В суспільстві не рідко побутує думка про те, що «культурна» праця історика не має важливого значення. Але давайте задумаємося: чи так це насправді? І чи можна легковажити минулим в сучасному світі? Особливо, в ситуації, коли на наших очах «неважлива історія» продукує маніакальне бажання вбивати і нищити, коли дороговказом в майбутнє виступає не прогрес чи розвиток людства, а химера з минулого. В даному випадку однозначно можна твердити лише одне: в ситуації, коли полем битви є духовний фронт, істина – це ідеальний союзник і ядерна зброя процесу.
Діяльність історика в царстві ментального світу чимось нагадує роботу лікаря в світі матеріальному. З тією лише різницею, що, якщо для першого доступний лише теперішній момент часу, то для другого відкривається уся його повнота. Відповідно, якщо помилка лікаря стає фатальною в долі людини, то помилка історика є такою уже для людства. І це не жарти. У випадку з істориком, щоправда, важче прослідкувати отой причинно-наслідковий зв’язок, адже між помилкою і її наслідком проходять сотні років, змінюється не одне покоління. Проте наслідок помилки в «царстві духу», на жаль, набагато кривавіший і болючіший, а рани значно глибші. Якщо лікар працює із матеріальною сферою, то історик взаємодіє з надзвичайно тонкою матерією людської свідомості. Подібно до лікаря, дослідник «проникає» в минуле і «стерильність» тут є не менш важливою складовою процесу. Як маленький хибний рух лікаря може занести інфекцію в тіло людини, так і невірний рух історика здатний породити «ментальний вірус» в будь-якому місці хронологічної шкали. Той вірус, який поступово адаптується до чужої йому реальності і руйнує складну конструкцію правди.
Одним з таких «вірусів», який через необережність занесли в минуле, важко інфікувавши його, є «слов’янське ім’я». Спробую пояснити дану ситуацію максимально доступно, адже проблема ця належить до тих, що за посередництвом минулого, спотворила майбутнє багатьох народів і чи не найважче вдарила по українському.
В І пол. І тис. н. е. величезну частину європейського континенту заселяли давні культурно-споріднені племена, власної загальної назви яких ми й досі не знаємо (швидше за все такої просто не існувало). Документальні джерела того часу, залишені іншими народами для їх позначення використовують здебільшого термін «Венети» чи «Венеди». Хоча мусимо розуміти, що в силу відсутності глобальної «стандартизації» довгий час кожен сусід міг мати для них власну назву, а письмова традиція «вихопила» і донесла до нас лише ті, які вживали «грамотні» народи. Не менш очевидним є й той факт, що давні історики користувалися термінологією, «народженою» їх власним, а не чужим суспільством (особливості цього народження – це вже інша справа). Як іменували себе самі венети і чи знали вони про це ім’я взагалі нам, на жаль, невідомо, адже за пів тисячоліття (!) своєї історії венети (на разі так їх назвемо) не залишили жодного письмового наративу.
Проте, уже ближче до середини І тис. н. е. в грецькому лексиконі з’являється нове слово на позначення невільника – «σκλάβος». Закономірно, що цим словом греки починають іменувати сусідні придунайські території венетів, які для них на той час були головним джерелом постачання цих самих невільників. Саме таким чином і саме у Візантії, в чужому для наших предків культурному середовищі і народжуються «склавини-слов’яни». Зрозуміло, що в той доленосний для майбутньої історії момент «великий народ венетів» про своє майбутнє загальне ім’я ще нічого не знав.
Ось як ситуацію станом на сер. І тис. н. е. описує очевидець тих подій готський історик Йордан:
«Починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторах розташовувалося багатолюдне плем’я венетів… Ці венети походять від одного кореня і сьогодні відомі (відомі, звичайно ж, для самого історика – К. М.) під трьома іменами: венетів, антів і склавинів».
Як бачимо у VI ст. «склавини» – це лише придунайська частина «великого народу венетів». Такою ж частиною венетів в розумінні готського історика виступають і анти. Так, описуючи боротьбу короля Германаріха з антами історик вказує, що останній «спрямував військо проти венетів». До речі, саме географічним чинником і зумовлена відмінність між антами і слов’янами сер. І тис. н. е., яку й до сьогодні не можуть «вловити» історики. Різниця між цими племенами для імперії Ромеїв полягала лише в тому, що анти знаходилися далі від її кордонів, а тому на початковому етапі життя «слов’янського імені» з рабством не асоціювалися. Проте з плином часу греки «накриють» слов’янським іменем (саме тому і зникли анти) усі культурно-споріднені племена півночі: від Чорного і до Балтійського моря, від Ельби і до Дону. А, вписавши його до численних наративів забезпечать «вічне життя» та майбутню «повзучу» адаптацію в ментальному середовищі самих венетів.
