Князі Збаразькі та Вишневецькі протягом трьох століть активної політичної, військової та господарської діяльності залишили вагомий слід в історії нашої держави. Одні представники вищезазначених родів завдяки лояльній ідеологічній кон’юнктурі (яку, на жаль, рідко формували українці) увійшли до нашої свідомості як патріоти, державотворці, відважні лицарі, інші – навпаки стали зрадниками, катами, гнобителями, ще інші – отримали менш-більш нейтральний іміджевий статус і, відповідно, стали не такими помітними для широкого загалу населення. Проте, той факт, що роль нащадків таємничого князя Федька Несвізького була визначальною в багатьох поворотних моментах нашої історії, напевно, сьогодні ні у кого сумнівів уже не викликає.
Усю спадщину, яку залишили по собі численні представники княжих династій Збаразьких і Вишневецьких сьогодні можна поділити на дві великі складові: матеріальну та нематеріальну. До матеріальної спадщини ми відносимо ті «архітектурні шедеври» минулого, які з’явилися внаслідок господарської діяльності роду та збереглися до наших днів. Географія цих пам’яток величезна та далеко не обмежується кордонами сучасної України. Якщо говорити про наш край, то тут варто згадати Збаразький замок, Вишнівецький палацово-парковий комплекс та колишній єзуїтський колегіум у Кременці. Сьогодні усі ці «кам’яні свідки минулого» ми з гордістю іменуємо культурною спадщиною України і щиро радіємо можливості належати до того переліку цивілізованих країн, які мають унікальну можливість доторкнутися до історії в прямому значенні цього слова. Безумовно, в цьому контексті роль княжих династій ми розглядаємо виключно в позитивному ключі.
Однак, сьогодні ми зосередимо увагу на тій частині діяльності Збаразьких та Вишневецьких, яка не має матеріального виміру. І тут, на жаль, уже мусимо констатувати факт злочину, якому немає ані виправдання, ані терміну давності, адже за своїм масштабом він цілком співмірний з усім тим позитивом, який ми спостерігаємо в матеріальному вимірі. Якщо ж при цьому врахувати величезне значення історичної пам’яті для формування кожної сучасної нації, то цілком можливо, що злочин, про який піде мова нижче сильно похитне шальки терезів у протилежну від позитиву сторону.
Як я уже неодноразово писав (і не тільки я), в середині XVI ст. княжим династіям Збаразьких та Вишневецьких, які досягли піку своєї політичної та військової могутності потрібно було продемонструвати свій кровний зв’язок з правлячою династією Ягелонів. В цей час князь Стефан Збаразький та історик Мацей Стрийковський[1] «малюють» генеалогічне дерево Збаразьких, в корінні якого демонстративно зображують рідного брата короля Ягайла (засновника правлячої династії Ягелонів) – Дмитра Корибута Ольгердовича. З цього часу князь Стефан не оминає найменшої можливості аби підкреслити високе «Корибутівське» походження. Згодом дана традиція переймається та адаптується і іншими представниками Збаразьких та Вишневецьких.
Однак уся майбутня слава роду, усі ті досягнення, за якими стояло високе походження династії (в тому числі і королівський трон Міхала Томаша Вишневецького) мали свою величезну ціну. На жертовник майбутньої «сили і слави» Стефан Збаразький та його поплічники поклали правду. Правду про власного предка, власне коріння, зрештою, правду про величезний шмат історії краю, який багато в чому і забезпечив їм цю саму «силу і славу». Князі Збаразькі і Вишневецькі приклали максимум зусиль аби відсікти наступні покоління від усвідомлення значного масиву Cправжньої історії України. Сьогодні говорячи про причини раптового зникнення родів Збаразьких та Вишневецьких[2] багато дослідників акцентують увагу на масових випадках “зради віри предків”, що мали місце у другій половині XVI ст. Важко сказати, наскільки ці легенди можуть відповідати дійсності, однак, якщо вже говорити про зраду, то мала місце зрада пам’яті самих предків. Князь Стефан Збаразький і його послідовники власною рукою «стерли» усю історію роду, закривши таким чином доступ до правди на сотні років вперед. І навіть в примітивних умовах XVI ст. зуміли зробити це настільки фахово і професійно, що «код доступу» до таємниці не змогли «зламати» навіть професійні історики ХХ чи ХХІ ст.
