//С. Келембет, Р. Підставка: “Федько не був предком Збаразьких”. Чи так це?//
В попередній статті я акцентував увагу на людині, яка відіграла ключову роль в історії нашого краю, легендарному предкові чотирьох княжих династій Збаразьких, Вишневецьких, Порицьких та Воронецьких – Федьку Несвізькому. Не дивлячись на значну кількість проблем, пов’язаних з дослідженням вищезазначених родів, я вважав, що на сьогодні одна річ уже не викликає жодного сумніву – той факт, що предком цих династій був саме князь Федько Несвізький (тотожний він Федору Корибутовичу чи ні – це вже інша справа). Однак, як виявилося, я помилився. У другому виданні своєї праці «Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI ст.», що побачила світ у 2021 р., історик з Дніпра Станіслав Келембет прийшов до іншого досить несподіваного висновку.
За думкою історика предком роду був князь Іван Несвізький, який згадується декілька разів в документах кінця XIV – початку XV ст. Сином цього Івана був відомий нам князь Василь І Збаразький, а онуком Василь ІІ Збаразький, від якого і взяли початок династії Збаразьких, Вишневецьких, Порицьких і Воронецьких (генеалогічна схема з права). Що ж стосується князя Федька, то за думкою того ж С. Келембета, він був старшим сином Івана та рідним братом Василя І Збаразького. Позицію С. Келембета підтримав і краєзнавець Руслан Підставка не додавши, щоправда, якихось власних додаткових аргументів. У своїй ФБ публікації Р. Підставка назвав версію подій озвучену С. Келембетом «невеликою сенсацією». Таким чином, на цей раз уже нашими сучасниками руському князю Федьку Несвізькому знову було відмовлено в праві зайняти центральне місце в «дереві роду» князів Збаразьких та Вишневецьких. Дана версія спонукала мене ще раз звернути увагу на «коріння» генеалогічного дерева вище зазначених княжих династій аби не дозволити «прибрати» звідти справжнього предка роду, та спотворити таким чином Справжню історію України.
За більш, ніж півтори сотні років, численні дослідники, які спробували свої сили у розв’язанні «Генеалогічної війни» піддали сумніву чимало «історичних стовпів». Проте, ніхто і ніколи[1] не посмів серйозно «підважити» той факт, що предком роду був князь Федір. Корибутович, Коріятович, Несвізький – це вже інше питання, але саме той Федір, який у присяжній грамоті, виданій на ім’я короля у 1434 р. називає Збараж своєю «отчиною». Як на мене, то сьогодні аби оголосити столітню традицію фальшивкою, потрібно мати в своєму розпорядженні одне з двох: або якесь нововиявлене неспростовне історичне джерело, або ж певну критичну масу непрямих доказів правдивості нової генеалогії.
Перш, ніж приступити до розгляду запропонованих С. Келембетом аргументів, напевно, варто з’ясувати, які ж причини спонукали істориків назвати предком роду саме Федька Несвізького? І чи є ця історична традиція дійсно настільки слабо підтвердженою джерелами, що сьогодні може бути переглянута?
Отже, у 1434 р. присягаючи на вірність польському королю Володиславу ІІІ Варненчику Федько Несвізький називає Збараж своїм «отчиним володінням»[2]. Таким чином, факт володіння Збаражем Федьком Несвізьким станом на 1434 р. жодного сумніву не викликає. В період часу з 1435 р. і аж до 1459 р. (тобто на протязі 24 років) ми нічого не знаємо про долю Федора чи його прямих нащадків. Проте відомо, що уже в 1463 р. Збаразьку волость ділять між собою три брати – князі Василь, Семен та Солтан Васильовичі «отчичі і дідичі Збаразькі»[3]. Не доводиться сумніватися, що згадані брати були представниками роду Несвізьких (за логікою речей прямими нащадками Федька), які повернули собі колишні володіння роду[4]. Адже ще до поділу Збаразької волості, як мінімум два з них (Семен та Солтан), як і Федір використовують родове «прізвище» Несвізький. Оскільки згадані три брати фігурують як Васильовичі, то справедливим буде припущення, що їх тато Василь І Збаразький був сином Федька Несвізького (генеалогічна схема з ліва). Більше того, існують непрямі докази того, що після смерті Федька Збараж успадкував саме князь Василь (більш детально про це нижче).