Згодом за посередництвом торгівлі (а торгівля невільниками, як відомо, в той час була найпоширенішою та найприбутковішою справою) слов’янське ім’я шириться усією тодішньою ойкуменою та корегує словники абсолютної більшості народів континенту. Вслід за греками імена своїм рабам за «візантійський шаблоном» міняють римляни, германці та араби. А, починаючи уже з VIII ст., в міжнародну торгівлю невільниками (прийнявши її «стандарти») активно вступають і скандинавські племена. «Волга і Дон швидко перетворилися на важливі шляхи работоргівлі, відомі в арабських джерелах, як Нахр-ас-Сакаліба, що означало «головний шлях рабів» – зазначає О. Пріцак. Нагадаю, що відомий з тексту «повісті минулих літ» шлях «Із варяг у греки» по Дніпру був відкритий північними племенами лише в другій половині IX ст. До цього торгівлю із багатими містами Сходу скандинави провадили Волгою, шлях до якої пролягав через територію кривичів. Таким чином, землі венетів навколо озера Ільмень по сусідству з вікінгами для останніх стали і довгий час були «словенськими» (лише вони, бо з іншими територіями венетів варяги увійдуть в контакт пізніше) з тієї ж причини, з котрої пів тисячоліття тому «склавами» для імперії ромеїв стали придунайські венети. Саме цю, освячену давністю скандинавської традиції «словенську» назву для навколоільменських венетів на початку XII ст. і зафіксує в своєму літописі служитель «грецької церкви» при дворі варязької династії у Києві, проголосивши її (назву) «власним ім’ям» (звичайно ж, з його точки зору, бо «тренд» питати щось в народу прийде лише у ХІХ ст. разом з ідеєю національної держави).
Енциклопедичний словник, виданий ще далекого 1900 р. абсолютно правильно пояснює, що назву «Слов’янин» не можна виводити ні від «слави», ні від «слова» в значенні тих, що говорять зрозумілою мовою. Ця назва була створена початково чужинцями, передусім давніми римлянами, що отримували своїх рабів з територій, заселених племенами, що не мали одного спільного імені. Від римлян ця загальна назва західних слов’ян перейшла й до інших народів, від римлян же запозичили свою назву і самі слов’яни… Між самими «слов’янами» називалися цим іменем спочатку лише ті, які знаходилися безпосередньо на межі з ромеями… Як назва загальна для всього племені ім’я це поширилося між іншими слов’янами шляхом літератури та ерудиції. Воно у них книжного походження».
Ще раз. Венети, хоч і стали прямими предками слов’ян, але самі слов’янами ніколи не були! Епоха венетів (приблизно від початку нової ери і до V ст.) цього імені не знала взагалі. В історичну реальність на землі Східної Європи «слов’янське ім’я» прийде лише наприкінці І тис. н. е. разом з грецькими письменами та грецькою релігією і, вкоренившись, крок за кроком почне давати перші сходи в свідомості тутешнього народу. Проте проблема тут не стільки в самій адаптації нашими предками чужої традиції (бо що було уже не зміниш), скільки в фанатичному прагненні сучасних істориків за посередництвом не існуючого слов’янського імені, прокласти шлях в минуле не існуючому народу, залишивши далеко в стороні реальність, зайняту «великим народом венедів» та їх предками.
Подивіться уважно, як через неакуратні дії істориків «слов’янський вірус» заходить в минуле, ламаючи його конструкцію:
Оригінал:
«Починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторах розташовувалося багатолюдне плем’я венетів. Хоч їхня назва тепер міняється… все ж переважно вони називаються склавинами і антами…».
Не важко помітити, що «Склавини» тут чітко фігурують, як частина венетів, яка лише недавно з’явилася в «грецькій свідомості» з прив’язкою до середнього Дунаю.