Як на мене, то чи не найближче до розуміння істини підійшов сучасний історик Л. Войтович, який зробив цілий ряд правильних висновків і за іронією долі… помилився в головному. Історик абсолютно вірно зрозумів, що князі не могли не знати своє справжнє походження, зрозумів, що «в цю епоху не так вже просто, як нам здається, можна було виготовити фальсифікат… Позаяк існувало багато автентичних документів, які були у розпорядженні княжих родин та державних структур, а знання генеалогії було частиною князівського менталітету, виготовлення фальсифікату вимагало високої кваліфікації»[3]. Проте, піднявши «планку ризику» до максимальної висоти Л. Войтович не припустив, що князі Збаразькі таки відважилися на відчайдушний стрибок. Іншими словами, історик не міг навіть подумати, що Стефан Збаразький, знаючи власний родовід та розуміючи усю складність процесу все ж таки міг наважитися на вкрай складну та величезну за своїм масштабом історичну авантюру. Адже цілком очевидно, що при формуванні родоводу у нього було лише два варіанти: ризикуючи іміджевими втратами в майбутньому, вписати правду в існуючий історичний контекст, або ж «підігнати» цей самий історичний контекст під власну генеалогічну забаганку. Як ми уже знаємо, Стефан Збаразький обрав другий варіант.
Таким чином, перше і надзвичайно важливе запитанням, на яке мусимо врешті – решт дати остаточну відповідь є доволі простим і водночас критично важливим для подальших правильних висновків. Звучить воно наступним чином: «чи знали князі Збаразькі на момент творення фальшивки правду про власне коріння»? Знову ж таки найкраще на це запитання відповів історик, який присвятив чимало праць княжим династіям України кандидат історичних наук Леонтій Войтович: «Кожна князівська родина зберігала пам’ять про своє походження і свого родоначальника. Крім того зберігалися документи, які підтверджували її походження. Навіть якщо ті документи в силу різних причин, перш за все пожеж і воєн, зникали або нищилися, пам’ять про засновника роду залишалася. Усні родовідні легенди навіть у примітивних народів зберігаються століттями. Тому мені досить дивно, що окремі дослідники цілком серйозно вважають буцімто князі не пам’ятали навіть свого династійного походження»[4].
Проте Л. Войтович чомусь впевнений, що єдиною причиною, яка могла стати непрохідним бар’єром для Стефана Збаразького на шляху до правди була відсутність «пам’яті» про власних предків. Однак в нашому випадку мова йде зовсім про інше, адже, очевидно, що знати правду і говорити правду це дві зовсім різні речі. Якщо припустити, що Стефан Збаразький і сумнівався в якихось деталях, то навіть в умовах XVI ст. він мав усі можливості їх дізнатися. Адже як зазначає той же Л. Войтович існували численні «літописи і хроніки; грамоти і акти (з князівських і монастирських архівів, дипломатичні акти і документи офіційного листування, духовні, майнові, судові, гродські і земські акти, акти з Литовської, Коронної і Мазовецької метрик); сімейні родоводи і родовідні книги; церковні пом’яники …»[5].
Інша справа, що правда Стефана Збаразького цікавила лише в тому плані аби якнайглибше заховати її у мурах власного замку. Таким чином, не доводиться сумніватися в тому, що в середині XVI ст. Стефаном Збаразьким і його «колегами» була організована і блискуче втілена в життя масштабна «спецоперація» з метою знищити правду та змусити усіх повірити у придуману фальшивку. Очевидно, що разом із знищенням правди була створена «паралельна реальність», яка згодом багато в чому стане базою для формування значного масиву знань про наше з вами минуле.
Разом з тим, не дивлячись на цілий ряд правильних висновків, згаданий Леонтій Войтович залишається чи не єдиним сучасним «авторитетом» історичної школи, який не визнав генеалогічної легенди Стефана Збаразького за фальшивку та до сьогодні залишається прихильником теорії походження Збаразьких і Вишневецьких від Литовського князя Дмитра Корибута[6]. Щоправда історик зазначив, що полеміка «навколо нащадків Корибута-Дмитра Ольгердовича» ще не закінчена[7].
