В контексті так званої «трипільської» версії українського етногенезу автор «Стародавньої історії України» Леонід Залізняк наводить думку її ідеологів про те, що ця фантастична версія «згуртує українців, як свого часу популяризований Голлівудом ковбойський історичний міф консолідував американську націю». Однак в даному випадку слід пам’ятати, що Американська нація прийняла міф, бо не мала історії, але міф ніколи не консолідує націю, глибинна свідомість якої знає правду. Така нація в силу своєї природи просто не прийме фальшивки. І той факт, що жодна із запропонованих на сьогодні версій походження українського народу не знайшла широкої підтримки загалу є зайвим тому підтвердженням.
Вітчизняна історична школа так і не спромоглася дати суспільству консолідовану та зрозумілу версію походження українського народу. Дуже часто висунуті одним автором історичні гіпотези виявлялися не просто не узгодженими одна з одною чи з іншим автором, а й такими, що суперечать елементарним «законам логіки». Коли пан Леонід Залізняк звинувачує (цілком справедливо, до речі) прихильників трипільської версії етногенезу в «дискредитації нашої науки» і «перетворені країни на посміховисько», то виникає цілком справедливе запитання і до нього: а хіба той факт, що «на двадцятому році незалежності українська наука ще не утвердила в суспільній свідомості українців загальновизнаної концепції походження українського народу» не є такою ж дискредитацією і болючим ударом по престижу країни? Якось уже не зовсім актуально на 35 році незалежності і 13 році війни звинувачувати в цьому впливи радянської чи імперської ідеологій. З іншої сторони, мушу погодитися з твердженням автора, що «рано чи пізно історична неправда стане очевидною». Але очевидним також є й те, що чим довшим є шлях народу в темряві, тим болючіші наслідки такого шляху і тим більша вина «сліпих поводирів».
Леонід Залізняк зокрема зазначає, що «Специфічну етнокультуру кожного народу визначає комплекс, ансамбль різноманітних ознак, а не окремі його елементи». До цих ознак історик відносить самосвідомість, власну історію, окрему етнічну територію (батьківщину), своєрідну мову, культуру, характер. І додає, що етнос формується, коли формується кістяк його етнічного комплексу, а не окремі елементи. Проте, який саме мінімум має входити до цього «кістяка», щоб його можна було виділити в окремий етнос Л. Залізняк не уточнює.
Не зовсім зрозумілими в цьому контексті виступають причини, чому автор людність на території України у VI – X ст. не вважає «сформованими українцями», адже вони мали усі вище перераховані ознаки. Якщо причиною такої «недоформованості» є відсутність держави «римського типу», то для існування етносу це не обов’язково (україногенез «племінної фази» це теж україногенез). Якщо тому, що не було спільного українського імені, то його ми не бачимо і в наступний «державний» період. Якщо тому, що «племена» не мали спільної мови, то це не більше, ніж здогадка автора, яка, до того ж, суперечить прямим свідченням джерел. Зауважте, київський літописець, розповідаючи про окремі «звичаї і закони»», нічого не згадує про мову, а візантійський історик П. Кесарійський, навпаки, звертає увагу, що «все здавна однаково в обох цих варварських племенах – як у житті, так і у віруваннях… є в обох племен (анти і склавини – К. М.) і спільна мова». Максимально, що можемо допустити в даному випадку – це поділ мови на діалекти. Але поділ етносу на діалектні або етнографічні групи, за думкою того ж Л. Залізняка, навпаки, є «сутнісною ознакою окремішності народу».
А тепер давайте задумаємося: якщо певна людська спільнота на якомусь етапі історичного розвитку є носієм унікальної мови, то чи можемо ми трактувати її, як окремий сформований етнос. Очевидно, що так, адже це означає, що попередньо така група людей пройшла певний шлях власного еволюційного розвитку. Відповідно, на цьому шляху мав місце і процес формування специфічної самосвідомості, історії, культури, народного характеру та ін. і все це, звичайно ж, відбувалося на певній території. Таким чином, робимо висновок, що центральним стержнем, хребтом етнічного розвитку будь-якої людської спільноти є її мова. «У всій античній історії Європи мова є знаком, посвідченням того, що ми називаємо національністю і крім мови неможливе встановлення критеріїв справжньої ідентифікації» – писав французький дослідник К.-Ж. Гуйонварх. Таким чином, уже сам факт наявності окремої мови є свідченням фіналізації процесу виокремлення групи людей в самостійну етнічну спільноту.
