Як уже було сказано, в античну епоху римляни численні українські племена називали кельтами або галлами. В цей далекий час наші предки мали доволі складну суспільно-політичну організацію, в підвалинах якої лежали такі фундаментальні речі, як «племінна демократія» та «священні знання», акумульовані сотнями поколінь. І якщо демократія буквально пронизувала собою усе суспільство (в Галії все було виборним: від царської влади і до військового командування – звертають увагу історики), то знання перебували у монопольній власності закритої касти найвеличніших мудреців та філософів. Касти, яку ми сьогодні за посередництвом тієї ж греко-римської культурної традиції звикли називати «друїдами».
Ф. Леру у своїй книзі «Друїди» пише, що «рушійною силою, яка вела дивовижний народ кельтів до виконання його високої місії була могутня корпорація друїдів» і додає: «… форма «druidas»… походить від єдиного прототипу «dru-wid-es» – надзвичайно навчені». Інший дослідник світу кельтів С. Цвєтков зазначає: «Друїди були суддями і лікарями, вченими і містиками, музикантами і поетами, істориками і міфотворцями. Їх влада була вищою, ніж влада племінних вождів, а вплив на суспільне життя – безпрецедентним. І спадкоємцями цієї могутньої корпорації жреців стали волхви – язичницькі жреці давніх слов’ян». «Сі волхви, – нарешті «замикає круг» М. Грушевський, – предки пізніших відунів, чарівників і відьом, мають надлюдське знання тайного, укритого, через те вони «віщі» (або вьдущии)».
В даному випадку маємо чітко розуміти, що жодної спадкоємності між термінами «друїди – волхви – знахарі – провидці» в середині українського світу, звичайно ж, ніколи не існувало: мова йде про різні назви одного явища (цікаво, що, аналізуючи мініатюри радзивіллівського літопису, історики звернули увагу на білі одежі волхвів з широкими рукавами і безліччю застібок такі ж одежі носили і друїди). А непорозуміння виникло лише тому, що через відсутність власного мистецтва письма давнє ім’я української еліти дійшло до нас за посередництвом чужих історичних традицій (в даному випадку латинської і германської) і чужих мов.
Українське слово «про-вид-ець» після проходження через «фільтр» римської свідомості та латинської мови письма перетворилося у «dru-wid-is». Знаково, що першим, хто зафіксував цю назву був римський полководець Ю. Цезар, тобто людина, яка мала можливість почути його безпосередньо від самих “кельтів”. З іншої сторони, доступні сьогодні історичні джерела чітко свідчать, що саме «провидіння» було головною функцією друїда. «І це мистецтво передбачення не занедбано навіть у варварських народів, оскільки є друїди в Галлії…» – говорить Ціцерон до свого брата. «Ким би не був друїд, у кельтів він займався релігійними і вченими справами. Однією з таких справ було мистецтво провіщення…» – пише французька дослідниця Ф. Леру. Закономірно, що саме наративи Юлія Цезаря стали першоджерелом з історії кельтів-українців для багатьох грецьких та римських істориків, а вже за їх посередництвом увіковічене друїдське ім’я перетворилося на «притчу во язицех» для усієї світової спільноти. В тому числі і для сучасних українців, які за бар’єром чужої мови не впізнали власної історії.
Що ж стосується «волхвів» – то це уже германська назва все тих же українських мудреців-провидців. І для того, щоб зрозуміти її появу маємо усвідомити два ключових моменти. Перший полягає в тому, що германські народи того часу в їх культурному розвитку, м’яко кажучи, дещо відставали від греко-римського світу. Тобто, якщо римляни хоч якось структурували власне сприйняття кельтського суспільства, то для германців усі кельти були «волохами». «Надзвичайно древнє слово Влах (Wlach) власне не що інше, як відоме у німців ім’я народу Walh, Vealh, Walsche, яке позначає галла, кельта» – писав свого часу чеський славіст П. Шафарик. І другий пов’язаний з тим, що функцію послів у кельтів виконували переважно (а, можливо, і виключно) наділені юридичними повноваженнями друїди. Не дивно, що для германського світу представники народу волохів з якими вони мали справу і були, власне, «волохами» чи «волхвами». Саме під впливом германської культурної традиції (не потрібно забувати про скандинавську правлячу династію Києва) українські «володарі знань» і стали «волхвами» на сторінках відомої сьогодні «Повісті минулих літ».