Тобто ми доволі чітко можемо прослідкувати перехід Збаража від князя Федора Несвізького до Василя І Збаразького (біля 1435 р), тоді до зем’янина Дениски Мукосійовича (1442 р.), а тоді до синів Василя І – князів Василя ІІ, Семена та Солтана (1463 р). Звичайно, найбільш логічним є припущення, що маєтки переходили від батька до сина та онуків. Саме такий висновок і зробили історики, адже не існувало жодної вагомої причини аби думати по-іншому.
Проте, як було сказано вище, за думкою С. Келембета та Р. Підставки ситуація була дещо іншою. Федько Несвізький був не батьком (відповідно і не предком роду), а старшим братом Василя І Збаразького. Їх батьком був князь Іван, який фігурує в історичних джерелах протягом 1388 – 1410 рр[5]., іменуючи себе князем Іваном Несвізьким (щоправда в деяких документах фігурує без князівського титулу).
Що ж, спробуємо розглянути аргументи на користь нової майже «сенсаційної» версії подій, які у своїй праці наводить С. Келембет. Автор розділив свої аргументи на 3 групи, відповідно, цей же принцип розподілу використаємо і для їх аналізу.
- «Традиційна генеалогічна схема (Василь І – син Федька) вочевидь є занадто «довгою», тобто містить одне «зайве» покоління. Так, єдиний достовірно відомий син Федька, Юрій Федькович, який одружився у 1467 р., за традиційною схемою був дядьком Васильовичів Збаразьких, доросла діяльність яких фіксується впродовж 1459 – 1479 рр. зрозуміло, що зазначених осіб логічніше визнати представниками одного покоління… Все стає на свої місця, якщо ми визнаємо Василя І Збаразького не сином, а братом Федька»[6].
Як видно із вище опублікованої цитати, головним поштовхом аби засумніватися в «класичному» генеалогічному дереві з Федором в корінні стала занадто «стиснута» хронологічна шкала періоду життя наших героїв. Але чи так це насправді?
С. Келембет, як на мене, цілком справедливо зазначає про те, що друга присяжна грамота Федька Несвізького на вірність королю Польщі від 6 квітня 1435 р. «скоріш за все була видана у зв’язку з передчуттям близької смерті князя»[7]. Таким чином, робимо логічний висновок, що помер князь на схилі літ від старості у віці, як мінімум 70 р. Також, не доводиться сумніватися, що від старості померли два його онуки (якщо прийняти традиційну схему роду Федько – Василь І Збаразький – брати Василь, Семен та Солтан Васильовичі) – Солтан та Семен Васильовичі Збаразькі. Виходячи з цього, робимо не складні приблизні хронологічні припущення періодів життя вище зазначених трьох поколінь роду:
- Федько Несвізький 1365 – 1435 рр;
- Василь І Збаразький 1385 – 1460 рр;
- Брати Василь, Семен та Солтан народилися десь між 1405 та 1415 р.
Як бачимо жодного «зайвого» покоління тут немає. Швидше навпаки, все дуже добре узгоджується між собою та з тими не багатьма документально засвідченими фактами, які ми сьогодні маємо. Тепер звернемо увагу на хронологічний період із згадками про князя Івана Несвізького, а це насправді 1388 – 1433 рр.[8] Як бачимо, роки життя Івана та Федька чітко співпадають. То чому ж тоді Іван мав бути батьком Федька, а не братом, як на цьому наполягає більшість істориків? Тим більше, що нам достеменно відомо, що у Федька дійсно був брат Іван, який потрапив у полон до поляків під час збройної боротьби у 30-х роках XV ст[9]. Таким чином, «перетворивши» Федькового брата на батька, С. Келембет змушений був на місце справжнього брата «поставити» Івана Несвізького-Передільницького (виступає у 1439 – 1467 рр)[10] не помітивши, що саме тут хронологія і не «стикується». Швидше за все Іван Несвізький-Передільницький доводився Федькові племінником, тобто однолітком дітей самого Федька. Відповідно, немає нічого дивного, що роки дорослого життя дітей Івана Несвізького-Передільницького практично співпадають з роками життя онуків Федька Несвізького.
