Древній Збараж має по-справжньому унікальне географічне розташування, яке закономірно стало визначальним у багатьох карколомних віражах його історичної долі. Місто розташоване на самому стику трьох величезних історико-географічних регіонів нашої України – Волині, Галичини та Поділля. Не дивно, що за свою «офіційну»[1] багатостолітню (а реально більш, ніж тисячолітню) історію в різні епохи Збараж був складовою частиною кожного з цих регіонів.
Варто зазначити, що кордон між Волинню з однієї сторони та Галичиною і Поділлям з іншої історично проходив по лінії захід-схід, якою в нашому краї виступав вододіл басейнів річок Гнізни та Горині, а Галичини і Поділля – по лінії північ-південь, яка, як правило, тягнулася вздовж русла однієї з річок – лівих допливів Дністра. В самому центрі цієї «нехитрої географії» і знаходився давній Збараж.
Проте в силу різних, як об’єктивних так і суб’єктивних причин сьогодні навіть серед фахівців немає чіткого розуміння, коли до якого історичного регіону належав Збараж. Серед об’єктивних причин, напевно, все ж таки варто назвати банальну відсутність достатньої кількості письмових джерел (особливо це стосується раннього періоду історії) аби скласти поодинокі пазли в цілісне зображення. Суб’єктивні фактори, як на мене, в першу чергу пов’язанні з недостатнім розумінням історичних реалій того далекого часу в їх комплексному взаємозв’язку, що нерідко призводить до не зовсім коректного трактування і тих небагатьох доступних нам історичних джерел.
Цікаво, що озвучена вище проблема сьогодні не залишає байдужими і звичайних мешканців міста та його околиць, які не завжди можуть твердо визначитися, хто ж вони – галичани, подоляни чи волиняни? Зрозуміло, що виходячи з реалій минулого до міста можна «приміряти» будь-який з цих трьох історико-географічних регіонів (що нерідко на практиці викликає гарячі дискусії). Разом з тим, рано чи пізно, все ж доведеться, що називається, розставити усі крапки над «і» та чітко показати коли до якого історичного регіону належав Збараж і проаналізувати причини, що змушували місто змінювати свою історичну «прописку».
Забігаючи дещо наперед зазначу, що перебування Збаража в складі Поділля та Волині траплялося в історії лише один раз, тобто проходить суцільним хронологічним масивом в той час, як «Галицька прописка» мала місце декілька разів. Таким чином напрошується висновок, що саме Галичина була, що називається «рідною гаванню» або природним місцем перебуванням Збаража. Виглядає так, що кожен раз при першій ліпшій можливості місто повертало собі «рідний» галицький статус. Історик В. Собчук оперує таким поняттям, як «ядро Волині» під яким розуміє землі, «в яких Волинь складалася, як історичний край»[2]. З півдня за твердженням В. Собчука це «ядро» було обмежене лінією вододілу між басейнами Прип’яті та Дністра (що проходить із заходу на схід в районі сучасного с. Заруддя). Виходячи з цього, волинський період історії Збаража та його околиць цілком прийнятно охарактеризувати, як «галицькі землі у складі Волині».
В даній публікації я спробую окреслити хронологічні рамки та показати причини, які призвели до переходу Збаража під «Волинський протекторат», який з обох сторін уявної «шкали часу» обмежений періодами галицькими.
Ще раз повертаючись, до суб’єктивних причин нерозуміння минулого Збаража не можу не акцентувати уваги на доленосному фальшуванні генеалогічної легенди князями Збаразькими. Як відомо в середині XVI ст. тодішні власники міста проголосили власну версію «родового дерева» в корінні якого зобразили Великого Литовського князя Ольгерда. Зрозуміло, що фальшивий родовід не можна було вдало відобразити у історичних хроніках того часу без паралельного викривлення історії родового Збаража, яка закономірно з однієї сторони тісно переплелася з історією роду, а з іншої йшла в розріз з надуманими генеалогічними забаганками власників. Іншими словами, історію родового гнізда обов’язково потрібно було «синхронізувати» з придуманою генеалогією. Як наслідок, синхронізація з фальшивкою створила глибокий розрив з реальністю. Зрозуміло, що стан історичної науки середини XVI ст. дозволяв досить легко знехтувати реальністю майже двохсотлітньої давнини (по відношенню до XVI ст.) в угоду власній вигоді, однак зовсім по – іншому ці події виглядають з висоти ХХІ ст. Цікаво, що факт фальшування власної генеалогії князями Збаразькими сучасними істориками уже практично під сумнів не ставиться, а ось розуміння того, що навмисно створені «історичні джерела» не могли не позначитися на відображенні історії самого Збаража у наукових працях чи науково-популярних статтях і до сьогодні чомусь залишилося поза увагою.
