Що таке етнос? Як визначити етнічну приналежність людини, якої уже давно немає? Що має слугувати головним критерієм такого визначення? За що потрібно «вчепитися», щоб прослідкувати історію народу? Подібного роду запитання ставить собі кожен дослідник минулого і особливо той, що прагне розповісти про минуле якоїсь конкретної етнічної спільноти. Адже, закономірно, що перш, ніж приступити до будь-якого дослідження потрібно якимось чином виділити його об’єкт.
Як відомо, термін «етнос» перекладається з грецької, як народ.
Народ, або етнос, – це історично сформована людська спільнота, яка відрізняється від сусідів окремою власною територією, культурою, мовою, психічним складом (ментальністю) та самосвідомістю.
Леонід Залізняк.
З цим визначенням важко не погодитися, але все ж таки дещо мусимо уточнити. По-перше, з усіх вище перерахованих параметрів етносу матеріальний вимір мають лише два: людська спільнота і територія. А, по-друге, наведене визначення є коректним по відношенню до певного конкретного місця на шкалі часу. Як тільки ми починаємо «витягувати» його уздовж цієї шкали, то відразу помічаємо, що обидва матеріальні параметри є, так би мовити, величиною змінною. Для прикладу поняття «український народ» в його фізичному вимірі є реальним лише по відношенню до нашого часу, натомість «українського народу» XVII чи будь-якого іншого століття на разі не існує. Те саме і з територією: хоч її зміна відбувається значно рідше, але з історичної перспективи – це теж надзвичайно динамічний процес. Іншими словами, в процесі життя народу в його тривалому історичному вимірі змінюється і якісний набір його етнічних характеристик, проте у випадку з нематеріальною складовою ця зміна відбувається шляхом еволюції і є помітною лише з історичної перспективи. Етнос, як культурний організм, теоретично може швидко змінити територію проживання чи конкретно взяту людину, але не може раптово поміняти мову чи традиції. Якщо ж окремі його представники це зроблять, то вони «вирвуться» з загального потоку розвитку, стануть, так би мовити «чужим елементом». На жаль, людська психологія побудована так, що змушує нас концентрувати увагу головно на речах видимого світу. Проте з точки зору проблематики дослідження історії етносу, через його прив’язку до «матеріальних параметрів», ми не просто обмежуємо простір власного дослідження, а й стаємо на шлях, який ніколи не приведе до цілі.
З іншої сторони, очевидно, що матеріальні речі (в тому числі і модні сьогодні дослідження людського генотипу), які не містять в собі слідів ментальної діяльності людини ніколи не зможуть ідентифікувати її етнічної приналежності. Для прикладу, якщо одна людина іншого кольору шкіри чи фізичного типу «влилася» в чуже їй раніше ментальне середовище, перейняла мову, культуру, передала це все у спадок нащадкам, то вона «увійшла в потік», відповідно її історія стає частинкою історії цього народу. Якщо ж інша людина та, що із «своїх» зрадила мову, прийняла чужу культуру та ще й, у випадку збройного конфлікту, прийшла, щоб знищити колись рідний етнос, то, очевидно, що її історія є “вирваною” із народного контексту і має трактуватися не інакше, як історією зради. Але, якщо станеться так, що могили цих двох людей опиняться поряд, то археолог через тисячу років, взявши до уваги їх фізичні характеристики чи генотип, швидше за все зробить прямо протилежні висновки. Звичайно, що величезний масив давніх поховань із залишками матеріальної культури одного типу швидше за все мав би належати одному народу, але, знову ж таки, визначити етнічну приналежність цього народу без аналізу (на будь-якому історичному етапі) характерних рис його свідомості, неможливо. А риси ці, як відомо, після смерті «біологічного носія» не «йдуть» разом із ним до могили, а продовжують власне життя уже в свідомості наступних поколінь.
Таким чином, враховуючи хронологічну складову (без якої неможлива історія), приходимо до висновку, що мірилом етносу на усій її протяжності є виключно «духовна» субстанція, яка «зашита» у людську свідомість і, на відміну від самої людини, потенційно може жити вічно (або ж принаймні стільки, скільки живе саме людство). Це та сама субстанція, яку Іван Лисяк-Рудницький називав «національним характером» – явищем культурним, а не біологічним. Отже, якщо етнос людини визначається виключно специфікою її свідомості, то етнічною групою є набір однотипних «кристалів пам’яті», зв’язаних в єдину ментальну сітку, що витягнулася в просторі і часі. Еволюціонуючи, ці «кристали», звичайно ж, можуть змінювати котрусь з набору ментальних характеристик (або й декілька відразу), але ніколи не втрачають власної унікальності. Саме ця «вічна ментальна сітка» і є тим, що ми сьогодні називаємо «етносом» або ж «народом» в його глибокому історичному вимірі. Але що ж забезпечує стійкість цього «духовного» зв’язку та може служити його головним маркером для історика на різних відрізках часового виміру (там, де уже немає ані живої людини, ані актуальної на сьогодні території)? І відповідь тут однозначна – це мова.