До речі, кожна мова, як і етнос має власний життєвий цикл, протягом якого під впливом різних факторів зазнає певних, непомітних з точки зору людського життя, змін. У зв’язку з цим, вважаю неприпустимим використання терміну «праукраїнська» по відношенню до будь-якого етапу безперервного циклу розвитку української мови. І навіть, якщо ця мова за тривалий проміжок часу зазнала суттєвих змін все одно маємо говорити про окремі етапи розвитку української мови, адже термін «праукраїнська» створює ілюзію розриву життєвого циклу мови, а з нею і етносу, якого насправді не було. Можу зробити припущення, що автору цей розрив виявився потрібним, аби на етапі «праукраїнської» мови відмовити в «праві на життя» українському етносу.
Тим не менш, з самого тексту Л. Залізняка недвозначно випливає, що станом на сер. І тис. н. е. українська мова уже повноцінно існувала (автор наводить цілий ряд питомо українських слів в лексиконі сербської та лужицької мов, твердячи, що ці народи розійшлися з «праукраїнським» ще півтори тисячі років тому і відтоді жодного разу не зустрічалися). І тут навіть не стільки важливо розмовляли цією мовою усі мешканці території сучасної України чи якась їх частина, скільки сам факт її життя. Адже, якщо станом на сер І тис. н. е. українська мова існувала (а в цьому сьогодні немає жодних сумнівів), то цей період уже ні в якому разі не можна розглядати, як «початковий етап становлення українського народу». Якщо ж сучасна наука не здатна зазирнути далі в глибину віків, то про це треба чесно сказати, назвавши цей історичний етап «початковим» з точки зору можливостей історії, як науки, а не життя самого етносу.
Жодним чином не можна погодитися з думкою пана Леоніда, що «неповторний український етнокультурний комплекс» склався в ранньому середньовіччі і став результатом злиття елементів культури «стародавніх народів, що мешкали на території України», бо таким чином ми прибираємо з процесу «україногенезу» глибоке українське коріння. Тим більше, вважаю неправильним прив’язувати український народ в його історичному вимірі до кордонів сучасної держави. Так, безумовно, скіфи, сармати, готи, гуни та ін. в якійсь мірі впливали на український етногенез, але вони не були його творцями. Ми не можемо уявляти україногенез по типу мичкуватої кореневої системи, що проростає з ґрунту середньовіччя, бо, взявши до уваги наведені самим автором ознаки життя етносу, маємо констатувати наявність глибокого «стержневого» українського кореня ще в античну епоху. Видно, що розуміє це і Леонід Залізняк, трактуючи слов’яногенез VI ст. н. е. (наперекір всім усталеним нормам і власним висновкам), як відгалуження від «праукраїнського етнічного дерева». Але ж якщо слов’яногенез розпочався в сер. І тис. н. е., то корінь українського етнічного дерева, безумовно, має бути значно глибшим. В даному контексті хотілося б звернути увагу на ще один надзвичайно важливий момент. Логічні висновки автора «Стародавньої історії України» вибудовують правдиву, і водночас таку незвичну для нас історичну конструкцію: слов’янство, як відгалуження від праукраїнського етнічного дерева! Врахувавши, при цьому, ще й думку історика, що «ранні слов’яни – це абстрактне, штучне й далеке від історичної реальності поняття», закономірно отримуємо українців, виділених з праукраїнського етнічного дерева. І коріння цього дерева губиться далеко в глибині тієї епохи, що її історики назвали «античністю».
Далі спостерігаємо певного роду підміну понять. Без достатнього рівня аргументації (а то й взагалі без неї) Леонід Залізняк синхронізовує етногенез українців із загальноєвропейськими історичними закономірностями раннього середньовіччя. Таким чином, що замість ознайомлення власне з україногенезом ми отримуємо не досить вдалу екстраполяцію на «добре вивчені закономірності етногенезу поляків, чехів, сербів, німців, англійців, французів». Зверніть увагу, як М. Грушевський локалізує прабатьківщину слов’янам без слов’ян, так і Л. Залізняк робить дивну спробу описати український етногенез без українського народу. Принцип простий: спочатку створюється умовний європейський шаблон для раннього середньовіччя, тоді приймається (незрозуміло чому) умова про те, що український етногенез = європейський шаблон, а далі йде опис шаблону, з простою заміною імені та без необхідності кропіткого дослідження власне української унікальності.