Якщо все ж таки припустити, що Іван дійсно був батьком Федька та Василя і після його смерті Збараж перейшов до старшого Федька (а те, що саме Федько володів Збаражем у 30-х р. XV ст. жодних сумнівів не викликає), то виникає доволі логічне запитання – чому ж тоді Збараж успадкували нащадки Василя, а не Федька? Чому син Федька Юрій не отримав абсолютно нічого із Збаразької волості, хоч мав би успадкувати її повністю?
Зовсім по-іншому виглядає ситуація, якщо прийняти традиційну генеалогічну схему, де предком роду є саме Федько. Як зазначає той же С. Келембет: «За даними польського письменника XIX ст. Ю. Бартошевича, князь Василь Федькович (тобто син Федька, а не Івана! – К. М.) отримав Збаразьку волость від короля Владислава ІІІ»[11]. Далі автор наводить цілий ряд аргументів на користь того, що дана грамота все ж таки могла існувати та датує її 1435 р., або ж, що «більш вірогідно» початком правління у Литовському князівстві Казимира Ягелона[12]. Таким чином, ми маємо доволі переконливе підтвердження факту володіння маєтками Василем І Збаразьким після смерті Федька Несвізького. Відповідно, інший син Федька Юрій, отримав інші маєтки. Якщо ж Василь (як твердять С. Келембет та Р. Підставка) був не сином, а братом Федька, то володіння ним маєтками брата при живому прямому нащадку останнього виглядає досить дивним. Після Василя Федьковича цілком закономірно Збаразька волость переходить уже до його прямих нащадків – Василя, Семена та Солтана Васильовичів, які у 1463 р. і поділили її між собою. Юрій Федькович, як бачимо, на ці маєтки жодним чином не претендував.
Що ж до самого Юрія Федьковича, який за традиційною генеалогією доводився дядьком братів Васильовичів, то його одруження в період дорослого життя племінників зовсім не виглядає чимось надзвичайним і є швидше правилом, ніж винятком для того часу. Подібних прецедентів далеко не першого одруження в старшому (а то й старому) віці можна знайти доволі багато. Тим більше, саме такий стан справ підтверджує і сам С. Келембет, розуміючи, що це мало бути не перше одруження Юрія[13]. Логіка в даному випадку зрозуміла, адже якщо Федько помер у 1435 р., то його сину Юрію на момент цього шлюбу мало б бути, як мінімум 50 років, а, можливо, і більше.
Таким чином, як бачимо, хронологічно «все стає на свої місця», у випадку якщо Іван Несвізький був саме братом Федька, а не його батьком.
- Запропонована версія (Іван – батько Федька – К. М.) знаходить своє підтвердження у поминальних записках Збаразьких. зокрема в жодному з них серед предків Збаразьких не вказано ім’я князя Федора/Федька і в той же час там присутнє ім’я князя Іоанна (Івана Несвізького). Найбільш показовою є стаття «Ро(д) кн(я)жа(т) Збара(з)ских» у складі київського Введенсько-Печерського пом’янника, де перераховано імена «Кн(з) Іоанна, Кн(з) Василія, Кн(г) Анастасію, Кн(г) Анну, Кн(з) Симеона»… Таким чином, ми отримуємо прямий генеалогічний ряд Іван (Несвізький) та його дружина Анастасія – князь Василь (Несвізький-Збаразький) та його дружина Анна – князь Семен (Збаразький-Колоденський)»[14].