Зважаючи на все вище сказане спробуємо з’ясувати, коли все ж таки Збараж доєднався до теренів отієї «Великої історичної Волині». Тут напевно варто зазначити ще один важливий момент, який також на даний час чомусь залишився поза увагою дослідників. За справедливим твердженням багатьох істориків саме Волинь в силу специфіки історичного розвитку стала справжнім «розсадником» княжих родів, чого, звичайно, не можна сказати про сусідні Галичину чи Поділля. У зв’язку з цим, потрібно констатувати той факт, що шанс на отримання власної княжої династії в першій половині XV ст. Збараж міг отримати не інакше, як через входження в політичну систему Волині зокрема та Литовської держави в цілому. Іншими словами, саме Волинь «подарувала» Збаражу його знаменитих сьогодні далеко за межами України титулованих власників. Виходячи з цього і волинський період історії Збаража потрібно розглядати в тісному взаємозв’язку з історією його знаменитих власників – нащадків таємничого князя Федька Несвізького. Нагадаю, що сьогодні одна група дослідників стверджує, що перший історично-зафіксований власник Збаража був сином литовського князя Дмитра Корибута, а інша наполягає на його руському походженні. В цьому контексті проблему входження Збаража до Волині також маємо розділити на дві версії та детально розглянути кожну з них.
Почнемо з позиції прихильників родинної генеалогічної традиції, яка твердить, що першим, хто отримав у власність Збараж став син великого литовського князя Ольгерда – Дмитро Корибут. Як зазначає польський хроніст Мацей Стрийковський (а за ним і інші) у 1395 р. великий литовський князь Вітовт відібрав у Дмитра Корибута його сіверські володіння, а взамін дав замки на Поділлі і Волині. А саме – Вінницю, Брацлав, Сокілець та Кременець. Дещо пізніше уже сам Дмитро збудував собі замки у Збаражі та Вишневці[3]. Оскільки М. Стрийковський нічого не знає про приєднання Збаража чи Вишнівця Корибутом до власних володінь, то логічним виглядає припущення, що Збараж на момент отримання Корибутом його нового уділу уже відносився до Кременецького повіту Волині. По іншому бути просто не могло, адже зрозуміло, що Вітовт не міг дати своєму васалу те, що йому не належало[4]. Якщо ж припустити, що станом на 1395 рік природна межа між Волинню і Галичиною (лінія вододілу басейнів Прип’яті та Дністра) уже з якихось причин була зміщена на південь (як мінімум за Збараж), то вникає закономірне запитання – коли ж це могло статися. Відразу зазначу, що жодного документального джерела, яке б дозволило дати відповідь на це запитання, чи хоча б просто згадало Збараж у XIV ст. ми не маємо. Більше того, весь ланцюжок історичних подій другої половини XIV ст. спонукає до думки, що станом на 1395 р. Збараж перебував в складі саме Галичини (а не Волині) і належав до Теребовлянської землі Королівства Польського. (Більш детально).
Як зазначає польський історик М. Кромер у 40-х роках XIV ст.[5] польський король Казимир захопив землі Галичини «аж до Кременця»[6]. Немає сумніву, що в той час до складу нових володінь короля потрапив і Збараж. Далі ми спостерігаємо тривалу польсько-литовську боротьбу за землі Галичини та Волині. Вже у 1352 р. документ, що засвідчив укладене між ворогуючими сторонами перемир’я фіксує особливий статус Кременця, як нейтральної (пограничної) території[7]. Згідно домовленостей Литва отримала Волинь, Польща – Галичину, а Кременець потрапив у володіння князя Юрія Наримунтовича, який мав його тримати «від князів литовських та від короля»[8]. Очевидно, що Збараж на той час і надалі перебував у складі галицької землі, що належала до володінь короля Польщі. Проте, навіть якщо теоретично припустити, що Збараж входив до кременецьких володінь Юрія Наримунтовича, то безпосередньо Литовському князівству він точно не належав. Наступне перемир’я 1366 р. теж закономірно не фіксує Збараж у складі Волині. Більше того, в даному документі уже і Кременець переходить до володінь короля[9]. Чи не єдиним моментом напередодні 1395 року, коли можна було б теоретично припустити перехід Збаража під протекторат литовського князівства є 1382 р., коли після смерті угорського короля Людовика (який на той час був і королем Польщі) волинському князю Любарту все ж таки вдалося повернути собі Кременець. Хоч, як на мене, очевидним є той факт, що Збараж жодного відношення до Кременецької волості на той час не мав.