Таким чином М. Грушевський, називаючи волхвів «відунами», насправді «замкнув круг», якого ніколи не було. Сам того не усвідомлюючи, історик просто назвав речі їх справжніми іменами. Адже в українських реаліях однією з давніх народних назв власних мудреців, яку «вихопила» та увіковічила греко-римська традиція і була назва «про-вид-ець». Проблема полягає лише в тому, що коли вітчизняні історики уже в наш час взялися за написання історії українського народу, то, не зрозумівши як «працює» світ ідей, просто буквально перенесли ці імена до власних наративів без зворотної ретрансформації на українську мову. Таким чином колись рідна історія, «підсвічена» чужими мовами стала чужою для власного народу. І якщо завдяки «Повісті минулих літ» зв’язок між волхвами і давньою українською духовною елітою ми ще можемо якось прослідкувати, то «латинські друїди» стали для нас абсолютно чужими. Саме обрив у зв’язку друїди-волхви і дав підстави М. Грушевському говорити про те, що язичницький культ українців «не вийшов з примітивних слабо вироблених форм». Автор чомусь не хоче помічати, що ці тисячолітні «слабо вироблені форми», прикрившись плащем християнства, успішно живуть з нами і до сьогоднішнього дня.
Описуючи ту роль, яку відігравали «володарі знань» в житті давньої української громади важко не помітити одну характерну рису – абсолютну довіру суспільства. Ця риса дуже виразно проглядається, як через тексти римського полководця Ю. Цезаря, так і християнського літописця «Повісті минулих літ». Проглядається, не дивлячись навіть на той факт, що завданням обох авторів було показати «конкурента» в максимально негативному світлі, виправдавши, таким чином, власне намагання знищити всевладну еліту кельтів-українців.
Як відомо, саме симбіоз з абсолютної довіри суспільства і несприйняття жодної влади, крім власної став для кельтських друїдів фатальним в боротьбі з римлянами. Адже останні прекрасно розуміли, що контролювати величезні народні маси за Альпами, не знищивши «друїдизму» як явища, буде просто неможливо. Таким чином, маємо констатувати той факт, що лише незламний дух українських мудреців і єврейських християн на світанку нашої ери зазнали страшних гонінь з боку в цілому толерантної до різного роду релігій поневолених народів Римської імперії. Що ж стосується уже пізнішого часу, то тут теж поміж рядочками, м’яко кажучи, не зовсім прихильного християнського літописця «Повісті минулих літ» чітко проглядається та сама «народна підтримка». Так, наприклад, у 1071 р., коли стався конфлікт між єпископом і волхвом у Новгороді, то люди «розділилися надвоє: князь же Гліб і дружина його (напевно здебільшого ще скандинави – К. М.) стали коло єпископа, а люди всі йшли за волхвом». Зрештою сам факт появи волхва у Ростові 1091 року уже став для літописця подією року.
