«Для західної і центральної Європи історія починається з кельтів» – писав свого часу французький дослідник К.- Ж. Гюйонварх. Проте для самих кельтів ця історія, на жаль, так ніколи і не розпочалася. Адже наука, що проголосила документ «альфою і омегою» власного буття виявилася нездатною побачити багатомільйонну цивілізацію, яка цього документу не продукувала. Відмовившись від письма, кельти звели навколо власного світу круговий ментальний мур і не залишили в ньому навіть найменшої лазівки для допитливого історика. Світ кельтів, де знання предків передавалися виключно в усній формі, був унікальним, з точки зору класичної історії – абсолютно безмовним, міфом, а міф, як відомо, немає історії…
До появи в історичній реальності «слов’янського імені» греки називали ці племена кельтами і галатами, римляни кельтами і галами, а германці – волохами. Зрозуміло, що усі ці «зовнішні» імена стали віддзеркаленням культурної традиції народів, що їх породили. Проте, поряд з цим існувала іще одна величезна «безмовна» культурна традиція – власне традиція самих кельтів.
Також варто підкреслити, що «ментальні сітки» германського і греко-римського світів довгий час були розділені саме масивом «кельтської стіни». В активну культурну взаємодію ці «світи» увійшли уже ближче до «слов’янського періоду» (напередодні нової ери). В цій ситуації було б дивним та неприродним, якби германські племена не мали власного давнього слова на загальне позначення усього величезного «кельтського масиву» племен. Зрештою, навіть після злиття цих полюсів під знаменом уже «слов’янського імені» відлуння дослов’янського ментального життя германців та греко-римлян в контексті ономастики давалося взнаки ще доволі довгий період часу, а в деяких моментах відчувається й досі.
Природу появи цих «зовнішніх імен» важко пояснити, проте деякі висновки напрошуються, що називається, «самі собою». «Зіставна лінгвістика, – пише Даїті О гоґейн, – вказує на походження слова «кельт» від індоєвропейського кореня kel (що означає «вдаряти»). Тут, напевно, можемо провести аналогію з українським «колоти». Тим більше, що, як ми знаємо, головною зброєю «слов’ян» були якраз списи і дротики. «…у ІІІ ст. до Різдва Христового, особливо після вторгнення кельтів у Грецію ім’я Galatae (Галати – К. М.) змінило у греків ім’я Celtae» – пише П. Шафарик. За однією з версій назва «Галати» є похідною від грецького «άλας» – «сіль». Адже, як відомо, головно саме в руках кельтів була зосереджена торгівля «білою нафтою середньовіччя». Що ж до германського імені, то ще чеський славіст П. Шафарик писав, що «Надзвичайно древнє слово Влах (Wlach) власне не що інше, як відоме у Німців ім’я народу Walh, Vealh, Walsche, яке позначає галла, кельта».
Таким чином, якщо у дослов’янський період наші з вами предки для «південної цивілізації» були кельтами та галлами, то «північні варвари» називали нас «Волохами». Саме тому річка, яка ще з VIII ст. «зв’язувала» скандинавську торгівельну базу у Ладозі із землями «слов’ян» отримала назву Волхов, віддзеркаливши, таким чином, германську традицію іменування своїх південних сусідів ще давньої «дослов’янської епохи». В той же час духовна еліта (яка, як відомо, регулювала усі аспекти життя кельтського суспільства), що представляла племена «волохів» стала волхвами. До речі, одним з варіантів германських позначень кельтів було й ім’я «Valland», яке пізніше в інтерпретації самих кельтів-слов’ян трансформувалося у «Волинь» на заході України та Волін у землях поморських слов’ян.