Скажу навіть більше, перебування Збаража станом на 1395 р. в складі галицьких володінь королівства Польщі (а я сьогодні не сумніваюся, що саме так і було) є ще одним підтвердженням фальсифікації генеалогічної легенди династії Збаразьких, що виводила рід від Дмитра Корибута Ольгердовича. Очевидно, що автор цього фальсифікату без жодних вагань переніс реалії середини XVI ст., коли Збараж дійсно був складовою Кременецького повіту на кінець XIV ст., поклавши тим самим величезний «камінь спотикання» для своїх майбутніх колег по цеху. Проте, оскільки станом на 1395 рік Збараж не міг належати до володінь великого литовського князя Вітовта, то, відповідно, останній і не мав можливості комусь передавати майно, яким сам не володів!
Тепер поглянемо, що ж говорять про початки Волинської історії Збаража ті дослідники, які цілком закономірно відкидають правдивість родинної легенди походження Збаразьких. За їх твердженням перший відомий власник Збаража Федько Несвізький Корибутовичем не був, а належав до нащадків руських князів з династії Рюрика. Відповідно жодного надання міста литовському князю Дмитру Корибуту у 1395 р. також бути не могло. Це твердження уже виглядає більше подібним на правду та цілком узгоджується з галицьким статусом Збаража наприкінці XIV ст. Першим документом, що фіксує Збараж, як власність Федька Несвізького є його присяжна грамота на вірність польському королю, датована 1434 роком. Здавалося б, в даному випадку приблизно з цим же періодом можна узгодити нижню хронологічну межу «Волинської історії Збаража». Проте і тут не обійшлося без помилки. Слова присяжної грамоти про те, що Збараж був «отчиною» Федька усіма дослідниками, що називається «за замовчуванням» було прийнято як факт успадкування цієї власності Федором від батька. Так, наприклад, відомий дослідник Волині історик В. Собчук також «віддає» Збараж у воління Федькового батька: «Одну з найважливіших твердинь у володіннях аристократичних родів, про які йде мова (Збаразькі, Вишневецькі і Порицькі – К. М), становив город-замок Збараж, осередок просторої округи у верхів’ях Горині, Серету, Гнізни й Збруча, позначуваної в історичних джерелах термінами «волость» і «повіт». У перших десятиліттях XV ст. тут господарював предок усіх цих кланів, ім’я якого нам не відоме, а далі – його син Федько Несвідський, на початку 1430-х років подільський староста великого князя литовського Свидригайла …»[10]. (У своїй статті «Древній Збараж. Історія одного обману.» я пояснив, чому це не так). Відповідно, за цією логікою перехід Збаража до складу Волині мав би наступити, як мінімум за одне покоління до згаданого Федька. Але, знову ж таки, незрозуміло яким чином Збараж міг потрапити до володінь Вітовта, якщо, як було зазначено вище, станом на 1395 р. він мав би знаходитися в складі галицької землі Королівства Польського. В даному випадку з «великою натяжкою» ще можна було б припустити версію про попередню приналежність Збаража до теренів Західного Поділля, яке після знаменитої Грюнвальдської кампанії 1410 р. король Ягайло передав двоюрідному брату Вітовту. В такому випадку перехід Збаража до володінь Вітовта можна було б датувати 1411 р.
А тепер спробуємо з’ясувати, як же було насправді і в чому помилилися усі попередні дослідники. Очевидно, що помилкою першої групи стала їх «сліпа віра» Корибутівській традиції походження, а другої – не зовсім коректне розуміння юридичного терміну «отчина» в реаліях XV ст. Усвідомлення вищезазначених помилок дає можливість встановити початок Волинського етапу історії Збаража з точністю до року та констатувати той факт, що аж до 1431 р. Збараж перебував у складі Галицької землі, яка з 1349 р. належала до володінь Польського королівства. При цьому відсутність будь-якої інформації про долю міста з періоду польсько-литовських конфліктів за спадщину Русі (друга половина XIV ст.) пояснюється не його малою історичною значимістю, а тим фактом, що «Литовські апетити» того часу на даній території жодного разу не сягали далі нижньої течії Горині.
Як відомо у 1430-му р. помирає великий литовський князь Вітовт. Новим правителем держави на короткий час стає рідний брат польського короля Ягайла князь Свидригайло Ольгердович, якого в його тривалій боротьбі за великокняжий престол постійно підтримували руські князі. Відразу розпочинається боротьба між Польщею та Литвою за спірні землі Західного Поділля з центром у Кам’янці (сучасний Кам’янець-Подільський). Саме в ході цієї боротьби, яка охопила усе волино-подільське пограниччя вірний слуга Свидригайла руський князь Федько Несвізький (предок майбутньої династії князів Збаразьких) і захоплює замок у Збаражі.
