступникам ті чи інші матеріальні цінності (хоч старається, в першу чергу, передати саме їх), проте обов’язково (не рідко навіть не усвідомлюючи цього) передає щось значно важливіше – «духовний світ» предків, продовжуючи таким чином життя українського народу. І головним «інструментом», який століттями постійно зв’язує покоління української ментальності є рідна мова. Саме тому українська мова має фундаментальне значення для ідентифікації “українського світу” на хронологічній шкалі. Рідна мова є тією першою ластівкою, яка з роду в рід несе «український світ» до кожного з нас.
Якщо все ж таки звернути увагу на матеріальний фактор, який чи не найбільше формував ментальний світ українців, то тут, як мені видається, важливо наголосити на наступному. Усі історики погоджуються, що аж до початку ХХ ст. за невеликим винятком українці жили в селі. «Більшість українських діячів модерної доби або народилися під солом’яною стріхою, або були віддаленими від неї на одне-два покоління» – констатує Я. Грицак[7]. Таким чином, ми точно не помилимося, якщо будемо говорити про те, що до ХХ ст. історія українського села і історія українського народу є тотожними поняттями. Проте, усвідомивши цей зв’язок, ми опиняємося в складній ситуації, пов’язаної з тим, що сучасному історикові дуже важко (якщо не сказати неможливо) «працювати» на «сільській ниві» через практично повну відсутність документальних джерел.
Підсумовуючи усе вищесказане зазначу, що для того, аби дізнатися «Справжню Історію України» нам потрібно звести ментальну «історичну драбину» з тисячами щаблів – поколінь від умовного Собору Святої Софії у Києві зразка ХХІ ст. аж до недобудованої вежі Вавилону. Далі пройти по цій драбині так далеко, як тільки можливо, тримаючись за чіткі орієнтири українського народу. По дорозі ми маємо зупинятися і розмовляти з кожним поколінням предків, розмовляти в кожній хаті, де лунає українська мова і українська пісня. Ми мусимо ментально об’єднатися з кожним поколінням українського роду аби подивитися на світ їх очима, сповна відчути усі їх переживання та усвідомити величезний український «досвід життя» в його історичному вимірі. Як сказав свого часу М. Грушевський: «суспільність, що має віру в себе, мусить мати відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу».[8] Тільки таким чином ми зможемо прив’язатися до власного коріння, щоб отримати раніше небачену життєдайну енергію для росту і розвитку Української Нації в майбутньому.
Усіх, кого цікавить “Справжня Історія України” запрошуємо стати нашими читачами у фейсбуці
ГРУПА
СТОРІНКА
[1] Я. Грицак. Подолати минуле: Глобальна історія України. – Київ: Портал, 2021. с. 9.
[2] Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – Київ: Генеза 1997. с. 2.
[3] С. Плохій. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності. Харків. 2022. с. 26.
[4] Л. Залізняк. Стародавня історія України. – 2-ге вид. доповн. – К., Темпора, 2021. с. 10.
[5] П. Штепа. Українець і москвин: дві протилежності. 3-тє видання. Дрогобич. Видавнича фірма «Відродження». 2010. с. 19.
[6] Як це зробив М. Грушевський, прив’язавши український народ до сучасної території проживання.
[7] Я. Грицак. Подолати минуле: Глобальна історія України. – Київ: Портал, 2021. с. 91.
[8] Грушевський М. Історія України – Руси. Т. 1. До початку ХІ віка. Видавниче товариство «Книгоспілка». Нью – Йорк. 1954. с. 1.