Для того, щоб підкреслити правдивість власної гіпотези Л. Войтович робить спробу нівелювати головний мотив злочину та переконати читача, що «Походження від Рюрика чи Гедиміна було однаково почесним»,[8] а спроба довести, що Рюриковичі хотіли представити себе Гедиміновичами виглядає надуманою[9]. З цією тезою знаменитого історика, звичайно ж, категорично не можливо погодитися. Адже значна кількість політичних досягнень самого Стефана Збаразького і його нащадків мали місце в першу чергу тому, що вони були «своїми» для правлячої династії Ягелонів. Як справедливо зазначив В. Собчук: «Рюриковичі після переходу їхніх земель під контроль Гедиміновичів у разі лояльного ставлення до нових господарів могли розраховувати на статус службових князів – васалів».[10] Зрозуміло, що династія Рюриковичів станом на середину XVI ст. (коли власне і з’являється родинна легенда походження) могла лише мріяти про колишню владу. Яскравий приклад – прагнення Чарторийських довести своє походження від Гедиміна. Як результат у 1569 р. Сигізмунд Август у своєму підтвердженні зазначив, що рід Чарторийських сягає дуже далекого часу і кровно поєднаний з династією Ягеллонів. Це «кровне поєднання» в свою чергу стало підставою для князя Олександра Чарторийського вимагати спадкового місця в сенаті майбутньої Польсько-Литовської держави, мотивуючи свою вимогу саме походженням «з королівського дому литовських княжат».[11] Зрештою і королівський трон Міхала Корибута Вишневецького і надії останнього Збаразького здобути королівську корону після смерті Зигмунда ІІІ в значній мірі грунтувалися «на поширеній в масах легенді княжо-Гедимінівського походження роду» [12]. Без такої легенди значно впливовіший клан Острозьких ніколи на корону не претендував. Той же князь Василь Косятнтин-Острозький «міг би бути сильним претендентом на польський престол, якби не був русином»[13].
Отже, як показали майбутні події мотиви у Стефана Збаразького «стати» нащадком Гедиміна все ж таки були серйозні і князь прекрасно усвідомлював усі вигоди від нової генеалогічної легенди. Лише саме розуміння того, що князі Збаразькі станом на середину XVI ст. прекрасно знали своє походження дозволяє повністю відкинути можливість їх зв’язку «по мечу» з «домом Гедиміна». Адже очевидно, що у випадку якби такий зв’язок дійсно існував фальшування родинної легенди втрачало свій сенс.
Таким чином, сміливо можемо відкинути версію польського історика Ілони Чаманської про те, що «Так чи інакше зрештою князі Збаразькі і Вишневецькі мусіли бути Гедиміновичами. Якщо не були Корибутовичами, то на цьому терені могли бути лише Коріатовичами»[14]. Адже, якщо представники роду в середині XVI ст. знали своє справжнє походження і воно дійсно вело до Гедиміна, тоді виникає просте запитання: який сенс фальшувати? Фальшування мало значення і набувало чіткої мотивації лише в єдиному випадку – якщо справжнє коріння роду вело до Рюрика.
Зрозуміло, що аби повністю оцінити наслідки «історичної діяльності» Стефана Збаразького знадобиться ще не мало часу та зусиль дослідників. Можу припустити, що тривалий час сліди правди закриті за сімома замками зберігалися у родинних архівах Збаразьких та Вишневецьких. Проте у випадку найменшої небезпеки (а можливо і відразу) усі ці компроментуючі матеріали, підлягали знищенню. Описуючи родовий архів Вишневецьких В. Івакін зокрема зазначає: «На жаль, він зберігся лише частково. Більша частина документів зникла… На жаль, перелік вишневецьких документів містить тільки господарчі та судові папери, зовсім немає приватного листування, генеалогічних хронік, історичних документів тощо. Присутність паперів суто економічного характеру дає змогу зробити припущення про навмисне зосередження уваги на господарських документах».[15] Іншими словами, збереглися лише ті документи, які не дозволяють прослідкувати справжнє походження династії. Випадково? Навряд чи…
Існує і цілий ряд інших доказів того, що мову потрібно вести саме про цілий комплекс зумисне спланованих злочинних заходів організованих князями Збаразькими та спрямованих на тотальне знищення правди. Як розповідає Р. Саввов, у 2014 р. на київському антикварному ринку була виявлена фальшива печатка Дмитра Корибута із перехрещеним хрестом та півмісяцем[16]. Тобто тим самим сфрагістичним знаком, що його пізніше використовували князі Збаразькі та Вишневецькі. Всі ознаки (наявність уже сформованого герба Збаразьких, форма щита, матеріал) свідчать про те, що печатка до Дмитра Корибута жодного відношення не мала і походила приблизно з середини XVI cт. Тобто якраз з того часу, коли Стефан Збаразький «формував» новий родовід. Не важко здогадатися причину появи цього артефакту. Для того, щоб переконати своїх сучасників у «Корибутівському» походженні князь Стефан Збаразький (чи хтось інший з роду) спеціально виготовив печатку Дмитра Корибута, який жив півтора століття тому, замінивши печатний символ Корибута на знак роду Збаразьких. Зрозуміло, що тонко продумані маніпуляції з печаткою є лише маленькою частиною проведеної «спецоперації» з фальшування минулого.