Тут, напевно, варто розпочати з думки Олексія Кузьмука у його передмові до публікації поменника Введенської церкви у 7 спецвипуску «Лаврського альманаху»: «На жаль, поминання родів українських князів та шляхти навряд чи можна використовувати, як повноцінне джерело для генеалогічних студій – навіть поверхове порівняння з подібними записами синодика, опублікованого С. Т. Голубєвим, свідчить, що у Введенському поменнику вони були відредаговані»[15]. Очевидно, що дана позиція дослідника може бути застосована по відношенню і до інших подібного роду документів. Адже ми прекрасно розуміємо, що, по-перше, до синодика могли записати будь-якого представника роду (тобто порядковий номер кожного імені в списку не обов’язково мав відповідати хронологічному періоду життя історичної особи), а, по-друге, поминальне, тобто церковне чи монаше ім’я могло бути іншим, ніж загальновідоме світське. Зрозуміло, що такого роду історичне джерело хоч і є доволі цінним для дослідника, однак не може бути використано без «підсилення» іншими аргументами.
Що ж, спробуємо розібратися з Введенським поменником аби з’ясувати, чи може він хоч якось допомогти нам ідентифікувати далекого предка династії Збаразьких. Як стверджує автор вступної статті у 7 спецвипуску «Лаврського альманаху» Введенський синодик був створений у другій половині XVII ст., тобто приблизно між 1650 та 1694 роками. Весь документ займає 164 аркуші, списані з двох сторін. На відміну від багатьох подібного роду документів, цей чітко структурований за статусом вписаних у ньому осіб: духівництво, царі, великі князі та княгині, князі, шляхта. Зрозуміло, що для нашого дослідження цікавими є виключно представники княжих династій, записані в поменнику на аркушах 12 – 33. Якщо провести більш детальний аналіз цих записів, то неважко помітити, що вони складаються з трьох умовних груп, причому перші дві є результатом вибіркового копіювання з інших більш древніх поменників:
- Аркуші 12 – 25. Давня група
- Аркуші 26 – 28. Середня група.
- Аркуші 29 – 33. Нова група.
Зазначу, що єдиним більш давнім поменником, який зберігся до сьогодні і відноситься до 1483 – 1526 рр. є поменник Києво – Печерської лаври[16]. Категорично не можемо погодитися з тезою О. Кузьмука про те, що зміст записів поменника Введенської церкви немає нічого спільного з давнім Києво-Печерським синодиком[17]. Не важко помітити, що так звана умовна «давня група» Введенського синодика (аркуші 12 – 25) практично повністю дублює свого попередника з Києво-Печерської лаври. Іншими словами, формуючи «давню групу» князів автор Введенського документа взяв Києво-Печерський синодик та вибрав з нього практично усі (до того ж за порядком) князівські роди, виключивши при цьому імена, до яких не було додано терміну «князь» та жіночі імена[18]. Останнім записом, Введенського поменника, що дублює попередника став рід князів Друцьких на звороті 25 аркуша. Оскільки автор Введенського синодика перші княжі роди переписав із Києво – Печерського поменника, то, зрозуміло, що більш давнього документа в його розпорядженні (як і в нас сьогодні) не було. Принагідно зазначу, що роду Збаразьких у давньому Києво-Печерському синодику немає взагалі, а рід єдиного представника Вишневецьких – князя Івана Михайловича «пам’ятає» лише два покоління – тата Михайла та дідуся Василя І Збаразького[19].
Судячи з усього «середня група» княжих записів, де й представлено «рід княжат Збаразьких»[20] теж скопійована, проте з іншого більш новішого синодика, який до нашого часу, на жаль, не зберігся. Зважаючи на «головних замовників» цієї частини (Анна Четвертинська, Іван Заславський, Остафій Ружинський та ін.) оригінальний документ слід віднести до другої половини XVI – початку XVII ст. Цікаво, що якщо в попередній частині жіночі імена фігурують швидше як виключення (зважаючи на їх високий статус), то тут цього «табу» уже немає. Що ж стосується «нової групи», то вона формувалася уже безпосередньо в процесі ведення поменника.