Але ж очевидно, що в нашому випадку це так не працює! Ураїногенез не можна сліпо вписувати в «Європейський стандарт» раннього середньовіччя уже хоча б тому, що на відміну від Франції, Іспанії чи Польщі, українського за іменем політичного конструкту ця історична епоха не знала, а об’єднані в ранньосередньовічну державу «українські племена» не знали руського імені аж до самого моменту появи однойменного державного утворення. І приклади пізньої зміни імені з волохами-румунами чи московитами-росіянами тут абсолютно не доречні, адже причини «довгої пам’яті» про романське чи руське ім’я нам відомі, а про українське – ні. Іншими словами, волохи обираючи собі державне ім’я «згадали» материнську імперію ромеїв, що їх колись породила, московити – русь. А що згадала Україна? Це ключове запитання, яке, на жаль, так і залишається без відповіді. І якщо вже й говорити про якусь станадартизацію ментального етнопроцесу, то маємо сказати, що як держава франків не могла сформувати індійця, як іспанське королівство не могло породити японця, так і руська держава була не здатна сформувати українця. Якщо ж у ХІХ ст. українське ім’я жило в глибинній пам’яті народу (а це факт!), то чому жоден історик не задався, здавалося б, абсолютно логічним запитанням: як і коли воно туди потрапило?
Створені «правом сили» держави середньовіччя дійсно були тими «плавильними котлами», які, впливаючи на свідомість народу, формували культурно гомогенне суспільство. Маємо розуміти, що державне ім’я тут було не простою формальністю, а одним з важливих елементів цього самого ментального «виробничого процесу» і його фіксація народною пам’яттю також підпорядковувалася універсальним законам етногенезу. Як зазначав свого часу Є. Наконечний «… спільне національне ім’я формує та організовує людей навіть більшою мірою, ніж спільна мова, спільне походження, територія…». Іншими словами, якщо народ в середині політичного конструкту умовних 200-300 років чує про своє відношення до держави Франків, Іспанців чи Полян, то він і стає відповідно французьким, іспанським чи польським. Таким чином, згадані автором етноси дійсно народилися в ранньому середньовіччі в результаті впливу на їх свідомість однойменних політичних утворень: французи стали спадкоємцями середньовічної держави франків, германці – її германської частини, поляки – полян, іспанці – Іспанії і т. д.
Якщо ж наша держава на той час мала «Руське ім’я» то відповідно за аналогією з «європейським шаблоном» мав місце не «Україногенез», а «руський» етногенез. Проте тут виникає інша проблема, яку автор старається оминути: коли у ХІХ ст. поети-романтики масово пішли в народ, то в його глибинній пам’яті було «записано» саме українське ім’я, від якого явно віяло сивою давниною. Це народне ім’я з підсвідомості українського писаря не раз «врізалося» в площину офіційної мови літописання ще далекого ХІІ ст., в першій половині XVII ст. французький картограф Гійом ле Вассер де Боплан писав, що зображена на його мапі провінція «в просторіччі зветься Україна». І лише у ХІХ ст. завдяки численним науковим експедиціям в народ цей «голос просторіччя» пролунав на повну, прорікши власне ім’я усьому світу.
Цікаво, що, перечитуючи занотовані у ХІХ ст. численні «народні мотиви» ми не просто не зустрічаємо там конфлікту в площині Русь-Україна, а й спостерігаємо певне ігнорування «руського імені». І це не зважаючи на півтисячолітній офіційний період життя Руської держави, а далі ще й різні новоросії з малоросіями. «Серед української суспільности ім’я се не приймалося» – пише М. Грушевський, маючи на увазі малоросію. І це дивно, адже фонетично малоросійське ім’я було значно «ріднішим» до «русі» аніж до «України», більше того, його пропагувала церква. А народ не прийняв! Чому? І навіть той аргумент, що «малоросія» позначає метрополію, а, відповідно, є головною, ніяк не вплинув на ситуацію. Більше того, «русь» дивним чином просто зникла «як роса на сонці» саме в той історичний момент, коли Шевченко і компанія «відібрали мікрофон» у церкви, шляхти, різного роду іноземних наставників і дали голос простому люду. Шальки ж терезів «Русь – Україна» зрівноважилися лише після того, як на противагу Кобзарю Михайло Грушевський поклав десять томів власної історичної праці (написаної уже на базі зібраного з території України офіційного документообігу).
Ім’я держави при потребі можна, звичайно, переписати в офіційному документі, але для того, щоб його «записати» чи «видалити» з народної пам’яті потрібні століття. У зв’язку з цим вважаю неприпустимим навіть розмови про «Україну», як вимушену альтернативу «Русі» по тій простій причині, що українське ім’я не було «кабінетного» характеру, його дійсно свого часу «витягнули» з глибинної пам’яті народу (і цей подвиг Шевченка і ко., я впевнений, ще отримає належне визнання нащадків). З тієї самої пам’яті, що категорично відкинула малоруське ім’я. Ярослав Дашкевич дуже влучно називає появу українського імені «тривалим, некерованим стихійним процесом, який визрів у надрах народу». Але якщо було дозрівання та жнива, то обов’язково мали бути висівання і ранній догляд, бо без цього жнива неможливі! Однак, про цей ключовий для розуміння етногенезу «тепличний період» життя українського імені ми нічого не знаємо. Як і коли це відбувалося? На разі це запитання в нікуди.