Історик з Дніпра С. Келембет, описуючи «наукову діяльність» князів Збаразьких, зазначає: «Саме князь Стефан першим, здається, зайнявся й укладенням письмової історії свого роду, про яку згадував князь Вишневецький у листі 1724 р.: «Была (…) єдина книга рукою писанная князей Збарацких, воеводы Троцкаго, воеводы Брацславскаго и каштеляна Краковского – деда, сына и внука, следовательно идущих, – которая нашу фамилию открывает бувало от самого источника; но оную шведы сожгли в замку Краковском». Що ж, на перший погляд що називається неозброєним оком ми бачимо цілком похвальну зацікавленість багатьох представників династії своїм минулим. Проте, якщо «озброїти» це око знанням про мотиви такої діяльності, то не важко помітити, що три покоління найвпливовіших в державі магнатів з необмеженим доступом до будь-якого місця зберігання документів з можливістю «вирішити питання» навіть у канцелярії короля писали власний варіант історії. Очевидно, що поява та наступне зникнення вищезгаданої книги були лише побічним продуктом складного процесу, який в обов’язковому порядку передбачав нищення усього, що стояло на шляху «нової правди».
Далі буде …
[1] Більшість істориків цілком аргументовано саме цю пару замовника та виконавця називають «творцями» генеалогічної версії походження династій Збаразьких і Вишневецьких від литовського князя Дмитра Корибута Ольгердовича.
[2] Під «зникненням родів» мається на увазі згасання династій Збаразьких та Вишневецьких по чоловічій лінії. Нагадаю, що рід Збаразьких обірвався у 1631 р. разом із смертю краківського каштеляна Єжи Збаразького, а Вишневецьких у 1744 р. разом зі смертю віленського воєводи князя Михайла Сервація Вишневецького.
[3] Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти / Ін-т українознав. Ім. І. Крип’якевича НАН України; ЛНУ ім. І. Франка. — Біла Церква: Олександр Пшонківський, 2006. с. 88, 100.
[4] Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти / Ін-т українознав. Ім. І. Крип’якевича НАН України; ЛНУ ім. І. Франка. — Біла Церква: Олександр Пшонківський, 2006. с. 80.
[5] Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти / Ін-т українознав. Ім. І. Крип’якевича НАН України; ЛНУ ім. І. Франка. — Біла Церква: Олександр Пшонківський, 2006. с. 45.
[6] Принаймні про жодну зміну позиції історика, яка б стосувалася походження династій Збаразьких чи Вишневецьких мені на сьогодні не відомо.
[7] Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти / Ін-т українознав. Ім. І. Крип’якевича НАН України; ЛНУ ім. І. Франка. — Біла Церква: Олександр Пшонківський, 2006. с. 650.
[8] Войтович Л. Князі Острозькі: спроба відтворення генеалогії династії. Наукові записки (Національного університету «Острозька академія». Історичні науки. – 2008. – Вип. 13. С. 44.
[9] Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти / Ін-т українознав. Ім. І. Крип’якевича НАН України; ЛНУ ім. І. Франка. — Біла Церква: Олександр Пшонківський, 2006. с. 80.
[10] Собчук В. Д. Від коріння до крони: Дослідження з історії князівських і шляхетських родів Волині XV – першої половини XVIII ст. – Кременець: Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник, 2014. с. 17.
[11] Собчук В. Д. Від коріння до крони: Дослідження з історії князівських і шляхетських родів Волині XV – першої половини XVIII ст. – Кременець: Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник, 2014. с. 70.
[12] Dobrowolska W. Młodość Jerzego i Krzysztofa Zbaraskich: (z wstępem o rodzinie Zbaraskich i życiorysem Janusza Zbaraskiego wojewody bracławskiego). Towarzystwo Przyjaciół Nauk z zasiłkiem Wydziału Nauki Ministerstwa W.R. i O.P., 1926. s. 21.
[13] Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. – К.: ВД «Простір», 2012. – 1370 с. 100.
[14] Czamanska I. Wiśniowieccy monografia rodu. Wydawnictwo Poznanskie. Poznan 2007. s. 23.
[15] Івакін В. Г. Архів князів Вишневецьких за реєстрами Мнішків. Науковий збірник. Князі Вишневецькі та їх місце в історії України. Збараж-Вишнівець. 2010. С. 25.
[16] Саввов Р. Печатка «Корибута» – речовий доказ давнього фальшування. Записки наукового товариства імені Шевченка. Том ССLXXI. Львів – 2018. с. 338.