Ще раз акцентую увагу на тому факті, що найдавнішим поменником, який мав у своєму розпорядженні автор «історичної частини» Введенського синодика був поменник Києво-Печерської лаври, в якому рід Збаразьких не згадується взагалі. Таким чином виникає логічне запитання: чи міг хтось у другій половині XVI ст. пам’ятати предка, який жив майже два століття тому? Як на мене, відповідь тут очевидна. Тай для «прямого генеалогічного ряду» тут не вистачає ще одного Василя. Тим більше, напевно, неправильно буде припустити, що замовник поминального списку зазначив імена далеких невідомих йому родичів, поминувши при цьому власних предків, що лише нещодавно залишили цей світ. Але хто ж міг бути замовником поминання «княжат Збаразьких» на зламі XVI та XVII ст.? В даному контексті варто відзначити, що друга половина XVI ст. стала тим часом, коли князі Збаразькі один за одним залишали «віру предків». Чи не єдиними, хто твердо тримався православ’я в цей час були дружина Януша Миколайовича Анна Четвертинська та його рідна сестра Марина Загоровська-Збаразька.
На 27 аркуші Введенського поменника ми бачимо «Рід княгині Анни Четвертинської» – дружини Януша Миколайовича Збаразького. Далі розміщено записи «Рід княжат Сангушків» та «Рід князя Івана Заславського». Очевидно, авторкою обох цих записів є дружина Івана Заславського Олександра Романівна Сангушко, яка спочатку записала власний рід, а тоді рід чоловіка. Олександра померла у 1602 р. (за Ю. Вольфом)[21]. Далі знаходиться рід Збаразьких, який швидше за все, записала чи не єдина представниця православних рідна сестра Януша Миколайовича – Марина.
Таким чином, особи, записані в поменнику мали б ідентифікуватися наступним чином:
- Іоан. Брат Марини. Князь Януш Збаразький, який народився православним, але на момент смерті уже був католиком;
- Василь. Можливо, чоловік Марини Василь Загоровський. Щоправда тут він фігурує з княжим титулом. Проте, з іншої сторони, можемо припустити помилку переписувача, який під час копіювання Києво-Печерського синодика також вписав декілька імен з титулом «князь», які в оригіналі цього титулу не мають.
- Анастасія – мама Марини;
- Анна – дочка Марини, яка померла раніше від мами;
- Семен. Можливо хрестильне ім’я дідуся Марини князя Миколая Збаразького (особливо, зважаючи на традицію руських князів називати онука іменем дідуся)[22].
Не менш очевидним є і той факт, що в жодному записі «середньої» та «нової» груп неможливо прослідкувати чітку лінію від далекого предка до потомка. Поминаються різні представники одного покоління роду, а іноді навіть і інших родів (як, наприклад Ілля Острозький серед князів Заславських).
3. Печатні знаки Василя та Семена Васильовичів відрізнялися від печатного знаку Федька Несвізького тим, що півмісяць під головним хрестом у них переміщений з вертикального положення у горизонтальне… А, отже, зміна положення півмісяця на горизонтальне цілком може пояснюватися тим, що Василь був не старшим сином (прямим спадкоємцем), а братом Федька»[23].
Цей аргумент взагалі виглядає м’яко кажучи дивним, адже якщо печатні знаки Василя та Семена відрізнялися від Федька, то від Івана вони відрізнялися тим більше. Якщо в першому випадку ми говоримо лише про зміну положення півмісяця, то в другому маємо наголосити на повній відсутності цього сфрагістичного елементу. Таким чином, сфрагістика швидше спростовує, аніж підтверджує генеалогічну версію, запропоновану С. Келембетом. А взагалі, як на мене, то тут, як і у випадку з синодиками, потрібно говорити про те, що сфрагістика сама пособі не може виступати повноцінним історичним джерелом.
Отже, підсумовуючи усе вище сказане робимо висновок, що жодного аргументу аби поставити в коріння родів Збаразьких та Вишневецьких Івана Несвізького на сьогодні немає. Більше того, все свідчить про те, що справжнім предком вище вказаних династій був саме Федько Несвізький, а згаданий князь Іван був його рідним братом. Що ж стосується справжнього батька князя Федька Несвізького, то він мав зовсім інше ім’я, але про це згодом …
[1] За виключенням просто фантастичної версії К. Стадницького та декількох його послідовників про Дениску Мукосійовича, як предка роду.