То що ж забезпечувало «провидцям» цю палку народну довіру? Очевидно, ці ж самі унікальні «священні знання», які дозволяли якнайкраще справлятися із складними викликами в будь-якій сфері життя давнього українського суспільства. Будь то судочинство, чи лікувальна справа, технічний розвиток чи релігія, політика чи навчання, мистецтво чи віщування – все вирішували «володарі знань». І, як видається, навіть тлумачення майбутнього було пов’язано не стільки з якимось містичними сюжетами, скільки з глибоким розумінням оточуючого світу. Друїди «багато говорять своїм молодим учням про небесні світила і їх траєкторії руху, про величину світу і землі, про природу…» – розповідає очевидець подій Ю. Цезар. Судячи з усього, мудреці були міцно «вплетеними» у всі сфери життя давнього українського суспільства і становили з ним єдину сутність. Використовуючи сучасну термінологію так і хочеться сказати, що це були справжні «батьки нації». «Друїдів вважали найсправедливішими із людей і тому саме їм довіряли розгляд як приватних так і громадських спорів» – писав римський історик Страбон. Англійський археолог В. Коркоран вважав, що рівень технологічного розвитку кельтського суспільства за певним виключенням не поступався римському, а в деяких випадках навіть перевищував його. А це було б просто неможливо без складної наукової бази. «Це була ціла система прекрасного навчання і виховання» – пише Франсуаза Леру. Цікаво, що за свідченням античних істориків, процес навчання відбувався серед спокою природи, охоплював весь спектр відомих в ті часи наук і тривав аж до двадцяти років, що цілком співмірно з отриманням вищої освіти уже в умовах нашого часу. Важливим є й засвідчений більшістю античних істориків сам факт наявності відбору дітей до науки. Адже це прямо свідчить, що влада, на відміну від германських племен, циркулювала не у вузькому родинному колі, а переходила вслід за ментальними здібностями того чи іншого члена соціуму. Шукаючи таланти, які були здатні «умістити» знання предків, українська еліта утримувала владу не силою, а авторитетом мудрості. І це уже само по собі створювало умови, коли інтереси суспільства переважали над особистими.
Римський полководець Ю. Цезар, розповідаючи про заборону у кельтів записувати власні знання, пояснює це прагненням максимально розвинути пам’ять вихованців, а також бажанням унеможливити неконтрольоване поширення знань (а, відповідно, і влади). І це логічно, адже поширення записаної мудрості уже жодним чином не залежить від волі автора. Зрештою, якби там не було, одне залишається абсолютно очевидним: факт відсутності письма у кельтів жодним чином не корелюється із ступенем культурного розвитку їх цивілізації. Письмо було відоме мудрецям «найчисельнішого народу Європи», а відмова від його використання стала явищем принциповим: знання не мали існувати окремо від людини. Проте, на жаль, навіть «провидцям» виявилося не під силу тоді тисячі років тому здогадатися, що їх обережність виявлена у сакральній забороні матеріалізувати ментальний досвід тисяч поколінь стане фатальним чинником, як в подальшій долі власного народу, так і в… новітній історії України і світу. Адже за відсутності письма, знищення фізичних носіїв знань це неминуче знищення і самих знань. Так і сталося. Через незламність духу народ втратив власну еліту. За свідченням Плінія «В часи Тіберія друїди були його владою знищені…». А одночасно була знищена і «основна маса» тисячолітньої мудрості українського народу. Для того, щоб усвідомити величину втраченого ментального «скарбу нації» достатньо просто уявити сучасний світ без греко-римської античної мудрості (яка сьогодні, як бачимо, може спокійно співіснувати з християнською теологією). Після «темних віків» просто не знайшлося б «насіння» для «Відродження», а світ сьогодні був би абсолютно іншим.
І ще. Зверніть увагу, українська традиція середньовіччя, що називається, за інерцією називала князів «світлими». Ніколи не задумувалися, чому? Та тому, що ця характеристика була пережитком античної традиції, яка прямо асоціювала носія влади з мудрістю. Звідси і світлий, освічений, як навчений. Традиція збереглася, хоч джерелом влади, на жаль, уже давно була зовсім не мудрість… До речі, давній болгарський аналог українського «світлий» звучав, як «свєтлий». Саме тому за посередництвом церковних текстів, що прийшли із Болгарії християнські «володарі мудрості» стали для нас «святими». В даному контексті цікаво зауважити, що сьогодні остаточний доступ до кола “церковної еліти” дає містичний обряд “освячення”, в той час, як доступ до необмеженої влади в давніх українських реаліях пролягав через тривалий процес “освічення”, тобто навчання! «Швидше за все кельти були носіями більш архаїчних знань індоєвропейців (ніж грецькі і етруські – К. М.) і продовжували їх розвивати в середині своєрідного ордену друїдів, не випускаючи ці знання далі вузького кола освячених» – пише С. Цвєтков. Проте, українською мовою потрібно було б сказати «освічених»! І тоді все стає на свої місця. Бо мова має значення, а особливо – українська, яка на сьогодні залишилася чи не єдиним інструментом доступу до античної мудрості… давніх кельтів.
СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
– істина переможе –