Сучасна інтерпретація:
Леонід Залізняк: «Про неоднорідність слов’янства (!!! – К. М.) ще до розселення свідчать і візантійські хроніки (Насправді ці хроніки, навпаки, звертають увагу на культурну однорідність. Різниця між цими племенами для «чужого ока» зводилася виключно до географічного чинника – К. М.), які розрізняли серед слов’ян антів, склавинів та венедів».
Як бачимо, через один невірний розчерк пера історична реальність миттєво міняє свою форму: ще до появи слов’янського імені незрозуміло звідки з’являється масив «слов’янства» і уже венети стають його складовою частиною! «Потрапивши» в минуле, історик робить неприпустиму помилку: заносить туди елемент, який стане реальністю значно пізніше – через більш, ніж пів тисячолітній проміжок часу. Таким чином, замість того, щоб до сер І тис. н. е. (якщо рухатися в зворотному напрямку з ХХІ ст.) звести слов’янське ім’я нанівець, дослідник, забувши про стерильність процесу, запускає руйнівні щупальця цього імені далеко в минуле.
Ось ще приклад з праці Наталі Яковенко:
«Тоді ж (в епоху Йордана – К. М.), як уже згадувалося вперше фіксуються три слов’янські «народи»: венети – на північ від верхів’їв р. Вісли, склавіни – у межиріччі Дністра та Дунаю до верхів’їв Вісли, анти – на північ від Чорного моря…».
Напевно, що зобразити наперекір реальності венетів частиною слов’янства, в епоху, коли самі слов’яни були частиною венетів авторку спонукало підсвідоме ототожнення слов’янського імені і самоназви народу венетів. Але ж, очевидно, що це було не так, хоча б з тієї причини, що не могло ім’я найчисельнішого народу Європи (якщо б таке було) тисячі років залишатися таємницею для усіх без винятку сусідів. Не менш абсурдною в цьому плані виглядає і теза чеського історика Павла Шафарика про те, що литовці «називали слов’ян венедами», адже, за відсутності слов’янського імені, венедами литовці називали венедів.
Наведені вище приклади спотворення історичної реальності, на жаль, не виняток, а аксіома вітчизняної історичної школи. Подібної помилки допустилися усі історики, починаючи ще з літописця Нестора! Але, якщо останньому такий підхід можна пробачити (ну, бо, по-перше, істориком в сучасному розумінні цього слова він не був, а, по-друге, усіма можливими методами натякав на той факт, що сучасні йому слов’яни раніше – то Іллірійці, то Норики), то іншим – ні! Володіючи постфактум величезним масивом інформації, вони не змогли «життя слов’янського імені» правильно розподілити по часовій шкалі відповідно до реальності (мінімізувати до V cт. н. е., а далі взагалі прибрати з історичних наративів). Здавалося б, безневинна помилка, яка, однак, повністю спотворила наше уявлення про минуле.
В історичній реальності до сер. І тис. н. е. не було ні праслов’ян, ні протосло’вян, ні якихось інших слов’ян. Подібно до того, як, скажімо, до ХХ ст. не було ні радянського, ні проторадянського народу. Чи можливо собі уявити, щоб «професійний історик» третього тисячоліття, взявши до уваги тезу якогось далекого від місцевої реальності жителя Австралії про «радянський народ», почав писати історію проторадянського племені: шукати йому походження, прабатьківщину і т. д. Для того, щоб десь помістити мільйони «проторадянців» у XVIII ст. окремо від народів російської імперії і Речі Посполитої такому історику довелося б знайти чимале порожнє місце на планеті. Неодмінно б довелося повторити тезу М. Грушевського про багатомільйонний «тихий і мирний народ», який, переселяючись, не зачепив жодного разу, жодного сусіда, постійно займаючи лише залишені іншими народами місця (реальність направду не може взаємодіяти з міфом). Повторити слова чеського історика Л. Нідерле, що «Радянці появляються на історичній арені несподівано, як великий і уже сформований народ». Зрештою, підсумувати це все словами В. Кобичева: «З роками вченими різних країн і спеціальностей – істориками, археологами, лінгвістами, антропологами, етнографами була зібрана величезна кількість матеріалів, було висунуто безліч різних гіпотез, але тим не менш в цілому проблема і сьогодні залишається майже такою далекою від свого вирішення, як і дев’ять століть тому».
Припустившись за своєю суттю дитячої помилки, тисячі дослідників сотні років цілком серйозно працювали і працюють аби показати історію народу, якого в історичній реальності ніколи не було…
СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
– істина переможе –