Одним з найстаріших імен на території сучасної України було згадане ще Геродотом у V ст. до н. е. ім’я племені неврів. «Без звернення до кельтського, очевидно не зможемо вирішити найважливішу проблему давньої історії і етногенезу слов’ян – проблему неврів, – пише О. М. Трубачов, – А між іншим…, – додає історик, – найбільш правильним було б допустити кельтську природу Геродотових неврів, показавши зв’язок їх назви з іменем племені Nevrii в Галії». Спроба ж М. Грушевського та багатьох ін. прийняти неврів «за слов’ян на їх правітчизні» породжена все тим же прагнення дослідників вивести хронологічну лінію «слов’янського імені» далеко за рамки його реального історичного життя. Теж саме можемо сказати і про антів, адже ім’я це було надзвичайно відомим в кельтському світі: анти і венеди були двома найміцнішими кельтськими племенами на побережжі Ла Маншу, з якими свого часу жорстоко розправився Ю. Цезар. «Залишки цього племені цілком могли мігрувати спочатку на Віслу, а вже звідти в райони черняхівської культури, перенісши цей етнонім на кельтизвоване слов’янське населення» – зазначає С. Цвєтков. А тепер просто прибираємо з цієї формули ще неіснуючі в період кельтської міграції «слов’янські племена» і отримуємо банальне переселення кельтів на нові, більш безпечні місця. Власне, з тієї ж причин і симбіоз «слов’ян» та скіфів у «дослов’янську епоху» античні джерела назвали «кельтоскіфами». Все закономірно і правильно: адже їх автори були сучасниками тієї реальності, яка слов’янського імені ще просто не знала.
З іншої сторони, одним з найбільш відомих імен, яке постійно тінню «ходило» за народом кельтів було їх знамените «гальське ім’я». Французька Галлія, Іспанська Галісія, Австрійський Гальштат, Малоазійська Галатія, Українська Галичина – це все, так би мовити, «одного поля ягоди». «Одні українські топоніми, – пише С. Цвєтков, – до того ж такі значущі, як – Галич, Галичина, що походять, очевидно від назви племені галатів або галлів, говорять багато про що. Вже куди, здавалося б, може бути тіснішим зв’язок, якщо західний форпост Давньої Русі Галицьке, а пізніше Галицько-Волинське князівство називається майже так само, як і найбільше кельтське формування (уникнемо слова держава) Галія!» Даїті О Ґогейн, в свою чергу, розповідає нам про різні відгалуження кельтського племені вольків, які осіли в Галичині і розпорошеними групами далі за Карпатськими горами. За словами автора «Ці племена заснували важливі oppida вздовж річки Дністер». Цікаво, що кельтські аристократичні роди австрійського Гальштата і українського Галича стали казково багатими саме завдяки видобутку і продажу солі (єдиного консерванта середньовіччя, який для аграрного суспільства поряд з хлібом в плані виживання мав ключове значення). Як наслідок – обидва міста стали місцями скупчення неймовірно багатих поховань. Одне з них дало назву кельтській археологічній культурі – «Гальштат», а інше згадано в тексті руського літопису під назвою «Галичина могила». Проте, знову ж таки, закинувши в минуле слов’янську «мильну бульбашку», історики постали перед необхідністю наповнити цю «бульбашку» реальним історичним сюжетом. І джерелом такого «сюжету» став фрагмент, відірваний від величезної спадщини «континентальних кельтів». Таким чином, українську Галичину і було вирвано з кельтського історичного контексту і прив’язано до «слов’янського міфу». Того міфу, який рано чи пізно приречений «луснути».
Гарона-Горинь, Пеніни-поляни, тавриски-тиверці, скордиски-спори, бої-бойки, лемки в іспанській Галісії і лемки в українській Галичині, сіверяни, уже згадані неври, анти, венети і т. д. «…де б ми не зіткнулися із таємницями відносно слов’янських племен, неминуче натрапляємо на кельтський слід… і в цій плутанині захована одна не випадкова випадковість – коли із світової арени зникають кельти, на ній відразу з’являються слов’яни…» – пише С. Цвєтков. Тобто кельтів і слов’ян одночасно ніколи в історичній реальності не було! Крім цього, маємо розуміти, що передані за посередництвом чужої свідомості і зафіксовані «на папері» чужим письмом кельтські топоніми в більшості випадків мусили змінитися просто до невпізнання.
Свого часу історик О. Шахматов твердив, що український Галич лежав на території тиверців. Водночас знаємо, що гальське плем’я таврисків, яке заселяло північ сучасної Словенії (історична область «Крайна») також відоме, як норики близько 200 р. до н. е. мігрувало в басейни річок Дністер, Буг та Прут. Київський літописець XII ст. з позиції свого часу чітко пояснює, що колишні норики і є сучасними йому слов’янами. То що ж заважає вибудувати абсолютно очевидний зв’язок: гали-норики → міграція+час → галичани-слов’яни? А заважають все ті ж зайві «слов’яни», яких в епоху «гали-норики» в історичній реальності просто не було!