Україна у ХІХ ст. з’явилася не тому, що вона з’явилася в принципі, а тому, що вперше в історії народу дали можливість промовити власне ім’я. Для нас же в даному випадку ключовим є сам факт «життя» Українського імені в народній пам’яті, бо це недвозначно свідчить, що десь в історичній реальності протікав саме процес «україногенезу», окремо від етногенезу «руського». І якби парадоксально сьогодні це не звучало, але у вітчизняній історії мав місце доволі тривалий «український етап розвитку українців». А, оскільки в рамках епохи середньовіччя ми такого процесу не бачимо, то мусимо зробити висновок, що останній розпочав свій довгий життєвий цикл далеко за межами, як хронологічних, так і стандартних рамок складної епохи «темних віків». І головним завданням вітчизняної історичної науки має бути не сліпе копіювання сусідів, а пошуки власної саме української національної ідентичності.
Не до кінця зрозуміла також локалізація автором прабатьківщини «слов’ян» та українського народу між Карпатами та Дніпром. Адже навіть «неозброєним оком» помітно, що людського потенціалу, щоб практично миттєво заселити величезні простори старого континенту від Балкан і до Балтики в сер. І тис. н. е. на території Правобережної України не було. «Невже ж ми думаємо, що слов’яни… раптом за три століття (500-800) розмножилися, між тим, як… німці в цей час не розмножувалися…» – цілком логічно запитує чеський славіст П. Шафарик. До того ж, заселивши величезні терени Європи та Балкан, демографічні показники на теренах сучасної України теж збільшилися. Дивина та й годі!
Цікаво, що виділяючи три культурно-історичні провінції України (балтійську, євразійсько-степову та балкано-дунайську), Л. Залізняк доволі докладно розповідає про впливи на них різних культурно-історичних центрів Євразії. Але, якщо джерелом «людського ресурсу» для більшої частини Європи були терени України, то, в першу чергу, маємо говорити про культурні впливи, що йшли з нашої території, а не заходили сюди з зовні. Однак про подібного роду впливи на «культурне лице Європи» історик практично не згадує. Є багато і інших «чому»? Як, наприклад, якщо наші предки заселяли терени Правобережної України з найдавніших часів, то чому «тяглість етнокультурного процесу» маємо починати лише з раннього Середньовіччя? Якщо перша половина І тис. н. е. була добою Великого переселення народів, то чому лише наші предки мали сидіти на місці, коли усі переселялися і почати переселятися, коли усі осіли? Якщо, починаючи з раннього Середньовіччя середнє Подунав’я було місцем скупчення войовничих тюркських народів, то що змусило наших предків залишити порівняно безпечну лісостепову зону України і йти туди, де тебе «примучують». Невже не логічніше припустити рух в зворотному напрямку?
А, можливо, все ж таки правий київський монах-літописець, який ще у ХІІ ст. недвозначно вказував на Дунайську батьківщину наших предків. Він, на відміну від сучасних істориків, говорив це чітко і впевнено, до того ж, мав суттєву перевагу: дистанцію до правди коротшу на 900 років. Маємо розуміти, що той факт що топонімія та гідронімія Балкан, Подунав’я, Центральної і Східної Європи має прямі паралелі з територією сучасної України свідчить виключно про їх культурний зв’язок, але жодним чином не показує напрямок розселення, як про це пише Л. Залізняк. А ось переповнена «Дунаєм» народна пам’ять українців і відсутність в пам’яті західних та південних «слов’ян» Дніпра чи Дністра є правдивим голосом самого народу, який прямо говорить про напрямок переселення.
І якщо раптом виявиться (а воно неодмінно виявиться), що київський монах був правий, то уся сучасна історія України-території з її найдавнішими поселеннями «льодовикового періоду», як національний проект просто втрачає сенс, бо десь біля середини І тис. н. е. історії України-народу і України-території розходяться. Проте, в даному випадку хороша новина для автора «Стародавньої історії України» полягатиме в тому, що його версія про початок україногенезу на українській території з середини І тис. н. е., виявиться правдою. Однак, правдою не тому, що «україногенез» розпочався в принципі, а тому, що він поєднався із звичною для нас сьогодні територією та новими сусідами.
І на кінець приведу ще одну цитату з праці Л. Залізняка, з якою просто неможливо не погодитися: «Без вирішення проблеми походження українців наша національна історія не має початку, тобто лишається незавершеною, що є серйозною перепоною на шляху формування національної свідомості українців, а, отже, і повноцінної модерної нації». Від себе додам, що без усвідомлення народження і дитячих років, ми ніколи не зрозуміємо хто ми, а без правдивої історії народу національна держава – це держава-перекотиполе, складна конструкція… без коріння.
СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
– істина переможе –