[2] Розов В. Пам’ятки і студії з історії української мови. Українські грамоти. Том перший. XIV в. та перша половина XV в. Київ. 1928. с. 130.
[3] Archiwum ksążąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. Tom 1. Lwow 1887. s. 54.
[4] Відомо, що станом на 1442 р. Збараж перебував у володінні місцевого зем’янина Дениски Мукосійовича.
[5] Князь Іван згадується ще у 1433 р., проте С. Келембет помилково ототожнює його з Іваном Несвізьким-Передільницьким – представником наступного покоління.
[6] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Вид. 2-ге, виправлене та розширене. – Кременчук: Християнська зоря, 2021. с. 148.
[7] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Вид. 2-ге, виправлене та розширене. – Кременчук: Християнська зоря, 2021. с. 142.
[8] Зазначу, що С. Келембет останню згадку про Івана Несвізького помилково датує 1410 р., адже вважає, що Іван, згаданий у 1433 р. є Іваном Несвізьким-Передільницьким, який насправді був представником наступного покоління по відношенню до Федька.
[9] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Вид. 2-ге, виправлене та розширене. – Кременчук: Християнська зоря, 2021. с. 133.
[10] Wolf J. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa 1895. s. 276.
[11] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Вид. 2-ге, виправлене та розширене. – Кременчук: Християнська зоря, 2021. с. 150.
[12] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Вид. 2-ге, виправлене та розширене. – Кременчук: Християнська зоря, 2021. с. 151.
[13] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Вид. 2-ге, виправлене та розширене. – Кременчук: Християнська зоря, 2021. с. 145.
[14] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Вид. 2-ге, виправлене та розширене. – Кременчук: Християнська зоря, 2021. с. 148.
[15] Лаврський альманах: Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури: Зб. наук. праць. Вип. 18, спецвипуск 7: Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Киево-Печерської лаври. Публікація рукописної пам’ятки другої половини XVII ст. / Упоряд. О. Кузьмук / Ред. рада В. М. Колпакова (відп. ред.) та ін. Київ 2007. с. 8.
[16] Лаврський альманах: Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури: Зб. наук. праць. Вип. 18, спецвипуск 7: Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Киево-Печерської лаври. Публікація рукописної пам’ятки другої половини XVII ст. / Упоряд. О. Кузьмук / Ред. рада В. М. Колпакова (відп. ред.) та ін. Київ 2007. с. 5.
[17] Лаврський альманах: Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури: Зб. наук. праць. Вип. 18, спецвипуск 7: Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Киево-Печерської лаври. Публікація рукописної пам’ятки другої половини XVII ст. / Упоряд. О. Кузьмук / Ред. рада В. М. Колпакова (відп. ред.) та ін. Київ 2007. с. 7.
[18] Звичайно, що зробив це не без дрібних помилок. Також до деяких родів було додано нові записи.
[19] Голубев С. Т. Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI ст.) // Чтения в историческом обществе Нестора летописца. Кн. 6. Киев, 1892. с. 77.
[20] Лаврський альманах: Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури: Зб. наук. праць. Вип. 18, спецвипуск 7: Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Киево-Печерської лаври. Публікація рукописної пам’ятки другої половини XVII ст. / Упоряд. О. Кузьмук / Ред. рада В. М. Колпакова (відп. ред.) та ін. Київ 2007. с. 29.
[21] Wolf J. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa 1895. s. 435.
[22] Звичайно, не можу наполягати, що дана версія є остаточною і правильною. Проте абсолютно очевидно, що згадані імена є представниками щонайдавнішого покоління Миколая та Стефана Збаразьких і не можуть відноситися до періоду життя Івана чи Федька Несвізьких.
[23] Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Вид. 2-ге, виправлене та розширене. – Кременчук: Християнська зоря, 2021. с. 149.