Класичні історики, позбавлені можливості зазирнути в середину складного світу кельтів, дуже часто наголошували, що мовна, релігійна і культурна однорідність кельтського світу так і не переросли в єдність політичну. Відповідно й «не існує якого – небудь чисто кельтського слова, здатного передати значення французького «patrie» чи німецького «vаterland». В даній ситуації маємо розуміти, що «єдності політичної» не відбулося, в першу чергу, тому, що тодішній інститут держави, як права сили практично повністю нівелював волю людини. Ту саму волю, яка була «альфою і омегою» суспільної організації кожного кельтського племені (жага до волі у них виявилася навіть сильнішою за інстинкт самозбереження). Проте, за іронією долі, не досягши свого часу політичної єдності сьогодні саме кельти стали одним із символів історичної єдності Європейського континенту.
А ось що стосується слова на позначення Батьківщини, то тут історики помилилися: таке слово у кельтів все ж таки було. І хоч для кожного племені воно мало різну географічну прив’язку, але звучало однаково для всіх – ВКРАЇНА-УКРАЇНА. Саме так сотні (якщо не тисячі) років кельти-українці позначали рідну землю. І це по суті єдиний етнонім, який можна вважати самоназвою усього величезного конгломерату «племен і народів», адже усі інші, як то кельти, галли, галлати, венети, волохи, слов’яни і навіть русь очевидно такими не були.
Виходить до певної міри парадоксальна ситуація: з однієї сторони сама назва «вкраїна» (як позначення рідної землі) фонетично була спільною для усього величезного масиву кельтських племен, а з іншої – не стала спільною за суттю, бо у кожного племені була своя Україна (Батьківщина). За відсутності у кельтів письма це слово, що зрідка виринало то тут, то там, виявилося практично непомітним для істориків. Більше того, його не помічали навіть сучасники (в нашому розумінні його значення), але, тим не менш, воно постійно жило в середовищі простого люду в так би мовити, пасивному стані, чекаючи того часу коли з бетону “темних віків” проб’ється «ідея нації» аби стати іменем великої Європейської держави – справжнього спадкоємця давнього світу кельтів. Таким чином, українська духовна цивілізація є не просто невід’ємною частиною «старого світу», вона довгий час була його серцем, а історія середньовічної Європи цілком могла бути українською… якби Цезар не перейшов Рубікон, «прихопивши» з собою і римську модель державності. Ту саму модель, яка, будучи заснована на праві сили, стане панівною на теренах Європи наступних два тисячоліття і водночас абсолютно чужою свободолюбивій природі кельтського світу.
Коли вже у ХХ ст. дослідники зайдуть у віддалені села Полісся чи Підляшшя, то на просте запитання: «якої ви національності»? В більшості випадків почують переважно таку ж просту відповідь: «тутейший!». Як зазначала свого часу Н. Яковено з давніх-давен «Проводячи реальну чи уявну межу «нашої землі», люди створювали дві географічно-культурні сутності – «землю інших» та «свій» простір». Так ось, «свій простір» в тисячолітньому лексиконі «континентальних кельтів» мав Українське ім’я. На своїй землі, де б вона не була розташована і якби офіційно не називалася, кельти-слов’яни завжди були людьми тутейшими, місцевими, вкраїнцями. Це все слова-синоніми. Краяти – це ділити, мій уділ – це мій вкрай, на своїй землі, у своєму вкраї, я вкраїнець! Саме тому глибока генетична пам’ять і змушує нас говорити «на Україні», на моїй землі, адже цим терміном наші предки позначали рідну землю задовго до уявлення про державу в її сучасному вимірі. «Поруч із його (українським іменем» – К. М.) позірно прозорим ототожненням з поняттям «окраїна» є й інші припущення, за якими це слово могло бути похідним від праслов’янського krajь чи ukraj, тобто «відділена частина території», «країна» – пише Н. Яковенко.
Чи варто дивуватися, що кожна сучасна «слов’янська» мова має слово «край» у своєму географічному лексиконі. У Чехів та Словаків, до прикладу, – це офіційна назва найбільшої адміністративно-територіальної одиниці (по типу нашої області). Поляки словом «край» позначають взагалі усю державу – ту ж саму Батьківщину-Вкраїну (і якби не середньовічне «полянське ім’я», вони теж були б українцями). Якщо поляк каже «w kraju», то має на увазі в Польщі, «obcokrajowiec» для нього – це іноземець, тобто людина з іншої Вкраїни. В українській та словенській мовах його й сьогодні вживають, як синонім до певної місцевості (також рідної для когось). До речі, символічно, що у тій же Словенії сьогодні існує ціла древня історична область «Крайна», яка свого часу була частиною римської провінції Норик. Ну як тут ще раз не згадати слова літописця, що сучасні йому слов’яни – це колишні норики (колишні, в першу чергу, не за локалізацією, а за іменем)! Ті самі норики, які свого часу залишили частинку Вкраїни на Дунаї, а решту (разом з Дунаєм, до речі) понесли до Дніпра.