Таким чином, влітку 1431 р. Збараж було відірвано від галицьких володінь Польщі та включено до Кременецького повіту великого князівства Литовського. Щоправда, тут варто зазначити, що статус княжого родового гнізда в новій державі давав цілий ряд привілеїв, які на початку робили підпорядкування Кременецькому центру суто номінальним. Проте з кожним роком в процесі реформування суспільно – політичного устрою Литовського князівства владні прерогативи князя зменшувалися на користь повітового старости. Відповідно і Збараж ставав більш залежним від Кременця, як одного з трьох адміністративних осередків Волині поряд з Луцьком та Володимиром[11].
Під час Люблінської унії 1569 року Збараж увійшов до складу Польщі саме як частинка Кременецького повіту Волині та власність нащадків Федька Несвізького – князів Збаразьких. Податкові реєстри другої половини XVI ст. закономірно відносять Збараж до того ж Кременецького повіту. Волинський період історії Збаража тепер уже у складі Речі Посполитої тривав аж до доленосного 1772 р., коли внаслідок першого розподілу цієї держави місто було відірвано від Кременецького повіту та увійшло до володінь Габсбургів. Таким чином, більш, ніж через три століття Збараж знову повернувся до складу Галичини.
Отже, «Волинський» період історії Збаража тривав 341 рік[12] і став безпосереднім наслідком його захоплення у 1431 р. палким прихильником Свидригайла Ольгердовича руським князем Федьком Несвізьким – предком майбутньої династії князів Збаразьких. Цікаво, що цей Волинський період майже на півтори сотні років «пережив» його ініціаторів – князів Збаразьких. Лише у 1772 р. після довгого «Волинського плавання» Збараж повернувся до своєї природної гавані – Галичини та розірвав тривалий адміністративний зв’язок з Кременецьким повітом. Зрозуміло, що три з половиною століття історії міста не могли не позначитися на його «ментальності». Хоч з іншої сторони, незважаючи на «офіційний» хід історії, можу припустити, що звичайні мешканці древнього Збаража ніколи не переставали гордо нести знамено свободолюбивої української Галичини.
[1] Якщо рахувати від 1211 р. – першої документальної згадки про Збараж вміщеної в руському літописі за іпатським списком.
[2] Собчук В. Історична Волинь: Північний Захід України в регіональному та локальному вимірах минулого. – Кременець: Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник, 2017. с. 11.
[3] Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmodska i wszystkiej Rusi etc. Warszawa, 1846. T. II. s. 101.
[4] Терени Галичини чи Західного Поділля перебували на той час в складі Польщі і до володінь Вітовта не належали.
[5] За Твердженням М. Грушевського та інших українських істориків захоплення Казимиром Галичини відбулося у 1349 р. під час його другого походу на землі колишньої Русі.
[6] Kromer M. Kronika Polska. Sanok. Naklad i druk Karola Pollaka. 1857. s. 604.
[7] Не виключено, що саме на основі цього документу і зробив свої висновки згаданий М. Кромер.
[8] Грушевський М. Історія України – Руси. Том IV. XIV – XVI віки – відносини політичні. Видавниче товариство «Книгоспілка». Нью-Йорк. 1955. с. 40.
[9] Грушевський М. Історія України – Руси. Том IV. XIV – XVI віки – відносини політичні. Видавниче товариство «Книгоспілка». Нью-Йорк. 1955. с. 47.
[10] Собчук В. Д. Від коріння до крони: Дослідження з історії князівських і шляхетських родів Волині XV – першої половини XVII ст. – Кременець: Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник, 2014. с. 79.
[11] Щоправда був незначний період історії (сумарно не більше 20 років) коли сам Кременець було умовно відірвано від «волинського ядра». В 30-х роках XV ст. місто входило до складу подільських володінь Федька Несвізького (напевно саме тому в деяких пізніших документах Кременець віднесено до Поділля) та галицьких володінь Польщі, а у наступному десятилітті Кременецький повіт (на відмінну від Луцького та Володимирського) не увійшов до «волинської держави» Свидригайла.
[12] Варто зазначити, що внаслідок присяги власника міста Федька Несвізького у 1434 р., частина його уділу в тому числі із Збаражом на короткий період (біля 2-ох р.) входила до складу галицьких земель Польщі.