Ми рідко задумуємося, але саме мова людини є не лише єдиним надійним ідентифікатором кожного народу в його глибокому історичному вимірі, а й унікальним інструментом у «царстві духа». Серед усього безмежжя нашого світу цим даром наділена лише людина (нагадаю, що біблійні тексти появу народів прямо пов’язують з розподілом людства на мови). Мова прокладає ті надважливі місточки, які не лише поєднують «дорослі» кристали пам’яті в єдину колективну свідомість, а й забезпечують надійну переправу величезної маси «ментального вантажу» до наступних поколінь. Першим, що прокладає шлях до незайманої свідомості дитини є місточок мови. Як всі поживні речовини для біологічного тіла кожне НЕМОВЛЯ (зауважте, як влучно українська мова називає дитину) отримує через молоко матері, так і весь неймовірно багатий духовний досвід тисяч поколінь наповнює її «чисту» свідомість через мову. Таким чином, визначальним для етносу людини є фактор виховання, а не біологічного народження (щоправда в абсолютній більшості випадків ці фактори збігаються). Відповідно, не стільки важливо, якою мовою спілкуються дорослі люди (якщо вони розуміють один одного), скільки, якою мовою формується дитяча свідомість. Адже ця мова, як правило, уже все життя служитиме головним етнічним дороговказом, а в подальшому і джерелом “народної самосвідомості” для наступних поколінь. Саме тому мова є і завжди була параметром «за замовчуванням», який дозволяв визначити «етнічну нішу» кожної людини, а самій людині миттєво зорієнтуватися за параметром: свій-чужий.
З точки зору історії, як науки до усіх унікальних характеристик мови маємо додати ще й той, що вона прокладає місток між двома світами: матеріальним і ментальним. Завдяки цьому свідомість людини не лише переходить до наступних поколінь, а й має можливість залишати власні відбитки в німому царстві матеріального світу. Саме за цими відбитками, які здатні зберігати сліди ментальної діяльності людини (головним чином це письмо) ще дуже довго після фізичної смерті історик і може визначити її етнічну приналежність.
Інша справа, що практично аж до ХІХ ст. етнос не виступав предметом політичних амбіцій. Звісно, що та чи інша держава середньовіччя могла виникнути, як результат діяльності (в першу чергу військової) моноетнічної групи, але сама приналежність до етносу не була причиною цього виникнення. Як вірно зазначав М. Костомаров: «Держава була більш припадковим наслідком завоювань, аніж необхідним вислідом географічних та етнографічних особливостей народного життя». Якщо ж говорити про античний час «демократичних громад», то жодна з них просто фізично не могла об’єднати весь етнос в межах одного політичного утворення по тій простій причині, що кордони такої «держави» мали бути «узгоджені» з гучністю вічевого дзвону. Відповідно, ні «слов’янські» роди-племена, ні грецькі міста-поліси не мали опції створення великої держави із збереженням життєво важливого для них інституту народовладдя. А оскільки етнос прямо не був зв’язаний з державними амбіціями, то й цілеспрямовано боротися з мовою, як енергетичним джерелом цього етносу не було жодного сенсу. Іншими словами, в умовах «царства сили», коли влада правителя залежала виключно від кількості його війська, мова безправного народу не мала жодного значення. Тривалість «життя» такої мови в її хронологічному вимірі визначалася головно розмірами вище згаданої “ментальної сітки”, тобто кількістю її біологічних носіїв. А «народ», як культурна окремішність за відсутності політичної складової належав здебільшого до явища вегетативного (як свого часу підкреслював І. Лисяк-Рудницький) та розвивався швидше за мудрими законами природи, аніж жорстокими людини.
Проте уже наприкінці XVIII ст., ситуація кардинально змінюється: в європейському духовному просторі народжується «ідея нації». Тобто ідея, яка абстрагуючись від релігії чи кількості сили правителя, наріжним каменем державного будівництва ставить етнічну спільноту. В аристократичних колах активно пропагується право кожного народу на власну державу. В той же час завдяки розвитку інституту представницької демократії та швидкості поширення інформації з’являються і механізми, які дозволяють «обвести» кордоном демократичної держави уже весь етнос незалежно від розміру зайнятої ним території. І раптом виявляється, що по обидва боки Дніпра на величезних просторах живе народ-носій унікального ментального світу з власною давньою мовою, багатою культурою, тисячолітніми звичаями і традиціями. Народ, який сам себе іменує «вкраїнцями» чи «українцями» і який в силу історичних обставин на дистанції європейського «національного марафону» опинився в найгіршій стартовій позиції (чому так сталося, це окрема тема). Тим не менш, для усіх тодішніх еліт стало абсолютно очевидним, що в поєднанні з «ідеєю нації» питання одержавлення цього народу, питання трансформації етносу в самодостатній політичний організм є лише питанням часу.
Закономірно, що нова ідея неминуче мала вступити у конфлікт з духовним спадком середньовіччя та його головним поняттям держави, як «права сили» (так званого «римського типу»). В цій ситуації саме мова, як життєво важливий компонент етносу першою і приймає «удар з минулого». Хоч, якщо задуматися, то насправді зовсім не мова, що називається, зробила заявку на власний уламок «старого світу», а факт існування окремого народу. Проте відчайдушна боротьба з мовою стала незаперечним доказом того, що мова і народ – одне.
Таким чином, XIX ст. стало справжнім рубіконом Української історії: попереду державні кордони (спочатку уявні, а потім реальні), що (не без похибки, звичайно) охопили межі однойменного етносу, позаду – тисячолітній ментальний «стовп» Українського Світу на чолі з мовою, який зумів вистояти в непростих умовах («Ще не вмерла Україна» це саме про це) і стати міцним фундаментом для побудови модерної національної держави. Історія цього «духу», цього «живого» українського світу (максимально абстрагована від матеріальних речей), що за посередництвом мови залишив свої відбитки в пам’ятках минулого і буде Справжньою Історією України.
СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
– істина переможе –