І коли уже дніпрянським вкраїнцям прийшов час будівництва власної національної держави, то світочами українського відродження з глибоких надр народної пам’яті було підняте саме це «внутрішнє» ім’я давньої цивілізації кельтів. Як свого часу вірно підкреслив історик Кирило Галушко, серед численних назв території України сучасна виграла своєрідне «історичне змагання». І виграла тому, що серед десятків чужих штучних імен «українське» було єдиним живим, глибоко вкоріненим в генетичну пам’ять народу.
Лише починаючи з сер. І тис. н. е., народжене грецькою думкою та пропаговане мистецтвом письма «слов’янське ім’я» починає свою тріумфальну ходу історичною реальністю. Проте, якщо ми виходимо за цей хронологічний поріг у зворотному напрямку і позбавляємося усіх зовнішніх імен, то неминуче стикаємося з величезною, дуже древньою, неймовірно багатою в культурному плані, розкиданою на величезних просторах старого континенту «українською цивілізацією». Саме так: відома сьогодні усьому світу «безмовна» цивілізація кельтів з середини мала Українське ім’я, а вершина її духовного, політичного та економічного розвитку, що припала на середину І тис. до н. е. була “золотим віком” українського етногенезу. Ця “демократична” цивілізація на рубежі ер потерпіла відчутну військову поразку від “диктатури” Риму, але, звичайно ж, нікуди не зникла. В силу власної багаточисельності і волелюбності вона просто не могла розчинитися безслідно ані в греко-римському, ані в германському світі (як про це пишуть історики), а, перемістившись у східному та південному напрямках, успішно жила і розвивалася, прикриваючись від видимого (читай задокументованого) для істориків світу то венедським, то слов’янським, то руським ім’ям… Прикривалася до того часу, аж поки не заговорила власною мовою, назвавши і власне ім’я.
P. S.
Як відомо, обман, повторений тисячі разів, до того ж «освячений» мистецтвом письмової традиції сприймається як істина. Сьогодні уже нікого не дивує миттєве зникнення мільйонів континентальних кельтів, не дивує миттєва поява «з поліських боліт» мільйонів слов’ян з таким же миттєвим розселенням на величезних просторах Європи, не дивує той факт, що британці, шотландці чи ірландці для античних авторів кельтами ніколи не були. (а якщо це так, то виходить, що кельти взагалі зникли безслідно усі до одного). В той час, як логічний процес зміни зовнішнього імені у зв’язці «кельти-слов’яни» видається фантастикою. І це яскрава демонстрація актуальності твердження Д. Колліса (звернутого передусім до вчених) про те, «як легко можна потрапити в пастку нелогічності та фальшивих інтерпретацій, якщо не усвідомлювати, звідки беруться ідеї, наскільки вони обґрунтовані і як узгоджуються з історичним розвитком». Спостерігаючи абсолютну тотожність політичної, духовної, соціальної організації кельтського та слов’янського суспільств, розуміючи, що «… останні дані етнолінгвістики, археології, етнографії і фольклору, говорять про те, що історичне становлення слов’янського етносу напряму зв’язане з величезним впливом кельтської культури», розуміючи, що саме кельтський вплив «визначив шлях подальшого розвитку слов’ян та виявився настільки домінантним, що його сліди знаходяться до цього часу», розуміючи, що кельтів і слов’ян одночасно в історичній реальності ніколи не було, історики так і не наважилися зробити останній крок до правди. Той крок, який є особливо важливим для усвідомлення національної історії України, адже саме там за примарою слов’янського «колоса на глиняних ногах» заховане наше справжнє минуле.
P. P. S.
«Ким насправді були кельти – цей овіяний легендами народ, що подарував загадкове вчення друїдів? Де шукати витоки напівзабутої цивілізації, розбитої Римом дві тисячі років тому…?» – запитує британський історик Джон Колліс. Що тут сказати? Аби побачити неймовірно багату духовну скарбницю кельтів, почути їх мову, сповна відчути традиції і обряди ще років п’ятдесят тому достатньо було просто зайти до першого українського села.
СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
– істина переможе –